Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 75)
— На більше я і не розраховував, — сказав Ісана. — Виходить, дякувати я маю міриці червоній та дафніфілуму.
— А все тому, що Лиходій у свій час не проявив наполегливості, щоб виключити певні дерева зі списку тих, які вважаються природним надбанням. Ділянку все одно рано чи пізно доведеться освоювати, і якби Лиходій зробив дзвінок із лікарні, все б уладналося. Але він нічого не робить, і все зупинилося.
— Ніколи не думав, що Лиходій може зупинитися перед чимось. Може, це моя заслуга? Невже його хвилює доля якихось там рослин…
— Твій останній прихід до нього тут ні до чого. Напевно, вірус раку очистив його душу. В онкологічному центрі усякого надивишся. Молоді страждають через страх і відчай, а старі якось заспокоюються, видно, рак сприяє очищенню їхніх душ… Ну, гаразд, завтра я тобі надішлю людину з планом забудови, ключами і таке інше. Як там Дзін?
— Познайомившись із новими людьми, останнім часом він став більш товариським. Помічаю навіть, що іноді може обходитися і без мене.
— Виходить, ти зможеш довірити Дзіна своїм новим товаришам і навіть повернутися знову в суспільство?
— Думаю, що без Дзіна я не зможу. Отож все буде так, як є.
— Тим краще для моєї передвиборної кампанії, — сказала Наобі вже звичайним діловим тоном.
Наступного ранку від Наобі, яка завжди тримала слово, прибув посланець і сповістив, що з середини червня до середини липня усі тимчасові будівлі — контора та бараки, — переходять у повне розпорядження Ісана. Такакі блискавично уклав план тренувань, і було вирішено, що наступної суботи, коли солдат зможе вільно піти з частини, вони разом поїдуть у Мінамі Ідзу. Ввечері того ж дня до сховища на мотоциклі під’їхала Інаго із солдатом. Схоже, вона хотіла, як і минулого разу, похизуватися своїм коханцем. Ісана вивів Дзіна зі сховища, щоб той попрощався з Інаго. Солдат у шкіряній куртці, погрозливо схрестивши на грудях руки, стояв із широко розставленими ногами біля вишні і навіть не глянув у бік Ісана. Мотоцикл стояв поруч, під вишнею. Незабаром він надів на свою чорну і круглу, як гарматне ядро, голову ще більш чорний і круглий шолом та завів мотоцикл, підганяючи Інаго. Він стояв і переминався з ноги на ногу і був схожий разом із своїм мотоциклом на норовливого коня. Інаго говорила щось Дзіну, повторюючи декілька разів те ж саме, а Дзін відповідав її ж словами. Про що вони говорили, Ісана не чув. Відчуваючи нетерплячість солдата, Інаго закінчила говорити із Дзіном і, глянувши своїми палкими бурштиновими очима лише один раз на Ісана, побігла вниз до вишні. Потім вона обхопила ззаду солдата з таким виглядом, наче нічого м’якшого у світі немає, і мотоцикл заревів та поїхав геть. Дзін виглядав покинутим. Те ж саме, тільки не так сильно, відчував Ісана…
Через тиждень, після того як Такакі все перевірив і переконався, що на заміській ділянці в Мінамі Ідзу все чисто, він відрядив Приплюснутого, Червоновидого і ще одного хлопця двома машинами за боєприпасами. Приплюснутий їхав машиною, в яких професійні фотографи возять свою апаратуру і яка слугувала гарним камуфляжем. Інша машина, яку вів Червоновидий, призначалася для Ісана та Дзіна. Ця турбота згладила їх недавнє болюче розставання з Інаго. Поки Червоновидий та ще один підліток вантажили боєприпаси Вільних Мореплавців, які вони перевезли із занедбаної кіностудії до бункера Ісана, де він заглиблювався у свої медитації, тим часом Приплюснутий розповідав Ісана, як проводяться бойові вчення Вільних Мореплавців. В одній із невеличких гаваней вони знаходять шхуну на якорі, яку залишив власник і повернувся до Токіо, і ночами виходять на ній у море. Вдень вони займаються фізичними вправами, які проходять солдати першого року служби…
— Так що отак. Все, як має бути, — сказав Приплюснутий своїм тонким голосом. — А я нарешті зможу займатися своїми професійними справами. Всі ці фотокамери лежать у фургоні не просто задля конспірації. Я фотографую навчання. Непогано виходить, особливо наш солдат.
— Солдат? Але ж він у понеділок має бути в казармах свого загону?
— Ні, тепер солдат не відходить від Інаго. Вільні Мореплавці звільнили принаймні одного солдата з японських сил самооборони, — сказав Приплюснутий.
Ісана та Дзін сіли на заднє сидіння машини, яку вів Червоновидий. Поруч на сидінні лежала ковдра та поліетиленові пакети, на той випадок, якщо Дзінові стане зле. Однак як тільки машина рушила, Дзін одразу до неї звик і згодом відчував себе її складовою частиною, почавши видавати гортанні звуки в унісон мотору. Їхня машина їхала попереду фургона, в якому сиділи Приплюснутий і ще один підліток. І зрозуміло, чому: Червоновидий, хоча і належав до тих, хто зневажали автомобілі, однак керував так майстерно, навіть елегантно, що складалося враження, наче він водить від народження. Поки вони не виїхали на швидкісну трасу Томей, він обирав якісь геть непомітні бокові вулички, серед яких він вільно орієнтувався і, незважаючи на годину пік, проїхав через місто, жодного разу не потрапивши в затор. Він наче отримував задоволення від дотримання правил дорожнього руху і не тільки не перевищував швидкості, а й тримав на п’ять кілометрів менше максимально дозволеної швидкості. Занурений у керування, він увесь час мовчав. Коли вони виїхали на швидкісне шосе і безперешкодно попрямували, Ісана захотілося поговорити з водієм.
— Тамакіті також непогано водить, але ти справжній професіонал. Так вільно в тебе виходить, що навіть не відчуваєш, що їдеш в автомобілі.
— Такакі сказав, що треба їхати акуратно, щоб поліцейські ні до чого не причепилися. І ця машина, і та, що позаду, взяті напрокат. А там, зазвичай, видають машини з малою потужністю. Я витискаю із цієї машини все, на що вона здатна, — сказав хлопець, продовжуючи дивитися уперед. Його вуха палали вогнем. — Я думаю, що коли зосереджено займаєшся чимось, наприклад, керуєш машиною, то це, напевно, щось близько до
— Ти і справді дуже зосереджений. Зрозуміло тепер, чому нас везеш ти. Це, напевно, є і в твоєму характері…
— Навпаки, я воджу машину дуже агресивно, наче самогубець, — сказав Червоновидий. — Мої батьки покінчили із собою, тому, я думаю, що мені також це нічого не варто зробити. Проте Тамакіті говорить, що ніхто не має права так казати.
— Думаю, має.
— Батьки скоїли самогубство не машиною. Батько в мене — повісився, а мати — отруїлася газом.
— Гадаю, що ти не будеш їхати, як самогубець, поки ми у тебе в машині.
— Мій батько тримав ресторанчик і був там поваром, а мама працювала у школі.
— У їдальні?
— Ні, була вчителькою математики, — хлопець поспішив виправити помилку, наче сам був у ній винний, і знову почервонів. — Дивна сім’я, правда? Проте батько колись також був викладачем кулінарної справи. А відколи започаткував свій бізнес, почав потроху змінюватися. Врешті-решт, він дійшов до того, що почав торгувати рисом із зеленим соусом «каре».
— Зеленим «каре»? — здивувався Ісана.
— Так, «каре», — підтвердив Дзін, припинивши гурчати, як мотор.
— В соус він додавав водорість хлорелу. Колись він був дослідником космічних польотів. Він твердо дотримувався ідеї, від якої відмовилось управління НАСА, що космонавти мають споживати не земну їжу, а приймати спеціальні пілюлі. Він був певен, що космонавти не повинні в їжі керуватися смаковими чи іншими якостями, і тому треба їх позбавити упередження щодо кольору та форми їжі. А оскільки не виключено, що людство буде змушене залишити нашу планету, то всі земляни стануть космонавтами. І щоб їх поступово привчати до цього, він додавав у соус хлорелу, щоб він ставав зеленим. Однак його страву ніхто не купував. Якийсь час він старанно впроваджував свою ідею, а потім не витримав і повісився. Один знайомий казав, що батько збожеволів, але насправді він просто впав у важку депресію. У матері була робота, отож вона могла вдруге не одружуватися, однак одразу після смерті батька вона почала підмальовувати обличчя та водити додому якихось огидних чоловіків. Мати не була надто тямущою, хоча й викладала математику. Навіть поступливі чоловіки, які спочатку до неї приходили, поспілкувавшись із нею, ставали дратівливими і похмурими. А сама вона мучилася через головний біль, і на лобі в неї за крикливими окулярами виступали краплі поту. Бувало, що вона не відпускала чоловіка, який хотів піти, і доходило навіть до побоїв.
— Ні, не здається, — сказав Ісана. — Навпаки, я думаю, що Тамакіті саме тому і дратується, що ти не хизуєшся.
— Це точно. Краще за все — просто мовчати. Тим більше що тепер серед Вільних Мореплавців є спеціаліст зі слів. Я просто хотів хоч раз поговорити із цим спеціалістом зі слів, — сказав хлопець, і цього разу почервонів Ісана.