Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 74)
— А ти не чинила спротив? Не пробувала втекти?
— Чого це? — сказала Інаго.
— Ну, як же…
— Солдат також спочатку думав, що я буду пручатися чи спробую втекти. Навіть з розмаху ляснув мене по шиї. Потім він накинувся на мене так, що я ледь не задихнулася, зірвав труси і повалив мене голими сідницями на землю. Ми почали з’їжджати схилом донизу, поки я сяк-так не вперлася п’ятами в землю. Він весь час думав, що я стараюся вислизнути, тому сказав мені: «Будеш пручатися — приб’ю, сучко!» А потім він мене зґвалтував. А коли він став у мене поміж оголених ніг, якими я впиралася, щоб не сповзати вниз, я побачила, що ширінька в нього в крові. Поранив мене, бо надто жорстоко все робив. Заправляючи пеніса в штани, він опустив голову і раптом зойкнув від переляку. «Одягни труси і поправ спідницю, а то хтось побачить!» — сказав він, ретельно намагаючись стерти пляму на ширіньці і продовжуючи стурбовано зойкати…
Згодом він припинив терти пляму, яка ніяк не зникала, і, безвільно опустивши руки, розпачливо застогнав, а потім підступився до мене і спитав: «У поліцію заявиш? Можеш заявляти. Що зробив — те зробив!» І знову почав скімлити: «Ой лишенько! Що ж це буде?» Ніколи не чула, щоб люди так голосили. Потім він знову заговорив: «Ти почекай п’ять годин. Я через п’ять годин владнаю свої справи. Через п’ять годин приходь у роздягальню, там поговоримо. Я прокрадуся туди і залишу відчиненими задні двері на спортивний майданчик. Я вже так робив». Потім він дістав із задньої кишені штанів своє посвідчення, кинув його мені на коліна і, не припиняючи зойкати, побіг униз по схилу. Пролізши попід сіткою, він побіг геть, так жодного разу і не обернувшись, а коли він опускав голову, щоб подивитися на ширіньку, труба випиналася вбік…
— Він так розпачливо зойкав через те, що до крові поранив тебе?
— Напевно, вирішив, що зґвалтував незайману, от і перелякався, — відповіла Інаго. — Я прийшла о сьомій, і задні двері, що вели на спортивний майданчик пивної компанії, справді були відчинені. Коли я підійшла до роздягальні, то у світлі повного місяця побачила солдата, який стояв, притулившись до дерев’яної стіни. Побачивши, що я прийшла одна, він полегшено зітхнув. Утім, щоб він мене не вбив, за нами спостерігали Тамакіті і Бой, які стояли за загорожею. Наближаючись до нього, мені спало на думку, що я можу зробити так, що страждання цього солдата, який думає, що нажив собі проблему і не знає тепер, як йому бути, перетвориться на величезне задоволення. Мені навіть не вірилося, що я можу вмістити стільки доброти.
Місячне сяйво поглиналося заростями амброзії та гречаника, які росли навколо спортивного майданчика і території сил самооборони, та густих хащів золотарника, який залишив зелені сліди на сідницях зґвалтованої Інаго. Майданчик, укритий червоною землею, здавалося, здіймається над чорною неосяжною прірвою. Поки Інаго підходила до роздягальні, їй марилося, що на кожному дугоподібному даху бараків причаївся гігантський солдат у літній уніформі та капелюсі. Інаго чула, як якийсь голос закликав її:
— Коли до нього залишався метр, солдат раптом кудись зник. Виявилось, що він стояв перед дверима у роздягальню, які він штовхнув і зайшов усередину. Як тільки я зупинилася біля дверей, з темряви появилася рука і потягнула мене у роздягальню. Руки солдата обхопили мене так, що я не могла поворухнутися. Звідкись зверху на мене пахнуло запахом тоніку. Солдат важко дихав. Дихання в нього сильне, він же трубач. Після нетривалої паузи він голосно промовив: «Я вирішив покінчити із собою!» Я подумала, що він дійсно може спочатку ще раз зґвалтувати мене, а потім взяти і повіситися або застрелитися з гвинтівки. Я хотіла заспокоїти його, говорила, що забуду все і поверну йому посвідчення, але він наче не слухав мене. Я зрозуміла, що він знову мене захотів, тому що в живіт мені уперся його пеніс.
Не розтискаючи обіймів, солдат повалив Інаго на дно темряви, де лежав згорнутий брезент. У ніздрі Інаго вдарив затхлий запах поту та гуталіну, до якого раптом додався запах сперми. Інаго подумала, що він, певно, займався онанізмом, згадуючи, як ґвалтував її вдень. Потім він почав знову її ґвалтувати. Це було довгим статевим актом людини, яка вирішила покінчити життя самогубством. Вона не могла підібрати слова, щоб відмовити його від самогубства і зробити своїм товаришем, і лише мовчки терпіла біль поміж ніг та у спині. Раптом вона почула, як до роздягальні наче хтось підійшов.
Вона почала стогнати, роблячи вигляд, що їй приємно: «Ще! Ще! Як добре!» — говорила вона. Шарудіння за стіною стихло. «Ще! Ще! Як добре!» — продовжувала вона повторювати фальшиві слова, які, як вона відчула, ще більше розпалювали солдата. Вона допомагала йому, говорячи чарівливим голосом: «Ще! Ще! Як добре!», та обіймала руками його сідниці. Місяць освітлював одне на всіх обличчя гігантських солдат на дахах казарм. Вони всі, поєднавшись в одного з круглим обличчям і круглими очима, ґвалтували її. Крізь темряву вона чула примарний голос, який нашіптував: «Ти добра, ти добра. Ти безмежно добра». Відчуваючи всередині себе виверження сімені, вона гладила його натягнуту спину. Вона нічого не говорила, бо знала, що тепер вони зможуть спокійно поговорити і спішити вже нікуди…
— Аж до ранку ми займалися сексом і розмовляли, — сказала Інаго. — Тепер він став моїм другом. Він буде допомагати Вільним Мореплавцям.
Увечері того дня за стінами сховища почувся гудок мотоцикла, а коли Ісана із Дзіном виглянули в бійницю, то побачили, як ставний мотоцикліст із Інаго позаду себе промчав біля вишні, ледь не зачепившись за стовбур, а потім, додавши газу, зробив півоберт, виїхав на дорогу і помчав геть на повній швидкості. Хитаючись у різні боки, наче важкий бутон, Інаго сиділа, вчепившись у водія, і в бік сховища навіть не обернулася.
Частина 12
Генеральна репетиція військових дій
В той час, коли Вільні Мореплавці шукали місце, де б вони могли почати тренування під керівництвом солдата, який став коханцем Інаго, Ісана отримав від дружини телеграму із проханням зателефонувати їй. Ісана подумав було, що це пов’язано зі смертю її батька, але скільки він не слухав новин по радіо, про Лиходія ніде не говорилося. Якщо Наобі хоче поговорити не через смерть Лиходія, то її телеграму взагалі можна проігнорувати. Однак Ісана подумав, що з Наобі можна буде порадитися щодо місця для тренування Вільних Мореплавців, тому пішов на станцію, де був телефон-автомат.
— Як ти? Того разу тебе добряче побили, — замість привітання сказала вона.
— Та все гаразд. А це ж ти сказала тоді, щоб на мене накинулися. А секретар ваш старається з усіх сил.
— Хоче вислужитися перед Лиходієм. Тим більше, що йому доводиться суперничати із тобою.
— Суперничати із божевільним, який сховався у бункері? Він би краще взяв у Лиходія документ, у якому було вказано, кого він вважає своїм наступником на майбутніх виборах.
— Таким наступником виборці обрали мене, — плавно перейшла до справи Наобі. — На таких дільницях, куди політик навіть не заглядає, як це робив мій батько, все вирішується великими та дрібними босами. Діють вони від імені мого батька. Тим більше, що виборці мають повне право проголосувати за ім’я мого батька. Ця традиція не така вже й погана.
— Не відмовляйся, якщо тебе виберуть наступницею Лиходія. Якщо люди за тебе, то ти переможеш. А секретарю вашому нічого не світить.
— Він робить все, щоб показати себе з кращого боку, а дістає лише стусани.
— Стусанів дістав я.
— Ти, напевно, зрозумів, навіщо я попросила тебе зателефонувати? — сказала Наобі.
— Ти хочеш, щоб ми із Дзіном сиділи тихо, не заважали тобі йти на вибори і не витягували на світ скандал, пов’язаний із минулим Лиходія, правильно?
— Навіть якщо батько помре, в тебе буде з кого витягати погрозами гроші, так що краще бути розважливим.
— Я зрозумів. Звичайно, я не буду заважати тобі на виборах.
— У штабі виборчої дільниці хочуть, щоб я написала для місцевої газети зворушливу історію, як я наважилася довірити чоловікові виховання розумово відсталої дитини і присвятила себе політичній кар’єрі, спробувавши посісти місце батька, що помирає від хвороби. Зможеш зіграти свою партію у цій виставі?
— Гаразд, зроблю. Все одно в мене немає іншого виходу, як добувати собі на життя. Зі свого боку також хотів би тебе попросити про співпрацю зовсім у іншій справі.
— Звичайно. Ти ж мені пішов назустріч.
— Лиходій завжди прикривав компанію з нерухомості, що займалася освоєнням нових територій під будівництво. Коли я був у нього секретарем, завжди було дві-три ділянки в роботі, на яких компанія розпочинала будівництво заміських садиб, не маючи дозвільних документів, і, збудувавши половину, зупинялася, щоб владнати паперові справи. Мене цікавить, чи немає зараз такого об’єкта — щось на кшталт заміського яхт-клубу чи пансіонату біля моря, який можна було б зайняти на два-три тижні. Мої знайомі підшукують щось таке.
— В районі національного парку, що в Мінамі Ідзу, зараз ведеться таке будівництво. Затримка там вийшла, до речі, через те, що тебе цікавить. У тих краях заборонено вирубування дерев, і зокрема, мірики червоної та дафніфілуму, які там ростуть. Будівництво розпочато, так що владі все одно доведеться дозволити знищити якусь частину дерев, однак скільки саме — оце зараз і вирішується. Там уже стоїть офіс та бараки, де можна зупинитись. Спортивного майданчика немає, але побігати є де.