Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 73)
— Ні, Дзін буде їсти гамбургер, — залишалася непохитною Інаго.
Це виглядало так, наче вона не хотіла зраджувати своє слово. Їй здавалося, що коли вона через якусь незрозумілу причину раптом змінить своє рішення, то Дзін страшенно страждатиме.
— Дзін буде їсти гамбургер, — сказав Дзін, підтверджуючи цілковиту довіру до Інаго і в той же час відкидаючи будь-які заперечення з боку Ісана.
Наступного ранку Ісана прочитав у газеті про напад на вантажівку, що належала одній компанії, яка займалася перевезенням м’ясних продуктів. Випадок стався на іншому боці Токійської затоки, що починалася неподалік сховища і тягнулася до центру міста. Свідком цієї пригоди став фотограф-аматор, який спостерігав за пересуванням перелітних птахів, що прямували на північ. Він і надіслав до редакції газети нечітку фотографію, зняту за допомогою телеоб’єктива, на якій видно, як два чоловіки із закритими обличчями зігнувшись тягнуть яловичу тушу вагою, що значно перевищувала вагу підлітка, — приблизно у сто п’ятдесят кілограмів, яка звішується і волочиться по землі. Позаду них, опустивши голову, йшов ще один чоловік невисокого зросту з палицею в руці, яка на кінці звужувалася, наче вербова лозина. З фотографії не можна було сказати, що в руках у нього бичачий хвіст.
Постраждалі чоловіки заявили, що навіть гадки не мають, якою зброєю їм завдали ударів так, що вони втратили свідомість. Схоже, що для працівників м’ясної компанії визнати, що їх побили бичачим хвостом, було б незмивною ганьбою. Втім, нападники також допустилися непробачної помилки. Тягнучи важку ношу, вони загубили пістолет, який знайшли місцеві люди і віднесли до поліції. Інаго не розповіла про це Ісана, адже відповідальний за зброю велів тримати язика за зубами. І дійсно, це була непробачна помилка, адже підлітки не мали на меті навмисно кинути пістолет, щоб дати зрозуміти, що напад на поліцейського у долині та пограбування вантажівки пов’язані між собою і є справою рук однієї банди…
Якось вранці на початку червня стіни сховища пробило шалене щебетання пташиної зграї.
— А це сірі шпаки, — сказав Дзін із таким виглядом, наче хотів закрити вуха, щоб стишити галас птахів, хоча для нього це було б ще нестерпніше.
Щоб подолати страх Дзіна, Ісана вийшов із ним на вулицю, туди, де було джерело тривоги, на яке вказав сам Дзін. Підійшовши до вишні, вони стали під її густою кроною, крізь яку пробивалося сонячне сяйво, висвітлюючи серед листя обриси птахів. Безладно перемішані вже темно-фіолетові та ще тільки коралові вишні здавалися плодами різних дерев. Серед гілля із ще більш приголомшливим цвірчанням метушилися сірі шпаки. Поки Ісана із Дзіном стояли під деревом, птахи не звертали на них уваги, а навпаки, ще гучніше защебетали, скльовуючи спілі ягоди. Однак варто було поворухнутися, як велетенська зграя тіней почала стрімко вирувати серед листя. Деякі з них сиділи із розчепіреними крилами, цупко тримаючись за гілки і втягнувши набиті вола. Птахи здавалися Ісана якимись злостивими істотами, а Дзін стояв, наче скам’янілий. У Ісана виникла навіть підозра, що дерево саме запропонувало шпакам скуштувати своїх темних спілих вишень і наказало їм поводитися так непристойно. І, можливо, занепокоєність та страх Дзіна були спричинені не стільки галасом та метушнею птахів, скільки наказом самого дерева? Адже пташині голоси завжди були найулюбленішими звуками Дзіна. Щоб якось підбадьорити Дзіна, він звернувся вголос до душі дерева:
— Усе гаразд, Дзін. Не треба боятися шпаків, нічого поганого вони не заподіють. Так поводитися їм наказало дерево. Як повірений дерев, я спілкуюся з їхнім світом і можу напевно сказати, що вишня не хотіла заподіяти нам з тобою нічого поганого. Це абсолютно точно.
— Це абсолютно точно, — відповів Дзін, переривчасто дихаючи.
Ісана подумав, що Дзінові, напевно, не подобається стояти під деревом, у листі якого вирували шпаки. Тут Ісана вразила одна думка, яка, відколи він оселився у сховищі, жодного разу не приходила йому в голову. А що, як птахи на вишні сповіщали біду не йому і не Дзіну, а якісь третій особі? Комусь іншому, наприклад, Інаго… Повернувшись до сховища, Ісана почав шукати в коробці з плівками запис, який би міг перекрити голоси шпаків, і врешті-решт зупинився на органній п’єсі Баха. А незабаром — чи то і справді отримавши сигнали від дерева, чи то почувши крики шпаків, чи то притягнута токатами та фугами Баха — з’явилася Інаго. Не говорячи ані слова, вона сіла поміж Ісана та Дзіном, які слухали музику. Її обличчя, схоже на обличчя засмученої дитини, було блідим, як полотно, а очі навіть у профіль світилися яскравим бурштиновим блиском. Про те, що з нею сталося щось незвичайне, свідчили спухлі розбиті губи та синці.
— Щось у тебе якийсь незвичний вигляд, — сказав Ісана.
Інаго подивилася на нього поглядом, повним зневаги до всього сущого на землі. Ісана помітив, що її заволочені бурштиновим серпанком і в той же час іскристі очі дивляться не йому у вічі, а у якусь точку над його головою. В її спрямованому у недавнє минуле, зосередженому погляді Ісана помітив ознаки якогось безпорадного щастя. З виглядом, наче усе її тіло вкрите гусячою шкірою, а в жилах клекоче кров, вона промовила:
— Зґвалтували…
Ісана продовжував мовчати. Інаго вставила у вуха Дзіна навушники, інший кінець проводу підключила до магнітофона, і звуки одразу припинилися. Потім вона почала розкривати подробиці того, що вона узагальнила словом «зґвалтували». Все почалося, сказала вона, з того, що підлітки вирішили познайомитися з одним із солдатів сил самооборони, які проходили навчання у частині, розташованій неподалік кіностудії, і взяти його як інструктора з бойової підготовки.
— Такакі сказав, що п’ять років тому у нього була домовленість із колишнім однокласником, який став солдатом сил самооборони і прибув у частину, де проходили навчання солдати військового оркестру. Товариш Такакі свою обіцянку не виконав, тому замість нього треба було знайти іншого солдата. Він сказав, що серед бійців сил самооборони знайдеться такий, що погодиться співпрацювати із нами. Однокласник Такакі, який вступив у військову Академію, пообіцяв, що після того як він навчиться вправлятися зі зброєю та прийомів ведення бою, він почне тренувати команду Такакі. Однак скільки Такакі не намагався встановити із ним зв’язок, він відмовчувався, бо націлився уже у командний склад. Такакі каже, що тепер ми маємо право знайти серед солдатів сил самооборони когось, хто б замінив однокласника, який не дотримав слова. Я з ним повністю згодна.
Інаго і взялася виконувати наказ Такакі знайти відповідну людину.
— Мені спало на думку, що оскільки в районі казарм їм немає де розважитися, тому рано чи пізно і, в першу чергу, в суботу чи неділю вони мають з’являться у Сіндзюку. Я чекала їх і біля станції і прогулювалася біля їх частини, однак познайомитися ні з ким не вдалося. Напевно, через те, що служать вони майже в місті і тому мусять дотримуватися особливо жорстокої дисципліни. Один, щоправда, заговорив зі мною, та я одразу зрозуміла, що це якийсь бовдур і нам він не підійде. Якби я його привела на базу Вільних Мореплавців, і ми спитали б у нього, як треба поводитися із гвинтівкою, наступного ранку про це знали б солдати сил самооборони по всій Японії. Тамакіті, який також його побачив, сказав навіть, що вчитися орудувати зброєю у такого типа просто ганебно. Після цього я пішла туди, де солдати тренуються грати на музичних інструментах. Ви знаєте, напевно, що тренувальний майданчик сил самооборони огороджений дротяною сіткою. А до нього прилягає спортивний майданчик за гуртожитком пивної компанії. Через гуртожиток я пройшла до спортивного майданчика і знайшла там гарне місце, звідки можна було спостерігати за тренуваннями солдатів. Насипний спортивний майданчик був на узвишші, а трохи далі навскіс проходить канал, схожий на річку, а за ним йде дротяна сітка. Там і починається територія сил самооборони. Щоб не заважали працівники пивної компанії, які могли прийти на свій майданчик, я сховалася від них на схилі, що йшов від майданчика. Там ще трава така росла. Від зелених із червоним стебел тягнеться таке довге і вузьке листя. А на верхівках — зелені жмутки, їх коли лущиш, то оголюється таке саме листя, як на стеблах. Там усе поросло цією м’якою травою, і коли я сиділа, то вона доходила мені до грудей.
Безперечно, це золотарник високий. О цій порі він ще м’який та приємний на дотик, подумав Ісана і почав пояснювати душам дерев і китів:
Перший солдат, якого я побачила, енергійною ходою прямував у мій бік, граючи на трубі. Справжній бравий солдат. Його і в оркестр узяли, напевно, бо через свій високий зріст йому пасувала труба. Солдат крокував, награючи ритм на найнижчих частотах. Йшов, наче носоріг. Я пильнувала, як він, виростаючи переді мною, виходив за межі їхнього майданчика і наближався до дротяної сітки. Потім він зупинився, зняв трубу і, повернувшись прямо в мій бік, почав сцяти. Мочився довго, а потім, коли я вже подумала, що вже все, він сіпнувся і ще трохи посцяв. Я засміялася. Він підвів очі і побачив перед собою мене. Він дивився на мене, не відводячи очей, продовжуючи сцяти, аж тут я побачила, що там, де досі видно було лише цівку, поміж його долонь визирнув пеніс. Він з такою серйозністю на своєму круглому обличчі із круглими очима дивився на мене, що я не втрималася і знову засміялася. Потім він раптом розлютився і, не намагаючись засунути свого пеніса назад у формені штани, наче збуджений пес, пірнув під дріт та пішов прямо на мене. У той момент його кругле обличчя та висунутий пеніс були одного кольору. Виглядав він наче божевільний. А потім він мене зґвалтував.