Дійсно, глянувши на Ісана, який мляво спускався сходами вниз, після того, як став свідком сексуального лікування Боя, можна було подумати, що він йдучи pray. А Інаго, яка й виду не подала, виявилася дуже спостережливою. Ісана дійсно, долаючи завитки темних сходів, звернувся до душ дерев, які оточували сховище, та душ китів, які плавають у далеких морях. Ви, що належите до рослин, і ви, що належите до найбільших ссавців, вам, душам дерев і китів, напевно, здалося, що це поспішне задоволення статевих бажань виглядає не тільки безглуздим, але й непривабним. Однак у їх нестямному захопленні одне одним було щось виняткове, щось таке, що не може не торкнути наших сердець. І хіба не проймається приязню і не пом'якшується серце того, хто спостерігає за тим, як бризки, що вистрелили з його головки, стікають по її підборіддю і вниз по шиї, наче сльози по коров’ячій морді? Будь ласка, не дайте цьому підлітку захворіти на правець. Зробіть так, щоб він одужав, і вони могли як слід зайнятися сексом і надолужити те, що робилося поспіхом! Ви, рослинні істоти, і ви, морські істоти, я звертаюся до вас: хіба не взірець лагідності — ця дівчина, що припадає до того місця, з якого, наче кров, ллється сім’я, хоча б вона і була здатна на звірячу жорстокість?..
— Бой, ти хотів убити людину, хоча знав, що вона за тебе pray? — спитав Ісана.
— Існують люди, чия prayer мені непотрібна, — одразу відповів Бой.
— Бой, про що ти говориш? — спитав Тамакіті.
— Pray — це коли повністю зосереджуєшся на чомусь, еге ж? Так от, я не хочу, щоб хтось pray за мене, — щиро сказав Бой.
— Точно-точно, я також про це подумав, — сказав той хлопець, що недавно почервонів, і знову почервонів.
— Червоновидий, Тамакіті метикує краще, ніж ти, — сказав Бой. Видно, прізвище він дістав тому, що весь час червонів.
— Бой тільки і знає, що підтримує Тамакіті, — сказав Червоновидий, усім своїм виглядом показуючи, що йому плювати на саме існування Боя, і знову почервонів.
Згодом Тамакіті, відштовхуючись від сказаного Боєм, розвинув його думку. Складалося враження, що Тамакіті, якого поважав не тільки Бой, а й інші підлітки молодшого віку, був наче лідером окремої фракції. Тлумачення Тамакіті зводилося до того, що pray передбачає зосередження всіх духовних та фізичних сил на якомусь об’єкті, і завдяки такому зосередженню у свідомості і у тілі з’явиться new meaning та new feeling.
— Хіба ми не вдаємося до цього постійно? Адже тільки завдяки pray ми здатні бачити видіння. А видіння — це і є new meaning та new feeling.
— І справді, в тобі і в Боєві вирує new feeling, — сказав Ісана.
— Але, дійсно, важливим є new meaning, — сказав Тамакіті, і Бой одразу із ним погодився. — Хіба ні? Ми ж не чутливі дурні, new feeling — ще не все. Ми pray заради того, аби внутрішньо збагачувати new meaning.
— А я думаю, що все це внутрішнє збагачення, про яке говорить Тамакіті, нам непотрібне, — сказав Червоновидий.
— А для чого ми взагалі створювали команду Вільних Мореплавців, якщо нам непотрібне внутрішнє збагачення? — заперечив Тамакіті. — А ти, Червоновидий, вчився в університеті і займався підводним плаванням, і саме тому змішуєш нас із тими, хто нюхає клей із пластикових пакетів? Вони — відстій, їм тільки б приліпити роти до пакета. А ми і без ацетону нормально зосереджуємося. Ми долаємо new feeling і прямуємо до new meaning. Для чого це потрібно? Для того, щоб передати це іншим. Якщо залишатися тільки у межах new feeling, то ніколи не підеш далі сприйняття. І не так просто зрозуміти, хто в це вірить, а хто — ні. Тому й починається потурання різним невігласам.
Тамакіті промовисто подивився на Червоновидого. У його погляді був не стільки закид, що Червоновидий є невігласом, скільки задоволення від своїх слів. Червоновидий знову почервонів, однак було очевидно, що він не входить до складу загону Тамакіті, а скоріше виступає з ним на рівних.
— Тому необхідне new meaning. І коли чітко усвідомлюєш його, то відчуваєш внутрішнє збагачення, яке відкриває в тобі fresh courage. A fresh courage не отримаєш ззовні. Це зрозуміло? Ось тому я і сказав про внутрішнє збагачення. Можу сказати, що я згоден з людиною, яка написала цей текст, і також думаю, що prayer — це education. А будь-яке інше education я просто не сприймаю…
— Я також хотів education, тому мені тут страшенно подобається, — сказав Бой.
— Радий, що вам сподобався текст.
— А ви не хотіли б побачити, як ми зосереджуємося на собі? — сказав Тамакіті. — Хочете побачити нашу справжню prayer?
— Хочу, звичайно, якщо це можна побачити зі сторони.
— Ми таким чином віддячимо вам за ваш education, — не роздумуючи, вирішив за інших Тамакіті. — Ви познайомили нас із таким гарним текстом, що ми просто зобов’язані надати вам education у відповідь.
Після цього Тамакіті з Боєм та ще декількома підлітками повели Ісана на вулицю і сіли у дві крадені машини. Ісана сидів поруч із Тамакіті, який вів машину з таким виглядом, наче підшукував гідний об’єкт, на якому можна було б продемонструвати зосередженість. Здавалося, він готовий був кинути виклик вантажівці, яку вони наздоганяли на великій швидкості, або вчинити якусь іншу хуліганську витівку, щоб показати їхній стиль pray. Досить було Ісана погодитися, і він би запросто притиснув вантажівку до залізного паркану вздовж дороги і спричинив би аварію, в якій водій вантажівки, певно, загинув би…
— Навіть якщо низка випадковостей приводить до вбивства, — Тамакіті загадково подивився на товаришів, тим самим даючи Ісана зрозуміти, що, вимовивши слово «вбивство», він не прагне справити на когось враження, — ти все одно не зможеш потренуватися наперед, хоча б ти й готувався когось убити.
Ісана відчув, що Тамакіті, який за відсутності Такакі перехопив ініціативу лідерства і розігрує перед ними виставу, може зруйнувати атмосферу довір’я, яка встановилася між Ісана та підлітками. Ісана не хотів цього, тому прийняв виклик і відповів Тамакіті. Підштовхувало його прагнення до education.
— Коли я був дитиною, наша країна була країною солдатів. У початковій школі, яка тоді називалася «народною», ми бігали з дерев’яними мечами та завдавали ударів по опудалу людей. Під впливом такого муштрування навіть діти в міру свого дитячого розуміння так чи інакше мусили замислюватися над тим, що таке вбивство людини. Проте реально ці тренування під керівництвом вчителя з міста нічого нам не давали. Ми розуміли, що так, як ми це робили, справжнє вбивство не коїться, тому з легкістю били і кóпали опудала. Гадаю, що вчитель також сумнівався в плідності таких занять. Однак нам, сільським дітям, краще за вчителя було відомо, як треба вбивати людину. Принаймні це робиться не серед білого дня з гучними криками. Ми, хоча і дуже приблизно, але знали, що коли у нашому селі справді збиралися вбити людину, то для цього збиралися серйозні та відповідальні люди і оточували зі зброєю в руках того, кого мали вбити. Щось подібне відбувалося уві сні Такакі про Китове дерево. Неймовірно, однак схоже вбивство відбулося нещодавно, я прочитав про це у газеті. Чули, напевно, як один божевільний погрожував убити пілота літака місцевих авіаліній, що прямував до Токіо. Тоді пасажири взялися втихомирити божевільного і накинулися на нього. Через деякий час все затихло, а коли від нього відійшли, то виявилося, що у нього в грудях стирчить ніж, а він мертвий. Вбивство скоїли всі пасажири, і це важливо. Так само вбивають людей у далеких селах десь у глухих лісах. Справді необхідним це стає, коли селу загрожує загибель… А що залишається робити всім селянам, якщо літак, яким вони летять, може впасти через якогось божевільного? Вбивство людини за особистими мотивами коїться інакше. Такий убивця нападає на свого супротивника зненацька, вночі, щоб ніхто не почув, і забиває його до смерті або заколює ножем, а потім тікає далеко в ліс. Його почнуть шукати, а він ховатиметься десь у горах в густому лісі, а коли пошуковий загін із села заглибиться далі, убивця зможе піднятися ще вище в гори. І якщо він остаточно вирішить переховуватися до кінця, то для людини з гірського села буде неважко це зробити. Такий здатен протистояти і озброєним людям, і військовим загонам. Один юнак, якого призвали на службу, одразу дезертирував, а потім ще й зарізав на смерть командира жандармів, який прибув розслідувати цю справу, і після цього втік у ліси. Якби він міг прожити сам і при цьому передбачити, що війна завершиться поразкою японської армії, то зміг би пересидіти у лісі стільки, скільки було необхідно. Однак, скоївши геройський вчинок, він зневірився і повісився на дереві, яке ми називали «божественною грушею». На ньому росли плоди з товстими плодоніжками і медовим смаком. Після того випадку його почали називати «деревом повішеного». І сільські діти вже не об’їдали з нього плодів. Поки він переховувався, поліцейські ніяк не могли знайти його слідів, скільки не прочісували місцевість, однак як тільки він повісився, його тіло одразу знайшли і привезли в село. Можливо, і тоді зібралися відповідальні люди з села, пішли в гори, відшукали дезертира, привели до дерева і повісили… В селі усі знали про це дерево, яке, насправді, не годилося для того, щоб вішатися на ньому, бо було не таким уже й міцним, і коли його назвали «деревом повішеного», всі сприйняли це як належне. Так що не виключено, що дорослі вирішили вчинити так. Діти до дерева вже не бігали, а птахи раділи прекрасним грушам…
