Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 68)
— І ви виконали наказ? — спитав Тамкіті, ледь приховуючи відразу.
— Так. Я тоді думав, що треба приховати цю справу, інакше скандал потягне за собою погіршення стосунків між Японією та цією країною, або в самій Японії станеться щось на кшталт розформування кабінету міністрів. Я тоді міркував як секретар високого посадовця. Однак насправді навіть не це, а інша думка не давала мені спокою… Напевно, в дурній голові нічого путнього і не могло бути. Справа в тому, що, незважаючи на те, що я був особистим секретарем Лиходія і навіть його зятем, між нами все одно залишалась непроникна стіна. Мені важливо було, щоб ця перешкода між нами зникла, так я міг би розраховувати на його підтримку. Ну, і окрім того, я відчував надзвичайне піднесення від того, що ми замішані в одну справу. Одягаючи дитину, мені здавалося, що я бачу щось найпрекрасніше і в той же час щось найогидніше, що можна побачити на світі… Я розказав йому свій план, як позбутися тіла. Я не сумнівався, що хлопчика, можливо, з метою нажитися на ньому, підіслав нещодавній підліток, показавши йому радіоприймач, і провів його пожежною драбиною до балкончика. Навіть якщо той підліток мовчатиме, все одно не виключено, що хтось бачив хлопчика, який підіймався пожежною драбиною. Перелізаючи у темряві з пожежної драбини на балкончик за такого сильного вітру, дитина могла зірватися. Вірогідність цього досить велика. Можна було б придумувати й більш складні способи позбутися тіла, однак, оскільки ми були іноземцями, цей варіант був найбільш прийнятним. Лиходій погодився. Він вимкнув світло та ліг у ліжко, а я приблизно з годину вичікував. Потім я поклав тіло ногами вперед на карниз. Вітер став ще дужчим. Я схопив його за зап’ястки і звісив з балкончика. Покликав Лиходія, щоб він трохи підтримав мене, поки я, перегнувшись, тримав тіло, однак він не тільки не прийшов допомогти мені, а навіть заклав подушками двері у свою спальню. Весь у холодному поту чи то через важку роботу, чи то через жах, який охопив мене, я, ледь тримаючись, щоб не ковзнути назовні, почав з боку в бік розгойдувати тіло дитини. Я намагався спрямувати його якомога ближче до драбини, впритул до поручнів, однак, щоб воно не зачепилося і не застрягло на самій драбині. Розгойдавши його, я відпустив руки, і тіло полетіло вниз і приземлилося так, що ніхто не міг би подумати, що воно випало з нашого вікна на десятому поверсі. …Розгойдуючи його, я відчув, що мої зап’ястки дряпають нігті. Нігті дитини, яку я вважав мертвою. Коли я відпустив руки, то почув жалібний скрик, наче зітхання, а потім почувся звук, наче розірвався туго набитий піском мішок. Звук удару тривав безкінечно довго. Я продовжував стояти з висунутою з вікна головою, і мені наче почулося, як хтось побіг вниз пожежною драбиною… Коли три дні по тому ми летіли в Афіни, я підійшов до Лиходія, щоб дізнатися, що йому замовити на обід. Він спитав мене тоном, наче йшлося про вибір спиртного, чи не чув я тоді крику? Це були єдині слова, які він промовив після того випадку. Я твердо відповів — ні і замовив йому шампанське… Шампанське…
Ісана замовк. Ні Такакі, ні Приплюснутий, ні Тамакіті не сказали ані слова. Бой почав було підвивати, наче поранена собака, однак ніхто не звернув на нього уваги. Всі сиділи, мовчки дивлячись один на одного. Бой, наче пересилюючи себе, підвівся на койці і, дивлячись кудись у порожнечу широко розплющеними очима — очима людини без повік, — прохрипів:
— Я зробив це, зробив! Я це зробив! — Потім він упав на спину і затих. Тепер на його обличчі не було ознак болю, на ньому грала спокійна дитяча посмішка.
— Агов, ти що? Ти нас не лякай! — сказав Приплюснутий. — Я подумав було, що він помер від побоїв.
— Йому сниться, що він помер, — сказав Тамакіті.
— Напевно, подумав, що у його смерті ви також будете замішані, от і закричав від радості, — сказав Такакі. — Хоча даремно…
— Звичайно, даремно. Ви не донесете на нас, — сказав Приплюснутий і звернувся до Тамакіті, щоб не дати йому висловитися. — Ми з тобою побудемо разом із Боєм, а Такакі нехай відведе його у сховище. Боя немає чого туди тягти. Але ліки і якоїсь їжі принесіть. Навряд чи Бой зрадіє вам, коли прокинеться і зрозуміє, що не помер…
Такакі з Ісана замість того, щоб піднятися тим же шляхом, спустилися через люк ще на один поверх нижче, а потім почали підніматися іншими крученими сходами нагору. Згодом Такакі відкинув бетонну кришку люка, і вони опинилися у приміщені напівзруйнованої кіностудії. Це був перший поверх тієї будівлі, з вікна якої Інаго влаштувала Ісана шоу. Звідти було видно огороджені мотузками дослідні ділянки, на яких росла пшениця, та поросла густою травою долина, а за нею виднілися вузькі прорізи сховища, через які у темряву лилося світло. Ісана пірнув у таємний хід, відомий лише Вільним Мореплавцям.
Частина 10
Взаємна освіта
Взявши Ісана у команду Вільних Мореплавців як спеціаліста зі слів, підлітки, які сподівалися ходити у далекі плавання, перш за все запропонували йому навчити їх англійської мови. Після випадку з падінням з велосипеда підлітки не соромилися Ісана, і знайомити їх із Ісана у Такакі не було потреби. Найперше Ісана мусив підготувати тексти. У сховищі він мав лише дві книжки англійською мовою: «Мобі Дік» та Достоєвський у англійському перекладі. Він обрав ту частину роману, де йдеться про повчання старця Зосими і, оскільки дошки в нього не було, записував тексти на великому аркуші паперу. Він обрав саме цю частину, бо хотів, щоб у підлітків з’явилася повага до animal, і в першу чергу — до китів. Ісана гадав, що достукається до них за допомогою уривка, який він заздалегідь підкреслив червоним олівцем.
Man, do not pride yourself on superiority to the animals; they are without sin, and you, with your greatness, defile the earth by your appearance on it, leave the traces of your foulness after you — alas, it is true of almost every one of us! Love children especially, for they too are sinless like angels; they live to soften our hearts and, as it were, to guide us. Woe to him who offend a child!..
Ісана не був упевненим, чи сподобається підліткам обраний ним текст. Спочатку він спитав у них, який текст вони б хотіли розібрати, однак виявилося, що вони самі не знають, що б їм хотілося почитати. А коли Ісана хотів порадитися із Приплюснутим, який був наче начитаною людино, то підлітки вчинили рішучий опір. Вони навіть не приховували свою неприязнь до нього. Приплюснутий? Ну, так, він один із нас. Однак, він наче виродок у родині. Він нам огидніший, аніж чужак, і доводиться його терпіти. Таке ставлення до свого товариша було ще однією причиною, чому Ісана обрав роман Достоєвського, який був улюбленим письменником Приплюснутого. Але почавши читати вголос і розбирати текст, Ісана навіть не очікував, яку зацікавленість у підлітків викличе обраний ним уривок. Частина, присвячена старцеві Зосимі, починалася так:
Young man be not forgetful of prayer. Every time you pray, if your prayer is sincere, there will be new feeling and new meaning in it, which will give you fresh courage, and you will understand that prayer is an education.
Ісана хвилювався, що підліткам ці слова видадуться надто повчальними, і думав, що особливо слово prayer викличе у них несприйняття. Але текст не лише привернув їхню увагу, а й викликав зацікавленість до окремих слів, зокрема, саме від слова prayer вони були у захваті. Особливо сподобалося воно Бою і Тамакіті. Повернувшись до сховища після тієї ночі, Ісана більше не з’являвся на руїнах кіностудії. Боя вже не переносили до сховища, так що боротьбу із хворобою він продовжував на койці у підвалі Вільних Мореплавців. Інаго також пішла зі сховища. Часом вона приходила побачитися із Дзіном, однак про те, як почувається Бой, вона нічого не казала. Судячи з усього, вона також брала участь у плануванні засади на Ісана. І якби тоді Ісана не зміг добитися примирення, хоча б зовнішнього, із найзавзятішим його супротивником, він би почувався в команді зовсім незручно. А через тиждень Бой, ще з рубцями від недавніх побоїв, однак уже видужалий, також прийшов до сховища. Він робив вигляд, наче просто супроводжує Тамакіті як один із членів команди, зокрема, як солдат гвардії Тамакіті. Вони прийшли, щоб запропонувати примирення. Ісана, який перебрався знову із Дзіном на верхній поверх, слухав у цей момент записи фортепіано. Першим сказав Бой:
— Такакі прислав мене сюди. Велів сказати, що я був неправий.
Після цього устряв Тамакіті, який виявився досить красномовним оратором.
— Вас не вбили не тому, що нас зрадив Приплюснутий, чи тому, що Бой придумав неправильний план. Бой сам відмовився від убивства. В нього були свої причини не робити цього, і вони пов’язані з видінням. Коли після побиття він заснув, то побачив уві сні видіння, і через нього відмовився від убивства і від спроб чинити вам опір. І зараз він прийшов не просто через те, що так велів Такакі.