Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 67)

— Ну і що ти хотів нам розказати? — прокинувся знову Бой. — Ти ж так нічого і не розказав!

— Ісана ж сказав, що скоїв злочин у якійсь соціалістичній країні, — сказав Такакі.

— То чому ж він прямо не розказує про цей злочин?

— Бо про злочин важко отак взяти і розказати, — відповів Такакі, і в його голосі відчувалося запрошення, адресоване Ісана.

— Про злочин можна розказати і прямо, — сказав Ісана, усвідомлюючи, що йому вдалося подолати себе. — Того ж року, коли ми їздили до Індії, в столиці держави на Балканському півострові ми з Лиходієм в готельному номері вбили дитину. Мої передчуття справдилися. Сталося навіть гірше, аніж я передбачав — я став співучасником вбивства…

Після цих слів Бой піднявся з ліжка. Загрозливо витягнувши вперед ліву руку, він ступив декілька кроків у бік Ісана і заговорив слабким голосом:

— Це брехня. Суцільна брехня! Ти запродався поліції! Нам він тут розказує, що вбив людину, а в поліції, певно, сказав, що хоче стати поліцейським…

Бой просувався так повільно, що ніхто навіть не думав його зупиняти. Його голос був схожий на жалібний голос невдоволеної дитини. І коли Ісана помітив у його правій руці, що була прикрита лівою, яку він загрозливо витягував уперед, довгу загострену викрутку, то нічого, окрім як перекотитися на інший бік койки, йому не залишалося. Бой, чітко усвідомлюючи, який він слабкий, схопив викрутку обома руками і, відштовхнувшись від підлоги, стрибнув уперед, спрямовуючи зброю в обличчя Ісана. Тому вдалося схопити гарячий, майже пекучий зап’ясток Боя. Хлопець втратив рівновагу і почав падати, а Ісана повалився на нього. Відчувши біль, Ісана відпустив на мить руку Боя, і той одразу націлився викруткою Ісана в око. Ісана притиснув вагою свого тіла палаючого Боя і, врешті-решт, заблокував його рухи. Бой завив, наче невеличка тварина, і почав бити колінами Ісана, намагаючись вдарити його поміж ніг, і розмахував забинтованою головою, цілячи у чоло супротивника. Щоб не дати Бою звільнити руку з викруткою, Ісана притиснув його з усіх сил підборіддям та грудьми.

— Приплюснутий, не бий його більше. Ще одна рана — і він помре від втрати крові, — сказав Такакі.

— Він же скажений! Якщо його не вирубати, то він сам роздере собі рани і помре від втрати крові, — Ісана чув, як Приплюснутий підійшов до них, однак зайнятий був тим, що намагався стримати Боя, який продовжував пручатися. Націлена в око викрутка ще стояла перед очима, коли його тіло відірвали від Боя.

— Все, досить, — сказав Такакі. — Я тримаю Боя, можете встати.

Але Ісана був таким виснаженим, що, відчувши, що може розслабитись, зліз із Боя і, перевернувшись, залишився лежати на підлозі. Ледь дихаючи, він помітив, як поруч з його головою гротескний кулак Приплюснутого завдав одного, а потім ще одного удару. Ісана продовжував лежати на підлозі, коли Тамакіті дотягнув до койки майже непритомного Боя. Ісана бачив, що Тамакіті піклувався про Боя із справжньою щирістю. Він уже жалкував, що з такою жорстокістю розправився з хлопцем.

— Тамкіті, він же шпигун… Справжній стукач… — ледь вимовив Бой слабким уривчастим голосом.

— Ну, добре-добре. Ти поспи. Поспи до ранку, — відповів йому Тамакіті лагідним голосом.

— Найважче — не скоїти страшне вбивство, а опісля про це вбивство розказувати. Він шпигун, тому так запросто і розказує нам байки. А найстрашніше — це коли людина бреше, що скоїла злочин, правда, Тамакіті? Його не можна брати до нас.

— В тому, що ти кажеш, є частка правди, — сказав Тамакіті, випереджуючи заперечення Такакі. — А зараз спи. Поранений має спати, інакше не одужаєш. Сам маєш знати це. Спи, Бой.

— Якщо ви і справді хочете взяти його в команду, то нехай скоїть на наших очах вбивство. Тоді він вже нікуди не дінеться. Іншого виходу немає, — вже крізь сон говорив Бой, і поки Тамакіті вагався, чи варто йому відповідати, Бой і справді заснув.

Ісана нарешті підвівся. Такакі та Приплюснутий зазирнули через плече Тамакіті. Бой міцно спав. Його худе обличчя було блідим. Воно стало схожим на обличчя того хлопчика в Агрі, яке також було потемнілим та змоклим. Ісана зрозумів, чому він так довго розповідав про те, що сталося в Індії.

— Може, прив’язати його до койки? А то прокинеться і знову почне кидатися, — запропонував Приплюснутий.

— Ти хочеш зв’язати мотузками хвору дитину? — різко кинув йому Тамакіті.

— Мені краще повернутися у сховище, — сказав Ісана. — Я хвилююся, що Інаго не знає до ладу, як укласти Дзіна спати…

— Чого вам спішити? Гадаю, атомна війна сьогодні ще не почнеться. Чи ви отримали спеціальне повідомлення від дерев і китів? — під’юдив Приплюснутий. — Краще закінчуйте свою розповідь.

— Я б також хотів би дослухати до кінця, — сказав Такакі, прямо подивившись на Ісана. — Ви ж розповідали не тільки для того, щоб слухав Бой?

Ісана переборов замішання та опір, який заклекотав у ньому з новою силою, і продовжив свою сповідь. Тепер, коли можна було спокійно розказувати, не боячись втручання Боя, біля якого сидів Тамакіті з підкресленою байдужістю, Ісана відчув, що перед ним сидять двоє суворих слідчих — Такакі та Приплюснутий, які спонукають його висловити усе до кінця…

— У готелі тієї соціалістичної столиці не було такого галасу, як тоді в Індії. Все пройшло тихо і в той же час — страхітливо. Сталося все так, бо ми поводилися огидно. Того разу Лиходій не шукав собі жертву сам, а послав мене, щоб я підшукав когось у скверику біля готелю. Часто буває, що люди вважають дітей інших націй гарними. От мені, наприклад, здається, що у Східній Європі багато дуже гарних дітей.

— А ви часом не про Радянський Союз розказуєте? Слухаючи вас, я почав уявляти дітей з берегів Неви, — сказав Приплюснутий, знову демонструючи свою обізнаність у творчості До-стоєвського.

— У Ленінграді також сталося дещо подібне. Він багато їздив соціалістичними країнами із делегаціями і розважався у всіх містах, в яких зупинявся. Однак найстрашніший випадок, про який я хочу розповісти, стався у столиці країни на Балканському півострові. Я підчепив йому тоді хлопця років вісімнадцяти, не більше. Лиходію до вподоби були хлопчики молодшого віку, однак із стратегічних міркувань це був непоганий початок, адже на цю принаду можна було спіймати зовсім дитину. В будь-якій країні підлітки під нас перехідного періоду перебувають у стані емоційної нестабільності. Їм достатньо показати радіоприймач, як вони вже в твоїх руках. І при цьому вони ще й допоможуть спіймати у пастку дітей молодшого віку. Годі й казати, це була дуже брудна стратегія, але ми з Лиходієм користувалися нею досить тривалий час. Як я вже казав, у перший же день я підчепив вісімнадцятирічного хлопця. Це був худий і агресивний юнак, і я навіть вагався, чи варто залишати його самого в кімнаті з Лиходієм. Але Лиходій мав чималий досвід. Крізь шпарину у дверях зі своєї темної кімнати я спостерігав, як хлопець із незадоволеною фізіономією, сторожко озираючись, хутко виходив із номера. Обгорнувши руку довгим джемпером, він стискав дорогоцінну для нього річ — дешевий радіоприймач, який був компенсацією за надані послуги. Прийнявши ванну, Лиходій зателефонував мені і звелів іти з ним вечеряти. Пам’ятаю, що за вечерею він багато говорив, користуючись тим, що японської ніхто навколо не розумів. Коли вдуматися, що говорив він, то щойно він розважався з післяреволюційною людиною. Як гарно, що можна приїхати з країни зі старою системою у соціалістичну країну і задовольнити тут свої статеві бажання з гарненькими хлопчиками, які, власне кажучи, є майбутнім людства. Я подумав тоді, що це скоріше виглядає глузуванням над майбутнім людства, однак остерігся говорити йому речі, які суперечили його нахилам. Мені подумалося тоді, що коли післяреволюційних людей уявляти у вигляді homo sapiens, які злізли з дерев, то передреволюційні люди виявляться ще досі мавпами, що сидять на гілках. І ці мавпи принаджують homo sapiens дешевими радіоприймачами і за це їх ґвалтують…

Повернувшись після ресторану, Лиходій побачив, що за вікном його номера стоїть якийсь хлопчик. Гадаю, ні до, ні після я не бачив такого гарного хлопчика. Коли я зустрічав потім хлопчиків із світлим волоссям та голубими очима, я кожного разу вдивлявся в їхні обличчя, думаючи із жахом: чи не з’явився переді мною знову той хлопчик, так що можу з упевненістю сказати, що більше таких гарних хлопчиків я в своєму житті не зустрічав…

— За вікном? — спитав, захоплений розповіддю, Такакі.

— Так. Побачивши дитину, Лиходій одразу покликав мене. Незважаючи на те, що було вже пізно, світло в будинках ще не горіло, як це часто буває у соціалістичних містах. Хлопчик, наче виринувши із темряви, стояв, притулившись до скла, крізь яке його освітлювало світло з кімнати. Високо в небі, крізь пошматовані вітром хмари, світив місяць. Ніколи не забуду ті темно-сині та золоті відблиски по краях хмар. Ми обережно наближалися до хлопчика, наче намагалися упіймати горобця, що залетів до кімнати. Наші номери були розташовані на десятому поверсі, і ми боялися злякати його, різко відчинивши вікно, адже він стояв лише на вузькому балкончику на смертельній висоті. Вікно відкривалося назовні. Ми почали показувати йому знаками, щоб він відійшов до однієї стулки, аби ми могли відчинити вікно, і тоді він розтулив свої гарні губки і, оголивши рожеві ясна та білі зуби, промовив якесь слово. Він сказав «радіо». Лиходій злорадно скривився. Дотепер пам’ятаю, якою надією світилося його обличчя. Обережно, аби шибеник не зірвався, я відчинив вікно і схопив його за руку. У Японії він би навчався у третьому чи четвертому класі молодшої школи. Втягнувши його до кімнати, я взявся досліджувати, яким чином він міг сюди потрапити, а Лиходій тим часом підвів хлопчика до чемодана і дозволив вибрати собі радіоприймач. До моїх обов’язків входило, серед іншого, піклуватися і про безпеку боса, тому я висунувся з вікна і оглянув усе навколо. Рвучкий вітер вдарив мені в обличчя, і тільки тоді я зрозумів, наскільки небезпечним був шлях хлопчика, який наважився на такий ризик тільки заради того, щоб отримати радіоприймач. Номер Лиходія був у кінці північного крила, а вікно було крайнім. Від вікна до пожежної драбини на краю північної стіни тягнувся вузький балкон, на якому могла вміститися хіба що дитина, і то якщо стояти боком. На рівні грудей дорослого проходив декоративний карниз, так що балконом ніхто, крім дитини, і не міг би просунутись. Мені здалося, що декількома поверхами нижче на темній пожежній драбині наче хтось ховається, — можливо, то був нещодавній підліток, однак тоді це було неважливо. Коли Лиходій закінчить із ним, то зовсім необов’язково виставляти його знов за вікно. Його можна спокійно вивести через вихід внизу, і нехай той, хто його привів сюди, чекає на нього скільки завгодно. Після цього я попрямував до себе у номер, навіть не глянувши на двері кімнати, де зачинився Лиходій із дитиною. Не минуло й десяти хвилин, як до мене в кімнату прийшов Лиходій у плащі, накинутому на голе тіло, і черевиках на босу ногу. Він нічого не сказав, а на його кам’яному пихатому обличчі, як завжди, нічого не відображалося, але я одразу зрозумів: щось трапилося. Я пішов у його номер і, зазирнувши у типову для соцкраїн широчезну ванну кімнату, побачив, що трапилося. На кахельній підлозі абсолютно голий обличчям догори лежав хлопчик, з кутка рота на підлогу витікала тоненька цівка крові. Сидячи навпочіпки, я подивився на одягненого у плащ Лиходія, і він почав пояснювати, сказавши похмуро, що у дитини було слабке серце, а може, вона хворіла на епілепсію. Так чи інакше, тіла треба позбутися. На хлопчика він намагався не дивитися…