Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 66)

— А дівчина — також злочинець? Нічого собі, — здивувався Ісана. — Ну, а що ви збиралися робити із Дзіном, після того, як убили б мене?

— Інаго виховувала б його, — сказав Бой, який лежав, щільно замруживши очі, і досі виглядав сплячим. — Тебе б я вбив, а дитині нічого поганого коїти не збирався…

Після цих слів Бой заворушився від болю, а згодом знову захропів.

— Що Бой, що Інаго — самі ще наче діти. Вони навіть не уявляють собі, що таке вбити людину, тому такі легковажні, — сказав Такакі.

— Певно, так, — сказав Ісана.

Ісана відчув, що слова сповіді, немов змія із наїжаченою лускою, застрягли в нього в горлі. Як же легко сповідуватися перед людьми, які не мають уявлення, що таке вбити людину! Однак слова Такакі дали зрозуміти Ісана, що він, схоже, має про це уявлення. І тепер те, що становило суть сповіді Ісана, видавалося йому надзвичайно огидним. Поки та справа залишалася похованою у глибині мовчання, вона сприймалася, наче сумирна і приручена тварина, але, щойно він наважився втілити те, що давно минуло, у слова, як воно знову постало перед його внутрішнім зором, і йому здалося, що він коїть це знову… Однак він уже не міг дозволити собі стримувати енергію своєї сповіді, що накопичувалася в ньому впродовж розповіді Приплюснутого. І Такакі, і Приплюснутий, і навіть Тамакіті чекали продовження сповіді. Але більше всіх чекав Такакі, який хотів відчути силу слів людини, яка мала висловити сутність діяльності їхньої команди.

— Тягар спільного випробування поєднав мене з батьком дружини, — змушений був продовжувати Ісана. — Він виділив мені сховище, він забезпечує нас із Дзіном необхідними для життя коштами, хоча їх доводиться ледь не вимагати, і це при тому, що загальна сума, яку він витратив на нас, порівняно з тими потоками, які проходять через руки цього плутократа, близька до нуля. Він страждає від раку горла і ось-ось помре. Не буду називати його імені просто із сентиментальних міркувань: як-не-як, людина помирає від раку. А свого часу він тримав контроль ледь не над усіма концесіями Південно-Східної Азії.

— А я, здається, знав його коханку, — втрутився Приплюснутий, прагнучи підтримати Ісана, який ніяк не міг узятися до справи. — Гадаю, це вона. Ми спали з нею, вже після того, як я почав скорочуватися. Я ще ніяк не міг второпати, як могли взяти фотомоделлю таку мавпоподібну дівчину. Кажуть, вона, коли стала коханкою політика, то отримала від нього концесію десь під Бангкоком, і якби все склалося, то мала б отримати близько мільйона єн. Однак коли вона дізналася, що від неї хоче політик за ці гроші, то втекла від нього з порожніми руками. Він виявився геєм, а ця дівчина мала би бути приманкою для хлопчиків. Власне, втекла вона, коли дізналася, які жахливі статеві збочення цікавлять політика. Пам’ятаю, що вона з таким жалем розказувала про свою нездійсненну концесію, що ставало просто смішно і навіть хотілося поспівчувати політику…

— Приплюснутий, давай послухаємо розповідь, гаразд? — сказав Такакі.

— Не виключено, що йдеться якраз про мого тестя, — продовжив Ісана. — Так чи інакше, але наші проблеми почалися також через його статеві збочення. У своїх колах ми називали його «Лиходієм», і далі я так його і називатиму. Це прізвисько згодом поширилося так, що навіть іноземні політики та дипломати називали його «містер Л». Я був зятем Лиходія і в той же час відданим особистим секретарем, який нічого проти нього не замишляв і не прагнув отримати ніякого від нього зиску. Якось ми були з ним разом у столиці однієї країни, в якій після революції встановився соціалістичний лад. Не кажу назви цього міста, адже це могло статися в будь-якому місті цієї країни. Він займався цією бридотою і до, і після тієї поїздки, хоча жодного разу це не закінчувалося злочином. Чому це сталося саме в соціалістичній країні? Дуже просто: в такій країні Лиходієві було напрочуд легко принадити здобич. Потім була Індія. В Індії також було легко принадити жертву, настільки легко, що Лиходій і сам був вражений. Чули коли-небудь про таку рослину, як джут? Лиходій очолював делегацію, яка мала домовитися з індійською стороною про імпорт джутових волокон. Столиця Індії неподалік від Тадж-Махалу, і делегація поїхала на екскурсію в цей розкішний мавзолей, а Лиходій, який ніколи не робив того, що йому непотрібно, відмовився. Після проведення переговорів у Новому Делі делегація мала їхати у Тадж-Махал, але Лиходій навіть і не глянув у програму екскурсії. Він доручив мені зарезервувати для нього номер у готелі в Агрі, щоб перепочити вдень. Цей денний перепочинок означав, що він хоче звабити чергову жертву за допомогою своєї фірмової принади. Нею був усього-на-всього дешевий радіоприймач! Причому діяв він так. Радіоприймач він показав не одразу, а спочатку набрав купу індійських рупій найменшого номіналу, які виглядають, наче клаптики паперу, і вкинув їх у зграю дітлахів, які одразу із шаленим галасом кинулися на папірці. Лиходій, не звертаючи жодної уваги на цей балаган, обрав собі жертву. Того разу нею став одинадцяти- чи дванадцятирічний хлопчик. Лиходій пояснював мені, що, коли пильно спостерігаєш, як хлопчаки із криками та слізьми метушаться, оголюючи свої емоції, ніколи не помилишся у виборі. Сам винуватець галасливої бійки, нібито втративши інтерес до облагодіяних ним, спокійно заходив до готелю. Все це був спектакль. Для того щоб жебраки не підходили до порога готелю, стояв хлопчик, який стеріг вхід, тому гість, зайшовши всередину, опинявся у цілковитій безпеці. Тут починалася частина роботи секретаря. Я мав привести до Лиходія хлопчика, якого він обрав. Однак того разу у Агрі сталося те, що можна було б назвати «індійською помилкою». Зробивши із хлопчиком все, що хотілося, Лиходій, як і зазвичай, віддав йому приймача. Однак він недооцінив індійські реалії. Якби він дав хлопчику декілька рупій, які той міг тихенько віднести додому, можливо, все б пройшло гладко. Як тільки Лиходій, завершивши свій денний перепочинок, вручив ошалілому хлопчику приймач і відправив геть через чорний хід, одразу почалася бійка. Обличчя хлопчика було таким, як зараз у Боя.

Варто було Ісана промовити це ім’я, як Бой, що був на межі сну та яви, скинувся і заскавучав, немов собака. Але він був такий, що його виття просто перейшло у кашель…

— Хлопчик, який нещодавно вийшов через чорний хід готелю, весь блідий, стояв під палючим індійським сонцем і гірко плакав. Я стояв у темному холі і помітив, що в готель зайшов підліток і, нервово оглядаючись, наче кіт, який щойно упіймав горобця, підійшов до дивана і принишк позаду нього. Це був хлопець, котрий відганяв, орудуючи короткою палкою, дітлахів, які побігли за Лиходієм, після того як він вкинув у їхню зграю пачку рупій. Тут я все зрозумів. Цей підліток і відібрав приймача у хлопчика, якому не дозволялося підходити навіть до порога готелю. Картина була жахлива: дитина, яку щойно використав Лиходій, стояла під спекотним сонцем Агри і ридма ридала через те, що в неї відібрали подарований радіоприймач. Підліток, який побив хлопчика, сидів за диваном, радіючи з того, що став володарем радіоприймача. Раптом в темному холі пролунав бас, який співав арію з «Бориса Годунова». Підліток не міг утриматися, щоб не спробувати новий радіоприймач. Аж тут ліфтер, який стояв у глибині холу, наче солдат магараджі, із блискавичною швидкістю кинувся до підлітка, вдарив його і забрав собі приймач. На галас прибіг персонал ресторану. В мене не стало сил продовжувати спостерігати, чим усе це закінчиться, і я повернувся до кімнати. Перед готелем нас чекала машина, якою ми мали наздогнати групу, що поверталася з Тадж-Махалу. І от, коли ми вийшли, нас зустрів цілий натовп абсолютно голих хлопців. Щоб привернути увагу Лиходія, вони робили різні рухи і, наче мухи, обліплювали машину. Мені хотілося благати їх, щоб вони дали нам спокій. Голі хлопці ще довго бігли за нашою машиною. А рухатися довелося повільно, тому що на дорозі лежали корови, і ми мусили обережно їх об’їжджати. Лиходій сидів похмурий, наче його морозило. Він завжди впадав у хандру після тих жахливих речей, які він робив із дітьми. Іноді навіть здавалося, що він переживає скоєний гріх, так йому було зле. Принаймні я хотів так думати, щоб залишити хоч якусь можливість для виправдання Лиходія. Коли машина почала пробиратися крізь шарпанину в районі базару, голі діти вже пробігали перед самою машиною і навіть заглядали у вікна. Навіть хлопчина, який показував танці дресированого ведмедя на базарній площі, і той кинув свого одягненого у яскраво-червоне та зелене шмаття ведмедя. Він хутко скинув увесь одяг і, жваво блискаючи очима, помчав за машиною, а наздогнавши, заплигнув на крило автомобіля. Ведмідь залишився розгублено чекати. Лиходій почав корчитися від сміху. В той момент в ньому проступило щось жіноче. Він, поки не захворів на рак горла, навіть голос мав жіночий. Давлячись від сміху, він сказав: «Якби в мене було більше сил, я б не тікав від цього ведмежатника». Коли ми нарешті проїхали базар, дітлахи, розуміючи, видно, що тут кінчається їхня територія, один за одним повідставали від машини, а ми помчали зі швидкістю сто миль на годину у Новий Делі. Вже тоді я розумів, що коли я й далі допомагатиму йому, то мене затягне у таке провалля, з якого вже неможливо буде вибратися.