Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 65)

— Навіщо ти привів стороннього у сховок Вільних Мореплавців? До того ж старого! — Бой вкладав усі сили у свій голос, який ставав дедалі слабшим.

— Приплюснутий також немолодий, то й що? — сказав Такакі.

— Із Приплюснутим усе гаразд. Він уже нікуди від нас не подінеться. Так і буде скорочуватися поруч із нами.

— Приплюснутий прибив Боя, але Бой не має нічого проти Приплюснутого, — тихо сказав Тамакіті.

— Навіщо ти привів стороннього у сховок Вільних Мореплавців? Хіба в цьому є потреба? — вже шепотів Бой комашиним голосом.

— Потреба є, — сказав Такакі. — Я хочу, щоб він вступив до нашої команди Вільних Мореплавців. Він — та людина, яка може висловити те, що ми робимо. Ніхто з нас не може вправно сказати, чим займаються Вільні Мореплавці. Навіщо ми це робимо? Приплюснутий гарно вміє балакати, але це ж балаканина навіженого, хіба ні? Я вже давно шукав людину, яка могла б допомогти нам доладно висловитися. От він нам і допоможе. Своєю дивакуватою розповіддю про діяльність як повіреного дерев і китів він переконливо показав, що гарно володіє словом, хіба ні? Нам необхідна така людина, яка те ж саме зробить для нас.

— Нам не потрібні ніякі слова! — не погоджувався Бой.

— А ти не думав про те, що буде, якщо нас спіймає поліція? Тебе ж самого нещодавно спіймали! — серйозно заговорив Такакі, відкинувши свій глузливий тон. — Що ми скажемо поліцейським?

— Ми будемо мовчати. Зберігати таємницю — наше право.

— Це точно, але я хочу, щоб у нас були слова, такі ж вагомі, як і наше мовчання. Мене хвилюють саме такі слова.

— Як сказати, — втрутився Приплюснутий. — Я коли їздив по роботі до Америки, то читав у газеті про одну екстремістську організацію чорношкірих, яка до останнього чинила опір зі зброєю в руках. Так от, перед тим як їхній ватажок загинув, він звернувся до тих, хто хотів здатися, і сказав їм, щоб вони не писали покаянь, не писали навіть листів рідним, а вперто мовчали. «Ваш найвагоміший аргумент — це ваші мовчазні обличчя», — ось що він їм крикнув зі сльозами на очах.

— Точно-точно! Треба мовчати, і все!

— Так це що стосується революційного руху, — сказав Такакі. — Революціонери вже сотні років говорять одні й ті ж самі слова, так що немає потреби їх повторювати, а можна просто мовчати. Але якщо ми мовчатимемо, то ніхто не зрозуміє, чого ми хотіли. А найгірше, якщо поліцейські самі придумають за нас слова і передадуть їх у газети. І навіть якщо ми захочемо передати на волю правдиві слова, що ми зможемо передати, якщо нам немає чого сказати?

— Ніхто нас не впіймає. А якщо спіймають, то краще померти. Я, коли мене спіймали, ладен був відрізати собі руку, аби втекти…

— Знаю, знаю. Ти хотів мужньо вчинити, — сказав Такакі. — Але все одно, навіть якщо нас не впіймають, хіба добре, що у нас немає ніяких слів? От подумай, Бой, хіба ми так само добре розуміємо, що ми робимо, як себе розуміє Приплюснутий? Сумніваюся. Що ми, врешті-решт, за люди? Чим займається Команда Вільних Мореплавців?

Бой, якого хитало ще сильніше, сидів мовчки. Ледь тримаючись, щоб не впасти, він ретельно підшукував слова.

— Я добре розумію, хто я такий, — сказав він. — І я добре розумію, чим ми займаємося. І навіть якщо в нас немає слів, щоб висловити це, достатньо це просто відчувати. Хіба це не краще, аніж брехливі слова?

— Розуміти щось починаєш тільки тоді, коли можеш це висловити.

— А я можу виразити словами, тільки не буду. Немає ніякого бажання говорити про нас при цьому шпигунові.

— Ти знову за своє? — здивовано спитав Приплюснутий.

Продовжуючи хитатися, Бой нахмурив своє змучене потемніле обличчя і промовив благальним голосом:

— Я ж думаю про всіх! Людина, яка з власної волі замкнулася від людей, у будь-який момент може повернутися до них. Він не з наших, тому що він сховався від усіх через сором чи страх…

Бой надто сильно хитнувся назад і, вдарившись із глухим стукотом головою об підлогу, повалився вниз. Він не застогнав від болю, однак так і залишився лежати на підлозі, не в змозі піднятися на койку. Спочатку вони думали залишити його на підлозі, та, боячись, що йому стане гірше, підняли його на ліжко. Дивлячись на все це, Ісана раптово відчув необхідність у сповіді. Поки він говорив, Бой, здавалося, не слухав його, хоча насправді він був такий знесилений, що ніяк не міг реагувати на розповідь Ісана. Він із хропінням засинав, а через деякий час знову прокидався і лежав із розплющеними очима, дивлячись в нікуди. Згодом проміжки часу між пробудженнями ставали довшими. Весь вкритий потом, наче знесилений кінь, який із жадібністю припадає до води, Бой занурювався у сон. Прокинувшись ненадовго, він страшенно слабким голосом промовив:

— Щойно я репетирував свою смерть. Упродовж деякого часу я був мертвий. Такакі, я бачив щось схоже на пекло. Це така ділянка, де ведуться дорожні роботи, і там сновигають люди і чорти. Спочатку чорти виривають прямокутну яму, десь у людський зріст, а потім вкидають туди людину і засипають асфальтом. Після цього укочують асфальт котками. Спека стоїть жахлива. А збоку велетенський бідон, в якому привозять школярам суп, і всередині кипляча смола…

Після цього він уже довго не прокидався. Однак, поза всяким сумнівом, не в останню чергу саме Бой і був каталізатором сповіді Ісана.

Частина 9

Сповідь Оокі Ісана

— У сховищі я вирішив оселитися не тому, що це був мій вільний вибір. І навіть якщо я відмовлюся від такого життя, навряд чи зможу, як говорить Бой, спокійно повернутися у суспільство. Гадаю, там я і помру, — розпочав свою розповідь Ісана.

— Через дитину, так? — спитав Такакі.

— Не тільки, але не в останню чергу через це. Коли після народження дитини стало зрозуміло, що в нього певні відхилення, в мене одразу з’явилася неясна здогадка, що це сталося через те. Моя дитина, так би мовити, по-дитячому, неодноразово намагалася покінчити життя самогубством. Я почав здогадуватися, що це почалося покарання, помста саме за те. Поки я не закінчу свою розповідь, я не скажу, що означає «за те» чи «через те»… Ви коли-небудь замислювалися над тим, що означає покінчити життя самогубством? Мій приятель-лікар якось сказав мені, що існує два типи самогубства. Кожний можна буквально назвати двома словами. Перший тип — це «допоможіть мені», а другий — «ненавиджу все». Самогубство, яке закінчилося лише спробою, неважливо, свідомо чи несвідомо, — є криком про допомогу, адресованим усім без винятку людям. Інший тип — це самогубство, яке ніколи не закінчується невдачею. Самогубець заявляє всім без винятку, хто залишився живим, що він усе ненавидить. Такий самогубець прагне викликати огиду чи образу. Мій син абсолютно відмовлявся від їжі і весь час падав, навіть не намагаючись хоч якось себе захистити. Все це наводило на думку, що дитина прагне покінчити життя самогубством. Можливо, якби це прагнення вказувало на те, що дитина відмовляється від усіх нас і хоче сказати, що вона ненавидить усе навколо, то варто було б дозволити їй вчинити самогубство. Інакшого виходу не було б. Однак, що робити, коли замість того, щоб закричати «допоможіть мені», дитина тільки повторює спроби самогубства? Спроби, які супроводжуються криком, що не артикулюються у благання «допоможіть мені, допоможіть мені», і від цього виглядають ще більш жахливими. Що можна було вдіяти, я не знав. Ось тоді я вирішив, що це моя розплата. Дружина почала побоюватися, що чим далі я запевнятиму себе, що це моя провина, тим вірогідніше, що я прийду до спокути своєї вини. Це гнітило її ще більше, аніж мене. Адже моя провина була пов’язана з її батьком. І от вона почала шукати шляхи, як припинити спроби самогубства нашого сина, щоб тим самим позбавити мене від необхідності спокути. Я допомагав їй, адже і сам хотів знайти такий шлях. Отак я і опинився в атомному бомбосховищі, покинувши роботу і розірвавши усі зв’язки із зовнішнім світом. Батько дружини взявся фінансово забезпечувати моє відлюдницьке життя. Я не знав, чи припинить наш син беззвучно благати про допомогу, якщо ми оселимося у сховищі. Ми йшли на ризик. І ми правильно зробили ставку. Я від самого початку, коли з’явилася ця ідея відлюдницького життя, передчував, що ми виграємо. Оскільки я оселився у сховищі, не спокутувавши своєї провини, то відтоді я мусив до скону пам’ятати і нести на плечах мій неспокутуваний гріх. Якби знайшовся той, хто справді хотів покарати мене, то чи не гідне покарання — залишити мене напівживого у сховищі? Якби він саме так хотів покарати мене, залишивши мені життя, то це було б подарованою мені часткою милості. І хоча наша гра тхнула шахрайством, і ми виграли, джек-пот зірвав усе одно не я. В цю нечисту гру я був втягнутий, і виграш я отримав завдяки шахрайству, влаштованому не мною, однак справжній джек-пот зірвав той, хто всю цю гру затіяв.

— Якась туманна історія, — сказав Такакі.

— Розумію, але без цієї вступної частини важко було б розказувати про моє теперішнє життя. До речі, цікаво, як там Інаго справляється із Дзіном? Може, вже покинула його і пішла собі геть?

— Інаго запопадливо глядітиме дитину, — запевнив його Тамакіті.

— Запопадливо? — спитав Приплюснутий.

— Ага, запопадливо. Якщо він ненароком надумає втекти, у нас буде заручник. Так що Інаго запопадливо доглядатиме заручника.