Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 62)
— Ще один божевільний! Ви всі божевільні! Ви всі з глузду з’їхали! — закричав Бой.
Бой так і продовжував сидіти з рушницею на колінах. Він був роздратований і міг у будь-яку мить вистрелити з рушниці, дуло якої було спрямоване прямо на Ісана. Приплюснутий, розмірено перевалюючись на кривуватих ногах, які несли його непропорційне тіло, пішов у бік, де сиділи Такакі та Ісана, і залізши на другий ярус, вмостився на койці та увімкнув над головою лампочку. Всі його рухи свідчили про те, що йому немає діла до розлюченого Боя. Було очевидно, що він прагне вгамувати Боя, який тримав у руках рушницю. За спиною Боя залишився тепер лише Тамакіті, який продовжував затято мовчати.
— Приплюснутий перейшов на наш бік, Тамакіті. Дивись, він повернувся на свою койку. Тепер у Боя на одного союзника стало менше. Підкріплення брати ніде, так? — спробував розрядити обстановку Такакі.
— Я так думаю, що замість того, щоб убивати його за шпигунство, давайте краще візьмемо його до нас у команду, — сказав Приплюснутий.
— Чому ми маємо вірити йому? Чому навіть ти, Приплюснутий, повірив йому? Як ми можемо вірити, що він не розкаже в поліції про Вільних Мореплавців? — Бой повернувся до Приплюснутого, якого обрав тепер своїм супротивником. — Ще нещодавно ми думали, що він зробить для нас усе, що завгодно, боячись, що ми викрадемо його дебільного сина. Такакі, ти ж сам говорив це. А тепер що виходить? Він уторопав, що його син проживе і без нього. Тепер ми навіть не можемо пригрозити йому, що викрадемо його сина, бо тепер йому все одно, і він спокійно може піти і донести на нас. І що нам робити? Ви ж не збираєтесь навічно замкнути його тут?
— Ні, ніхто його тут не замикає. А ти, я бачу, і справді дурень дурнем. Не розумієш, що нам тільки краще буде, якщо він увійде до команди, — сказав Приплюснутий. — Де ти бачив чоловіка, який ладен сам-один чекати на кінець світу? Отож-бо! Це не те, що ти, дурноверхе цуценя!
— Замовкни! Такий дивак, як він, коли-небудь все одно відмовиться від своїх ідей! Візьме і перестане жити таким життям. Він виріс серед звичайних людей. І колись просто кине все це. Хіба ти сам, Такакі, не казав нам завжди, що людина, яка сама пішла із суспільства, все одно колись у нього повернеться. Це ж твої слова!
— Такакі казав якраз прямо протилежне. Він казав, що людина, яка із власної волі пішла із суспільства, вже не повернеться з власної волі до суспільства. Ти неправильно зрозумів!
— А ти сам? Ти ж прийшов до нас тому, що почав сплющуватися. Хіба ти хотів, щоб твоє тіло сплющувалося? Каліками і божевільними не стають із власної волі.
— Я не каліка і не божевільний, зрозумів? — проскрипів Приплюснутий.
Далі на очах Ісана з надзвичайною швидкістю сталася драма брутального насилля. Все сталося так швидко, що скільки Ісана потім не намагався прокрутити ті події у себе в голові, його пам’ять все одно відтворювала їх повільніше, аніж то було насправді. І справа навіть була не тільки у надзвичайній швидкості, а скоріше, у неможливості поєднати всі складові подій у єдину низку. Ісана спостерігав, сидячи ліворуч позаду Приплюснутого, який зістрибнув із койки і здавався тоді ледь не карликом. Ноги його були такими короткими, що здавалося, ніби він повзе на колінах, а руки виглядали обрубками, що закінчувалися ліктями. Натомість корпус у нього був надзвичайно довгим, плечі — широкими, а сідниці — товстезними. Не повертаючи велетенської голови, що стирчала з могутніх плечей, він пішов, перевалюючись на коротких ногах у бік стола штурмана. Наблизившись до Боя, він навіть не звернув уваги на спрямовану на нього рушницю, розвернувся і з розмаху вдарив Боя по обличчю. Бой злетів з ліжка, але швидко підвівся, стискаючи в руках рушницю, і спрямував дуло на кінчик носа Приплюснутого. Той навіть не подумав відвести його і, наче черепаха, що вчіплюється мертвою хваткою у здобич, схопив зубами дуло рушниці. Стискаючи дуло в зубах так, що на шиї в нього набухли жили, він підвів схожу на колоду руку із якимось предметом, з глухим звуком ударив ним ззаду по голові Боя. Предметом в його руці виявився блок для канатів, який лежав біля койки Боя. З розбитої голови Боя і з блока в руці Приплюснутого на всі боки полетіли бризки крові.
— Стій, Приплюснутий! Не вбивай його! Не вбивай Боя! — закричав Такакі, а Бой тим часом із зойком метнувся в прохід між койками.
Приплюснутий відкинув рушницю, яку тримав зубами. Схоже, дуло упиралося йому в горло, і не менш гучно, ніж репетування Боя, він сплюнув у бік рушниці, що лежала на підлозі. Потім він ще раз відхаркнувся і крикнув:
— Куди тікаєш? — але Бой нікуди не тікав, а присів навпочіпки під стіною.
— Так його рани ніколи не загояться, — сказав блідий, але з налитими кров’ю очима Такакі, повернувшись до Ісана.
— Посидимо тут, поки він припинить скиглити. Нічого іншого не залишається, — сказав Приплюснутий уже спокійним тоном і попрямував до своєї койки.
Якийсь час усі мовчали, і в підвалі чутно було лише схлипування Боя. Він жалісно плакав, і в його плачі була і образа на товаришів, і прохання про примирення з ними.
Тамакіті, який досі стояв мовчки осторонь, пройшов між койками і підняв з підлоги рушницю. Розігнувшись, він почав ганчіркою витирати з неї харкотиння Приплюснутого. Робив він це з такою турботою, що навряд чи то була просто професійна акуратність. Ісана роздивився його обличчя — у світлі лампочки воно було смаглявим, схожим на темне обличчя Боя, і у Ісана навіть промайнула думка, що вони, можливо, родичі.
— Рушниця була на запобіжнику, — сказав, ні до кого не звертаючись, Тамакіті. — Але якби Бой помітив це і попросив його навчити, я б йому не відмовив…
Частина 8
Приплюснутий
Бой, діставшись за допомогою Тамакіті до своєї койки, лежав при вимкненій лампочці і то стогнав, то засинав, а потім знову прокидався і знову починав стогнати, або прислухався до того, що відбувається навколо. Всі залишилися не для того, щоб доглядати Боя у підвалі, а щоб дочекатися темряви і перенести його у сховище до Ісана. Вийти з підвалу хоча б ненадовго, щоб поїсти, вони також не могли, адже Бой страшився, що його кинуть самого, і не припиняв стогнати. А Ісана, який міг піти собі у сховище сам, не хотів розставатися із хлопцями. Тим більше, він не був упевнений, що зможе без провідника, та ще й у темряві, подолати заплутаний шлях човном. Тоді Ісана думав, що вибратися із сховку Вільних Мореплавців можна лише водою. Але насправді залишився він не тільки з цих причин. Ісана та Приплюснутий були розпалені насиллям і тому, хоча і мовчали якийсь час, згодом почали теревенити.
На відміну від сторожкого Тамакіті, який увесь час мовчав, Такакі не був проти потеревенити разом з іншими, однак, пригадуючи потім цю розмову, Ісана помітив, що Такакі лише погоджувався або вставляв якесь зауваження, і не більше. Ці його глузливі фрази та їдкі зауваження органічно поєднувалися з похмурими, різкими тонами усієї бесіди того вечора, що проходила на фоні болісних стогонів Боя та мовчання Тамакіті.
Ісана сидів біля столу на буї замість стільця, спиною до койки Боя, обличчям до койки Такакі, який лежав на спині, і двоярусної койки, на одній з яких, знизу, сидів Приплюснутий, а на іншій, зверху, лежав Тамакіті. Якби Ісана вступив у їхню команду, йому також, напевно, виділили б койку, але він не хотів думати — яку, соромлячись побитого Боя. До Такакі Ісана відчував якусь близькість, пов’язану, вочевидь, із його розповіддю про Китове дерево, а також із тим, що Такакі захищав його перед Боєм. Тому Ісана не дратувало, коли Такакі вставляв глузливі зауваження чи тихо підсміювався. Що стосується двох інших, тих, хто нещодавно хотів смерті Ісана і готовий був допомагати в цьому Бою, то Ісана так і не вдалося подолати непроникну перепону не тільки між собою та мовчазним Тамакіті, що природно, але й балакучим Приплюснутим. Такакі був для Ісана наче давній приятель, а Тамакіті, який лежав на койці, натираючи рушницю, та Приплюснутий, який захоплено розповідав свою історію, так і залишилися для Ісана чужинцями. Ісана та Приплюснутий сиділи впівоберта обличчям один до одного, і якби раптом пролунав сигнальний постріл тривоги, вони б зірвалися зі своїх місць і так би й побігли у протилежні боки. Більше того, якби пролунав другий постріл, який, наче електричний розряд, струсонув би нервові клітини у глибині їхніх черепних коробок, вони б, напевно, зірвалися на ноги, але так би й застигли, дивлячись зі злобою і острахом в обличчя один одного. Мовчання Тамакіті та смішки Такакі були лише супроводом їхньої бесіди, впродовж якої вони сиділи, обидва відчуваючи стійку напругу. Перебуваючи серед членів команди моряків у кубрику корабля, що прямує примарним морем, Ісана вперше у житті повідав свою довгу сповідь, яку мали чути душі дерев та душі китів і яка мала б пробитися крізь товщу темної калюжної води до слуху Дзіна. Коли Ісана оселився у сховищі, він, бувало, стомившись, виходив у місто і там напивався, а повернувшись додому, під’юджений алкоголем, сідав писати викривальні листи колишнім знайомим та друзям. Звичайно, листи були наповнені грізних закидів людини, яка сховалася від усього світу. На ранок йому самому було огидно вкидати листи у поштову скриньку, і він сам усвідомлював, що робить безглуздий вчинок, продиктований п’яним запалом, і виправити його буде вже неможливо, а проте, він ще більше себе підстьобував і квапився надіслати листи. Так і цього вечора: він знав, що вже за годину він пошкодує, як після найогиднішого в своєму житті сп’яніння, але ще з більшим завзяттям рвався оповісти свою сповідь…