Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 60)
— То це ви побудували цю шхуну чи, краще, — «шхуну від палуби і вище»?
— Я ж сказав, що вона ходила морем. Неспеціалістам таку шхуну не зробити. Ми привезли її сюди з моря. Розібрали і частинами перевезли на великій вантажівці, — сказав він, не приховуючи гордості. — Шхуна належала іноземцеві і в море виходила лише влітку, коли власник приїздив до Японії. Взимку вона стояла в бухті Ідзу, і наші хлопці найнялися працювати на ній. Тобто стали найманою командою. Влітку допомагали іноземцеві, коли він ходив на ній, а взимку доглядали, щоб не псувалася, щоб не віднесло тайфуном, і таке інше. Отоді ми і вирішили забрати її і використовувати для тренувань Команди Вільних Мореплавців. Але в морі її б швидко помітили, тому ми змушені були витягнути її на суходіл. Відвели її в маленьку бухту і розібрали все, що вище палуби, а потім перевезли сюди. А тут знову зібрали. Розібрати палубу і щогли було не надто складно, а для того, щоб зібрати все, пішло цілих півроку. Основну щоглу та фок-щоглу довелося трохи підрізати. Павільйон гарно обладнаний, тут багато усіляких каркасів, рейок на стелі, і тому працювати було зручно, однак все-таки півроку пішло. Цілих півроку!
— Не дивно, що на таку роботу пішло аж півроку, — сказав Ісана, повеселішавши. — А ви і справді цілеспрямована компанія, якщо з таким завзяттям готові гратися у велику гру…
Слово «гра», схоже, Такакі не сподобалося. Він почав церемонно крутити штурвал, а потім відчинив двері в рубку і показав Ісана койку та компас. Койка була майже під стелею, і спати на ній, напевно, було дуже незручно. Такакі пояснив, що на справжній шхуні койка була значно нижче палуби.
— Ви забрали всю верхню частину шхуни, а те, що залишилося, досі плаває морем?
— Плавати-то воно, може, й плаває. Але ми забрали із машинного відділення мотор, а також рацію, койки з кубрика, стіл штурмана, словом — майже все. Так що все, що потрібно на кораблі, в нас є. А морем плаває лише скелет шхуни із камбузом, гальюном, коморою та баластні резервуари. Внизу у підвалі ми влаштували точну копію кубрика. І в ньому ми ночуємо, а на кораблі проводяться тренування, так що в нас справжнє моряцьке життя.
Такакі зліз зі шхуни, взувся і, відчинивши залізні двері, прикриті декораціями, повів Ісана за собою. Світло він не увімкнув. За дверима були сходи. Слідкуючи за плечима Такакі, Ісана пішов униз у цілковитій темряві, вдихаючи затхлий запах плісняви, яка, схоже, просякнула собою всі стіни навколо. Спустившись донизу, Такакі відчинив такі самі двері. Ісана очікував, що й там буде темно, однак перед ним відкрилася кімната із двома рядами койок, яку слабо освітлювала лампочка. У світлі лампочки, яку прикривав чорний ковпак, що нагадав Ісана прийоми маскування у армії, на койці він побачив худорлявого хлопця. Ісана також помітив ще дві фігури, які сновигали поруч. Коли хлопець піднявся на койці, стало зрозуміло, що він притискає щось до грудей. За мить Ісана зрозумів, що це і є Бой, і він тримає в руках мисливську рушницю. Двоє інших, схоже, були неозброєні. Один із них був надто широкоплечий для свого зросту підліток, який дуже зацікавив Ісана. Це був, як пізніше дізнався Ісана, «Приплюснутий» — найцікавіша особа з усіх Вільних Мореплавців.
— Ага, засідка! Що, Бой, подіяли антибіотики і вже одужав? — промовив Такакі. — Невже так полегшало, що дістався сюди самостійно?
— Це я його привіз. Є до тебе питання, Такакі. Маєш пояснити, чому ти, не порадившись із усіма, привів сюди стороннього? — сказав хтось із темряви. Це був хлопець, якого звали Тамакіті, його Ісана також одразу запам’ятав. — Ти спершу присядь на свою капітанську койку. Рушниця в Боя заряджена. Ми із Приплюснутим поки що зберігаємо нейтралітет, але якщо ти думаєш зам’яти справу і віджартуватися, то Бой терпіти цього не буде.
— Що б не задумував Бой, Тамакіті зажди йому підспівує, — глузливо сказав Такакі.
— Рушниці та інша зброя зберігаються в мене. Окрім тієї, що тримає зараз Бой. Він ще слабкий і без зброї не зможе розмовляти з тобою на рівних. Гаразд, давайте почнемо розмову, — сказав Тамакіті, не звернувши уваги на слова Такакі.
Такакі підійшов до єдиної одноярусної койки у кубрику і, простягнувши вгору руку, увімкнув ще одну лампочку. Ісана, який йшов за ним слідом, сів на нижню койку поруч. Між цією койкою та койкою Тамакіті на бетонній підлозі він помітив якийсь незрозумілий малюнок, намальований білою фарбою. Зі свого місця він бачив лише частину малюнка, тому спробував уявити собі, що це за геометрична фігура, і згодом зрозумів, що це двовимірний малюнок внутрішнього простору п’ятдесяти-футової шхуни у натуральну величину, про що йому щойно говорив Такакі. Згідно з накресленим планом були розвішані двоярусні койки, а у відгородженій мотузкою частині кімнати стояв справний мотор. Тільки туалет був накреслений лише на плані, а користувалися вони тим, що був на студії, і, певна річ, він був за межами шхуни. Проте всі інші складові корабля, враховуючи камбуз, відповідали планові.
— Тамакіті, проти тебе я нічого не маю. Незважаючи на те, що ти розпалював Боя, дав йому рушницю, а іншу зброю кудись сховав. Нехай. Ти ж відповідальний за зброю Вільних Мореплавців. Та навіть якби у мене й була рушниця, мені стріляти в Боя причин немає.
— А якщо б ти щось проти мене і мав, то тільки особисте, правда? В нас же немає ніякого статуту, якому б ми підпорядковувалися, — холодно сказав Тамакіті. — А якби в нас був статут, то першим порушив його ти, коли привів у сховок стороннього, не порадившись із членами команди Вільних Мореплавців. Тепер я думаю, що нам слід було б укласти якийсь статут, перед тим як об’єднуватися навколо тебе. І якби в нас був статут, то Боя не відправили б у інше місце, адже його смерть могла б викликати якісь складнощі. Поки мене не було, його кудись вивезли звідси і кинули помирати, і це тому, що його стан значно погіршився. Мене це дивує, Такакі.
— І дійсно, Такакі, це було неправильно, — сказав Приплюснутий. Його голос справляв дивне враження, бо був частково голосом дорослої людини, але в ньому пробивалися якісь верескливі модуляції, наче звук на пластинці, яка крутиться з дуже великою швидкістю.
— Залишити тут Боя було неможливо. Невже не зрозуміло? Як би ми дістали для нього ліки? Ми ж його не кинули напризволяще. І хіба він не одужав врешті-решт? Ви чекали мене тут, щоб побідкатися про нещасного Боя, і для цього навіть дали йому рушницю? Просто хотіли пожалітися? — захищався Такакі. — І це все, що ви змогли придумати?
— Я зараз уб’ю цього придурка! Я прийшов сюди, щоб застрелити його, Такакі! — вперше заговорив Бой, і в його голосі було помітно, що він ще не зовсім одужав.
— Ти диви, які справи! Ще вчора він скиглив, що ось-ось помре, а тепер он як заговорив, — спокійно сказав Такакі, звертаючись до Ісана. Однак було видно, що його худе обличчя зблідло і конвульсивно тіпається. Ісана зрозумів, що над ним нависла страшна небезпека, і Такакі, який мав би його захистити, нічого вдіяти не може і сам зі злістю усвідомлює своє безсилля.
— Рушниця заряджена дробом, Такакі, йди сюди. Зараз я його пристрелю, він і ойкнути не встигне! — сказав Бой і спрямував рушницю на Ісана.
— Я плакати не збираюсь. А окрім тебе, гадюченя, більше плаксивих тут немає! — відповів Ісана.
Спантеличений Такакі подивився на Ісана. Такакі сидів із скам’янілим білим обличчям, яке смикали судоми, і його очі, які він завжди відводив від Ісана, налилися кров’ю, що готова була виплеснутись, і тепер дивилися прямо на Ісана.
— Навіщо ви таке говорите? Ви що, хочете ще більше накрутити цього покидька? — скинувся, немов біб на сковороді, Такакі. — Чому ви не скажете Бою, щоб він не стріляв?
— Не знаю, чому, — сказав Ісана, справляючись із неслухняними губами. Під язиком у нього наче лежав свинцевий жмуток. Він відчував, що йому раптом відкрилася проста і очевидна істина, і він хотів пропустити її через свідомість, щоб повною мірою її осягнути. Замість того, щоб звернутися до душ дерев і китів, він заговорив із Такакі: — Я знаю тільки, що не проситиму дарувати мені життя, бо не бачу в цьому потреби. Мені здається, що Дзін і без мене зможе пристосуватися в цьому світі. Я зрозумів, що це можливо, і Інаго допомогла мені в цьому. Він обійдеться і без мене, і тому вважаю себе абсолютно вільним. І я з радістю готовий прийняти смерть. Я тобі говорив якось про це.
Обличчя Такакі якось зіщулилося і посіріло. Він дивився розгублено на Ісана, наче відкрита істина стосувалася саме його. Однак він, здавалося, не вірив у готовність Ісана до смерті.
— А як же ваша роль повіреного у справах дерев? Хто буде виконувати роботу повіреного китів? Якщо не стане повіреного дерев і китів, їм стане зле. Чи то був просто жарт? — схвильовано говорив Такакі, який більше, ніж Ісана, боявся його близької смерті.