Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 58)
Такакі раптом замовк. Його обтягнуте шкірою худе обличчя налилося краскою і спухло, а на широко розкритих очах з’явилася червона сітка кров’яних судин. Глянувши на очі Такакі, Ісана здалося, що в горлі у хлопця застряг кривавий жмут. Ісана відвів погляд і почав дивитися перед собою. У променях вечірнього сонця покручені вітром маленькі гілочки дзелькв, що височіли на далекому пагорбі, набули темно-червоного кольору, а над ними у небі летів гвинтовий літак. Маленькі гілочки росли у тому ж напрямку, у якому рухався літак, тобто зі сходу на захід. Це говорило про те, що найбільш сильні вітри на цьому пагорбі — західний і східний.
— Може, підемо звідси? — порушив тишу Ісана. Він відчував, що все, що Такакі хотів йому розказати про Китове дерево, він уже розказав. В той же час Ісана розумів, що свій сон Такакі розповів йому якомога лаконічніше, передавши основний його зміст.
Такакі, якому повернувся його колишній колір обличчя, лише глянув у бік Ісана і мовчки кивнув. «Фольксваген», замість того щоб залишитися на місці, почав балансувати, немов живий, а потім повільно посунув униз, у бік атракціонів, які звідси було майже не видно. Ісана на машинах не розумівся і не міг напевно сказати, чому так сталося: можливо, Такакі відпустив ручник, а можливо, машина зберігала рівновагу тільки завдяки їхній розмові.
Такакі не звернув особливої уваги на падіння автомобіля, і, йдучи під кронами вічнозелених дерев, він промовив:
— Саме такій людині, як ви, котра, вислухавши розповідь, не буде силкуватися коментувати її, я й хотів розповісти про Китове дерево.
Ісана, який відчув у відвертому тоні Такакі прагнення висловити повною мірою щирість, відповів йому словами, які безпосередньо не мали відношення до того, про що говорив Такакі.
— У такі тихі вечори я відчуваю підтримку дерев і знаю, як треба діяти і як поводитись. Гадаю, це душі дерев допомагають мені…
Такакі спустився до найнижчої точки насипу і збирався зістрибнути на вільну ділянку за каруселлю. Як йому стрибнути, він не хвилювався, однак уважно оглядав місце, куди стрибати, щоб застерегти Ісана, який сьогодні вранці впав з велосипеда.
— Мене тішить, що в такі хвилини я можу роздумувати про власну смерть, — додав Ісана.
Вони спустилися до атракціонів, обійшли карусель і попрямували крізь парк до виходу, де була автобусна зупинка. Порівнявшись з Ісана, Такакі продовжив розмову:
— Але ж ви не зможете померти, залишивши Дзіна?
— Авжеж. Але я не думаю про смерть як про конкретний план дій. Просто мені приємно роздумувати про те, як вона прийде, і як безтурботно та гідно її зустріти. Особливо приємно думати про це, коли спостерігаєш за великими стовбурами та маленькими гілочками таких дерев, як дзельква чи в’яз, словом, тих, які ти називаєш дереванями. Коли дивишся на їхні могутні стовбури, то межа між життям та смертю втрачає сенс, особливо взимку, коли дерева стоять завмерлими… Мені подобається відчувати цю зупинку життя у деревах взимку.
— Отже, дерева також впадають у зимову сплячку? Я знаю, що тварини впадають у сплячку, і навіть бачив одну
— А не хочете побачити нашу схованку?
— Ні, я маю повернутися до Дзіна. Я не можу його так надовго залишити із сторонньою людиною, — відповів Ісана.
— Ну, тоді іншим разом відведу вас туди, — сказав Такакі і, попрямувавши в бік шумного перехрестя, зник серед натовпу. Очікуючи автобус, Ісана роздумував, чи не образив він хлопця?
Наступного дня Ісана з нетерпінням чекав на прихід Такакі. Але він не з’являвся днів п’ять. А його компанія, яка весь час до того вешталася біля вишні, також кудись зникла. Хворий з третього поверху не спускався, і єдиною особою, яка порушувала розмірений плин життя Ісана та Дзін, була Інаго. Їхнє життя дедалі більше змінювалося, і зміни були викликані дивною силою, яку випромінювала ця дівчина із смаглявою шкірою та палючими очима. Дзін відчував її вплив і незабаром прихилився до неї, хоча вона навмисно цього і не добивалася. Ісана був твердо впевнений, що свідомість Дзіна подібна до закритої консервної банки і дістатися до його свідомості може тільки Іса-на — через тоненьку трубочку, вставлену у невеличкий отвір у банці. А коли Ісана мусив залишити Дзіна, то приєднував до свого кінця трубочки магнітофон із записами пташиних голосів. Ісана гадав, що існує тільки цих два способи встановлення контакту із свідомістю Дзіна. Однак відтепер в консервній бляшанці з’явився ще один отвір, і вона почала наповнюватися якоюсь новою енергією…
Спочатку Ісана думав, що Інаго не зможе порозумітися із Дзіном, однак дівчина виявила певні здібності у вихованні дітей. Якось після обіду Ісана сидів у медитації, опустивши ноги на землю в підвалі, як почув через відкритий люк, що нагорі діється щось незвичайне. Серце в нього стиснулося: вочевидь, дівчина робила те, що найбільше на світі ненавидів Дзін. Ісана стало моторошно. Він із жахом очікував, що зараз Дзін почне болісно стогнати, наче дитинча кита, зменшене до розмірів маленького хлопчика. Інаго то вмикала на короткі проміжки часу магнітофон, то раптом вимикала його. Готовий затулити собі вуха, щоб не чути лемент Дзіна, Ісана кинувся сходами нагору, аби зупинити Інаго, яка незрозуміло для чого задумала цю жахливу гру. Однак, зайшовши до кімнати, Ісана побачив Дзіна й Інаго, що сиділи на підлозі, обіпершись спинами об диван, і мирно бавилися. Дзін не тільки не боявся, а навпаки, жваво і захоплено грав у нову гру. Це було перший раз, коли Дзін грався із сторонньою людиною. Інаго вмикала магнітофон, давала прослухати декілька секунд плівку, а потім вимикала.
— А це дрімлюга, — вгадував Дзін.
— Правильно, дрімлюга. Дзін угадав! — за мить говорила Інаго.
Секунди їй вистачало, аби підглянути у трек-лист і прочитати відповідну назву птаха.
Інаго не лише знайшла правильний шлях до серця Дзіна, але й без остраху пішла на зближення з Ісана. Вона захотіла побувати у підвальному приміщені бункера, а, потрапивши туди, виявила захоплення, чим одразу полонила серце Ісана. Він дозволив їй спуститися, а сам залишився нагорі, біля люка, і звідти відповідав на її чемні запитання, задані голосом, від якого паморочилося у голові. Заглядаючи у підвал крізь люк, Ісана бачив, як у темряві блищали вогнем її очі. Він відчував сором через те, що, наче маленького звірка, спіймав її у вовчу яму, і в той же час в ньому займалися сполохи бажання. І хоча її майже повністю оповивала темрява, крізь широкий виріз її котонової куртки проступали не тільки плечі, але й гарно було видно невеличкі груди із пуп’янками сосків. Але вона цього навіть не помічала. Більше за все її зацікавила заповнена землею чотирикутна дірка у бетонній підлозі.
— Я завжди думала, що нічого приємного немає в тому, щоб сидіти у сховищі, якщо раптом ядерна чи воднева бомба знищить усе Токіо, і всі люди будуть у паніці бігати зовні. Але тут досить непогано — можна опускати ноги у справжню землю. Не знаю, як це краще сказати…
Через тиждень Інаго передала від Такакі звістку, що він хоче зустрітися з Ісана біля човнової станції, що поруч із парком. Схоже, Такакі не прийшов особисто до сховища, бо хворий з третього поверху був проти, щоб хтось побачив їхню хованку. Цього разу Ісана вже без вагань залишив Дзіна на Інаго і пішов на зустріч. Дивлячись, як блищить широка, вся у відмілинах, річка під захмареним небом, було важко визначити, в який-бік вона тече. Такакі з виглядом нудьгуючої людини, що знічев’я прийшла не в сезон на човнову станцію, сидів спиною до річки, обіпершись на заведені за спину руки. Наближаючись до Такакі, Ісана дивився на поверхню річки і на неясні обриси того, що було на протилежному боці. Напевно сказати він не міг, але, схоже, там була промислова зона навколо металургійного заводу. А ще далі, наче дерева первісного лісу, стирчали заводські труби, які губилися у неясних обрисах. Над усім районом нависло червоно-попелясте небо, а повітря було насичене густим смородом заводів. Поки Ісана стояв, розглядаючи цей пейзаж, Такакі підвівся і пішов йому назустріч піщаним схилом вгору, розсуваючи очеретяні хащі. Неподалік, одягнений вже зовсім по-літньому у майку, джинсові шорти і гумові кросівки, стояв найбільш дужий із усієї їхньої компанії підліток і дивився, не зводячи очей, наче в одну точку, на Ісана. Замість того, щоб спуститися до човнової станції, вони перейшли через піщаний насип і до берега річки пішли на чотири-п’ять метрів далі. Тепер звуки FM-радіо проносилися над їх головами, а чутно було лише хрускіт піску під ногами. Вони спустилися у приярок, звідки дужий підліток зайшов у воду і витяг з очеретяних хащів білого металевого човна. Це було гарно вибране місце — під прикриттям густо порослих очеретом відмілин, розкиданих то тут, то там, вони могли спокійно залазити У човна, не боячись, що з дамби їх хтось помітить чи почує їх гупання об металевий корпус човна.