Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 57)

— Знаєш, можливо ти маєш рацію, — погодився Ісана. — Ти дуже спостережливий.

— Щойно приїхавши до Токіо, я подумав, що оскільки тут така сила-силенна людей, то, напевно, в такому місці можна знайти і Китове дерево, і варто лише піднятися на достатню висоту, як неодмінно побачиш гай Китових дерев. І от кожної неділі я піднімався на дах універмагу і, знайшовши велике дерево, йшов у той бік, щоб подивитися на нього зблизька. Я робив так чимало разів, і знаю тепер, що в Токіо залишилось ще багато дереванів.

— Тобто ти гадаєш, що Китове дерево — це і є дзельква? — спитав Ісана, роздивляючись у почервонілих на фоні сірого неба гілках дзелькви кита.

— Так, мені здається, але це суто особиста точка зору, що найчастіше Китове дерево — це дзельква. Але не виключено, що люди просто зібралися і, глянувши на таке величне дерево, вирішили: мовляв, нехай це і буде Китове дерево. Однак спочатку Китове дерево не обов’язково було дзельквою. В дитинстві я також думав, що деревань і є Китовим деревом, однак, чи справді воно так, я не певен. Насправді я ж його не бачив. Коли я був малим, то не міг сам піти далеко у ліс, щоб подивитися на Китове дерево. Можна було б, напевно, зібрати із друзями компанію і піти в ліс, але, на жаль, серед моїх друзів не було таких, хто б горів бажанням відшукати страхітливе Китове дерево. А ніхто з дорослих нізащо не повів би мене туди, де воно росте. Напевно, через те, що Китове дерево відігравало особливу роль і мало особливе значення…

Такакі замовк і зосередився на керуванні, і не просто тому, що хотів напустити на себе таємничість, — того вимагали дорожні умови. Вони наблизилися до широкої ріки, що перерізувала рівнину, об’їхали чималу дамбу завбільшки з невеликий аеродром, пронеслися попід заповненим транспортом сталевим мостом для машин та електричок і нещодавно збудованою із залізобетону автострадою, яка нагадувала дно пароплава. Китове дерево, думав Ісана, звертаючись до душ Китового дерева, яке росте невідомо де. Ісана ніколи в житті не бачив Китового дерева, однак, цілком ймовірно, думалося йому, що Китове дерево є найважливішим серед усього, що він може побачити у своєму житті. Десь глибоко у лісових хащах посеред галявини, розчищеної від інших дерев та чагарників, стоїть таємниче дерево, якому поклоняються місцеві мешканці. Це Китове дерево, і воно заволоділо душею хлопця. Йому спало на думку, що, можливо, Китове дерево і є велетенською дзельквою, яку через її могутність він називає дереванем. Але хлопець поїхав з тих місць, так і не побачивши Китового дерева. Потрапивши до великого міста, яке з повним правом можна назвати лісовими хащами, він починає шукати велетенську дзелькву. Він запитує у людей, із якими знайомиться, чи не знають вони щось про Китове дерево, і все заради того, аби дізнатися напевно, що за дерево у його краях називають Китовим деревом…

Машина подолала забиту автівками ділянку дороги і знову спустилася у долину, забудовану житловими кварталами. Попетлявши поміж будинків, вони опинилися у якомусь провулку, який, здавалося, нікуди не може вивести, і через деякий час вони дійсно вперлися у залізний ланцюг, що лежав поперек дороги. Далі починався підйом на крутий схил, порослий засохлою минулорічною та свіжою травою, який переходив у пагорб, на якому росли вкриті пилом вічнозелені дерева. Замість того, щоб зупинитися, машина, різко змінивши траєкторію, пішла схилом нагору. Зупинилася машина тільки на вершині, застигнувши із задраним носом. По обидва боки видно було рейки американських гірок та мавпячого потягу.

— А як же тепер спустити вниз машину? — спитав Ісана.

Такакі затягнув до упору ручне гальмо і, відсунувши своє крісло назад, глибше влаштувався у ньому й почав роздивлятися червоні сосни та дзелькви, які знову з’явилися на поблизьких пагорбах. Запитання Ісана він, здавалося, зовсім не почув. Потім зітхнувши сказав:

— Машину залишимо тут. Трава буде розростатися, і незабаром машину не буде видно. Тут її буде важко знайти. Проте, врешті-решт, на неї наткнуться діти. Бой, який підробляє тут, каже, що діти, які приходять до парку розваг, поділяються на дві категорії. До першої — пасивної категорії — належать ті, що вважають, наче все у парку розваг має бути чудесним, і, побачивши на горі машину, вони гадатимуть, що вона також просто частина паркового дива. Такі діти на машину не звернуть уваги. Інша категорія — це діти активного зразка, вони хочуть усе знати і з метою дізнатися, яка ж найвища точка американських гірок, піднімуться сюди, і до того ж ще й нівелір із собою притягнуть. Ці-то і знайдуть машину.

З вікна машини, що зупинилася на вершині пагорба, одразу було видно всю простоту лабіринтів парку, який виглядав нереальним і водночас сповненим енергією життя, хоча дітей не було видно. Блакитні вагончики всього-на-всього стрімко зриваються вниз, і пасажири одразу відчувають всередині неприємний передзвін, злітають нагору, а потім знову несуться донизу. Зграї сорок, шпаків, горобців і горлиць, які сиділи на нещасних покручених деревах, раптом, наче налякані відгомоном американських гірок, із криками злетіли вверх, заплямувавши вкрите блідими хмарами небо.

— А птахів тут достобіса. Їм непогано перепадає від корму нещасних тварин, які тут живуть. Краще всіх тут почуваються миші і птахи. Можна якось привести сюди Дзіна, йому б сподобалося.

Ісана знав, що Інаго надає інформацію їхньому ватажку, і сподівався на достовірність отриманих даних.

— Наряд чи. Дзін не те щоб цікавився птахами, йому важливі, скоріше, їхні голоси. Через поганий зір йому не розгледіти птаха, що летить. А почувши таку кількість різноманітних голосів, до того ж у супроводі грюканини американських гірок, навряд чи він відчує від цього задоволення.

— Дзін доволі своєрідна дитина.

— В цілому, можна сказати, що так, доволі своєрідна, — стримав свою гордість Ісана.

Такакі знову повернувся до розмови про Китове дерево.

— Я вже казав, що не бачив самого Китового дерева, але, можливо, саме тому воно справді існує. А не бачив я його тому, що мені заважали його побачити. В дитинстві мені забороняли його побачити, і я весь час про нього думав. Коли я хворів, то постійно бачив сни, в яких було велетенське чорне Китове дерево, яке шелестіло на вітрі листям. І серед густого листя і гілок Китового дерева я бачив наче слайди, на яких виникали одна за одною різні картинки. Всі реальні події, що відбувалися під Китовим деревом, були наче зняті на плівку, кадри якої можна було бачити на самому дереві. Зараз мені здається, що серед ночі, в цілковитій темряві, я ходив, охоплений жаром, кудись далеко в ліс і там дивився те, що проеціювалося на Китове дерево. І хоча я був хворим, коли бачив ці слайди, все одно це не вигадка. Все, що я бачив тоді уві сні, відбувалося насправді. Дивно, звичайно, стверджувати, що саме жар підтримував мене, але так воно і було, мій запаморочений жаром мозок був надзвичайно активним, і завдяки цьому речі, які були, наче розсипані окремі піщинки, оформилися в цілісні картини. Те, про що дорослі уникали говорити вголос, і що існувало в моїй голові лише у вигляді якихось пошматованих фрагментів, вперше вибудувалося в осмислену систему. Уві сні я побачив те, що відображалося на екрані Китового дерева. Завдяки хворобі, охоплений жаром, ледь не переступаючи межу божевілля, я примудрився зібрати воєдино все те, що було відомо дітям у наших краях лише мізерними уривками. Мені здається, що у своєму сні я увібрав всі сни місцевих дітей. Уві сні мене так трусило у судомах, що і лікар, і батьки вже думали, що я не виживу. Не вірите?

— Звичайно, вірю, — сказав Ісана.

— Тоді на екрані з листя Китового дерева я побачив, — Такакі проковтнув слину, наче долаючи вагання, — як глибоко вночі під Китовим деревом зібралися всі доброчесні люди нашого села. Там були всі дорослі, враховуючи старих, жінок і важко хворих. Не було тільки дітей. Точніше кажучи, вони не зібралися вночі, а були там протягом всієї безмісячної ночі, від заходу сонця і аж до світанку. Безкінечно довгі години доводилося стояти їм, і до закінчення піти з лісу нікому не дозволялося. Всі стояли, опустивши голови долу. Місяця не було, однак, хоча і незначне, світло все-таки йшло від розкиданих по небі зірок. Світла було достатньо, аби побачити кінчик носа, якщо закинути голову догори. При такому світлі видно також, як поблискують очі. А тієї ночі всі стояли непорушно і, не підводячи голів, дивилися у темряву перед собою. Ще до того, як я захворів, ми з однолітками чимало разів обговорювали, що ми робитимемо, якщо раптом усі дорослі візьмуть і зникнуть із села, а ми залишимося самі. Я зрозумів, що уві сні я бачу саме таку ніч. Як би дивно це не звучало, але я знав, що така ніч вже колись справді була, і саме тому діти, купаючись у річці чи ставлячи пастки на птахів, в які ніколи ніхто не потрапляв, вели запеклі дискусії про те, що буде, якщо всі дорослі підуть із села, а залишаться лише діти з козами та собаками. І ось я, весь в жару, дивився на екран і з острахом чекав, що зараз буде. За мною доглядала медсестра не з нашого села, так вона потім сміялася наді мною, що, мовляв, уві сні я простягував руки, наче хотів щось зупинити, і скрикував: «Знову починається! Знову починається!» Втім, я, напевно, хотів сказати: не «знову починається», а «зараз почнеться». І те, що я хотів зупинити, таки почалося. На екрані з чорного дрібного листя Китового дерева з’явилося саме Китове дерево і натовп людей у чорних одяганках, які стояли навколо однієї сім’ї, одягненої у білі паперові накидки. І одяг, і обличчя людей були наче в тумані. Уві сні так буває, коли ми бачимо те, що в реальності знаємо не надто добре, то самі і надаємо цим речам форми. Як, наприклад, коли сниться гола дівчина. І в моєму сні зрозуміло було, що це одна сім’я, і всі вони у білих паперових накидках. І всі ті, хто були у чорному, всі до одного — і жінки, і навіть зігнуті старі, — кидали каміння у цю сім’ю. Це тривало безкінечно довго, а потім сім’я повалилася на землю, і їх кинули у спеціальну яму. А потім на екрані знову з’явилася картинка мовчазного натовпу під Китовим деревом. Незабаром в колі опинилася ще одна сім’я у білих накидках, і її також побили камінням. І так повторювалося п’ять разів. І люди у чорному, що забивали камінням, і люди у білому, яких забивали камінням, — ніхто з них не промовив жодного слова, і чутно було лише шелест листя Китового Дерева, і те, що відбувалося уві сні, повторювалося п’ять разів… Схоже, що і білий паперовий одяг, і число п’ять мали якесь особливе значення для дорослих з нашого села. Одужавши, я спитав про це у рідних, але мені нічого не пояснили. Дійшло до того, що одні почали вважати мене навіженим, а інші просто били. А лікар із сусіднього міста, якого покликали мене лікувати, побачивши, в якому я стані, вирішив, що я при смерті, і геть відмовився мені щось призначати, а сказав лише, що навіть якщо я і виживу, то залишуся або ідіотом, або навіженим, отже, що так, що так — тішитися немає чим. Потім через жар я почервонів, як креветка, і, навіть кидаючись на ліжку, стискався і розтискався точнісінько як креветка. Днів через два-три жар спав, і я прийшов до тями. Все тіло в мене було, наче у ранах, а на шиї залишився слід, наче мене душили мотузкою.