Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 56)
— Буду їсти рис із куркою, — промовив Дзін і пішов за Ісана на кухню.
Раптом Ісана згадав, що поїхав, залишивши курку на вогні. Нічого страшного не сталося б, бо в каструлю він налив багато води, але якщо курка повариться більше, ніж півгодини, то стане перевареною і пісною. Вони пірнули у пару, що заповнила кухню. На плиті спокійно варився рис, тихенько побулькуючи. Клубки пари вирвалися з кухні у вітальню через прочинені двері і почали розсіюватися. Серед пари виникла велика тарілка, на якій, поблискуючи жиром, лежала курка.
— Ти диви, це дівчисько дістало з каструлі курку, — сказав Ісана із радістю людини, що відчуває голод, який незабаром угамує. — Курку врятовано.
— Курку врятовано, — зрадів і собі Дзін.
Ісана позрізав м’ясо зі стегон, крил та ребер і покришив його у каструлю, в якій варився рис, додав солі і залишив ще деякий час поваритися. Потім змішав кунжутну олію із соєвим соусом і налив у невеличкі блюдця. Приправу він приготував не тільки для себе і Дзіна, а й для своїх нових мешканців. Потім виклав на глибоку тарілку рис із куркою, відніс у вітальню і поставив посередині стола. Дзін тим часом приніс миски та ложки і став чекати. Ісана поставив перед ним тарілку із рисом і підсунув блюдце із соусом. Але Дзін ніколи не поспішав братися до їжі, якщо вона була гарячою, і яким би голодним не був, він завжди терпляче чекав, поки вона охолоне. Перевіряючи готовність їжі до споживання, він підносив ложку до рота і, витягнувши, як шимпанзе, нижню губу, куштував їжу. Цей розумний і корисний у повсякденному житті спосіб Дзін відкрив самостійно. Поки Дзін чекав, коли рис охолоне, Ісана взяв в одну руку тацю, на яку поставив блюдця із соусом, миски і ложки, а в іншу — каструлю з їжею і пішов сходами на третій поверх. Піднявшись, він штовхнув двері плечем, бо руки в нього були зайняті, і побачив у кімнаті таке, чого ніяк не очікував побачити. Не сказавши ані слова і не виказавши свого здивування, він поставив каструлю на старий журнал, що валявся на підлозі, поруч поклав тацю і одразу пішов донизу…
Вкритий брудним жирним потом підліток, піднявши брови, лежав на спині. Очі в нього були заплющені, так що Ісана він не помітив. Замотану в ганчір’я руку, наче якусь цінну зброю, він притискав до грудей. Поклавши голову йому на впалий виснажений живіт, лежала Інаго. Одну руку вона поклала на худе стегно підлітка, а іншою обхопила його пеніс. Темна шкіра пеніса, що виглядала поміж її пальців, контрастувала із червоною розпеченою голівкою, яка то з’являлася, то знову зникала у роті Інаго. Більше всього Ісана вразила та природність, з якою дівчина, захоплюючи голівку витягнутими повними губами, притискала до неї кінчик язика. Коли порскала сперма, дівчина спрямовувала її губами і ловила тильною стороною язика, поки вона потекла по її підборіддю. Одним оком вона спокійно дивилася прямо на Ісана.
Ісана повернувся в кімнату, де Дзін пробував нижньою губою їжу, і вони обидва з однаковим задоволенням попоїли, випромінюючи одне на одного радість від насичення їжею.
Частина 6
І знову про Китове дерево
Наївшись рису з куркою, Дзін задрімав, а прокинувшись, відчув потребу хоч якось порухатися, почав ходити дрібними кроками туди-сюди по кімнаті. Ісана піднявся з підвалу, завершивши сьогоднішнє споглядання, і стояв, спостерігаючи за сином. Згори спокійно і невимушено спустилася Інаго, наче нічого і не було, та звернулася до Ісана:
— Такакі хоче продовжити розмову. Чекає вас у машині. А за хлопчиком я догляну. Хворий випив снодійне і спить.
— А це зимородок, — жваво сказав Дзін, продовжуючи безцільно ходити по кімнаті.
— Дзін чує ваші сигнальні свистки. В нього дуже гарний слух, — пояснив Ісана.
— А я нічого не чую, — сказала вона, знову перетворившись на зразкову дівчинку.
Поводилася вона так, що Ісана ще легше, ніж раніше, міг залишити на неї Дзіна. Вона увійшла в кімнату і сіла на диван, пильно стежачи за Дзіном. Ісана помітив, що між ними з’явився якийсь невидимий зв’язок, і його роль батька значно зменшилася. Навколо вишні бавилися підлітки — падали на землю, згортаючись клубком. Побачивши Ісана, який виходив зі сховища, вони якось напружилися і продовжували бавитися вже досить вимушено.
— Ха-ха-ха, — тихо засміявся Ісана, нічого ліпшого не придумавши.
Ліворуч внизу розвернувся темно-голубий «фольксваген» і, збільшуючи швидкість, помчав угору по вузькій дорозі. Ісана впізнав Такакі, але той був у сонцезахисних окулярах і при цьому намагався не дивитися на Ісана, тому нічого прочитати на його обличчі було неможливо. Відкриваючи дверцята з боку Ісана, він продовжував уникати зустрічі поглядами. Як тільки Ісана сів у машину, Такакі зрушив з місця, незважаючи на те, що до них підбігали підлітки. Схоже було, що він чимось занепокоєний. Однак насправді він просто напустив на себе серйозний вигляд. Це була не більше ніж маска, і якби він навмисно не стискав губи, то напевно би просто розсміявся. Його худорляве обличчя збоку зовсім не виглядало збентеженим, а, навпаки, було жвавим і сповненим молодого завзяття. Він такий самий, як і решта хлопців, що, зрештою, природно… Ісана мимоволі простягнув було руку до панелі, на якій лежала карта і великий блокнот, але Такакі, не дивлячись в його бік, раптом скрикнув, наче вдаривши Ісана батогом:
— Не чіпайте тут нічого! Ця машина крадена. І ці речі належать власнику машини.
Ісана відсмикнув руку.
— Ті дерева, на які ви дивитеся, що то за дерева? — сказав Такакі спокійним голосом, зовсім не схожим на той, яким він кричав за мить до цього. — Як вони називаються, знаєте?
Машина їхала вниз примітивною дорогою, що проходила на рівні низини, трохи вище болота, і вела від сховища вниз, наче обвиваючи пагорб. Якщо уявити, що болотиста долина — це гирло річки, то схил, на якому розташоване сховище, і пагорб ліворуч були б берегами цієї річки. Схили невисокого пагорба, який, наче паркан, загороджував увесь краєвид, укривали декілька різновидів хирлявих дубів, а над ними, нагорі пагорба, стояли величезні червоні сосни і облетілі дзелькви. На ці дерева, що смутно вимальовувалися на пагорбі, і дивився Ісана.
— Ті, що ростуть нагорі пагорба, називаються червоною сосною та дзельквою, — сказав Ісана.
— А оті, що стоять без листя, наче віники, як вони називаються? — спитав Такакі.
— А то — дзелькви.
— Дзелькви? Цих високих і гарних дерев тут багато, — сказав Такакі. — А там, де я народився, вони трапляються рідко. Якщо в селі ростуть такі великі дерева, то мешканці запам’ятовують якісь їхні прикмети, так само, як людей. У наших краях такі дерева називають дереванями. В дитинстві я думав, що це всім деревам дерево, особливе дерево-здоровань, тому його і називають деревань.
— Деревань? — зацікавлено перепитав Ісана. — У твоєму селі такі особливі дерева, як дзелькви, називають дереванями? Знаєш, це цілком гідна назва, і навіть в ботанічному атласі написано, що здавна дзелькви вважалися могутніми і визначними деревами.
Темно-коричневі, майже бузкового кольору розкидисті і привільні дзелькви, які разом із червоними соснами надавали чіткої форми пагорбу, виділялися на фоні блідого попелястого неба. Роздивляючись ці, як назвав їх хлопець, деревані, які спрямовували свої дрібні гілки крон у захмарене небо, Ісана відчував, що саме ці дерева втілюють основну сутність дерев і є для нього найбільш бажаними серед усіх інших дерев.
— Я пам’ятаю майже усіх дереванів у Токіо. Вони замість дорожних знаків слугують мені картою міста. Коли мені кудись треба, я одразу пригадую, чи є там деревані, і рухаюся в їхній бік. А якщо треба втекти на краденій машині, то я тільки і орієнтуюся по дереванях, місцезнаходження яких я тримаю в голові. Ті, хто керується зробленою на столі картою, ніколи не наздоженуть мене.
— Але ж такі величезні дерева, як дзелькви, не можуть рости поруч із висотними будинками, і, здається, їх у місті вже зовсім немає.
Почувши це, Такакі наче простромив наскрізь своїм поглядом Ісана. В цьому погляді Ісана прочитав дуже великий сумнів Такакі в тому, що Ісана є спеціалістом з дерев і спілкується із їхніми душами. Ісана спробував зменшити тиск і якось врятувати свій авторитет.
— Великі дзелькви колись росли у парках коло садиб. І в тих місцях, де раніше були великі садиби, або там, де залишились незабудовані ділянки, дзелькви ще залишилися, але в центрі міста їх вже не побачиш.
— А ви підіть зараз у центр, підніміться на дах висотного будинку і подивіться навколо. Одразу зрозумієте, про що я кажу, — з цілковитою впевненістю сказав Такакі. — Деревані ще залишилися, вони стоять собі, розкидані то там, то там, наче кактуси у ковбойських фільмах. Якщо довго-довго на них дивитися згори, то згодом квартали будинків перестають існувати, і в голові закарбовується карта місцевості тільки із дереванями на ній, які виявляються начебто пов’язаними між собою. От дивіться, дереваня, що стоїть на пагорбі, обдувають з усіх боків вітри, і його дрібні бокові гілки не розростаються як слід, внаслідок чого форма дерева стає ушкодженою. І навпаки, в місті серед будинків дрібним гілкам нічого не заважає, і дерево розростається, наче віяло, — саме таку форму дерева я й пам’ятаю з дитинства.