Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 55)
Його хитало з боку в бік, наче він стояв на дошці, що занурюється у воду, і ніяк не міг втримати рівновагу. Повільно ступаючи, він поплівся в бік сховища, час від часу падаючи, що викликало у підлітків сміх і нахабні вигуки:
— А він ще живий!
Його душила злість, яка чимдалі здіймалася в ньому, а вони з реготом переслідували його, наче опудало чорта на святі. Долаючи біль, він нарешті дістався до сховища.
Схопивши косу, що стояла під стіною сховища, він кинувся, розмахуючи нею, на підлітків. Якби вони серйозно захотіли збити його з ніг, то їм би це швидко вдалося, адже Ісана не міг сфокусуватися і весь час мусив притискати рукав джемпера до обличчя. Вони бавилися з ним, відбігаючи на безпечну відстань, щоб він не зміг до них дотягнутися, а потім знову підбігали ближче. Згодом лють, яка раптово розпалила його, так само раптово зникла, змінившись байдужістю. Йому вже було все одно.
Відкинувши косу і витираючи рукавом кров, він відчинив двері сховища. На порозі він зіткнувся з Інаго і якимось миршавим хлопцем.
— Ха-ха-ха! А ви і справді кумедний чоловік, — ледь стримуючись, глумливим голосом сказала Інаго. — Ха-ха-ха, — кривилася вона.
Коло неї стояв підліток із темним, наче вимазаним сажею для приготування туші, лиснючим від жиру обличчям, на якому виступили краплини поту. Спочатку він дивився на Ісана, наче на якусь рідкісну тварину, а потім запалі щоки на його худому обличчі почали здригатися, і він також зайшовся беззвучним сміхом.
— Ой, не можу! Який кумедний! Ми часом, щоб провчити когось з наших, вигадуємо різні жарти, щоб посміятися з нього, але з вами в кумедності ніхто не зрівняється! Ха-ха-ха!
— Такакі є? — спитав Ісана, відчуваючи біль у плечі.
— Щойно був. Дивився крізь щілину, але вискочив, бо боявся з вами зустрічатися, аби не засміятися вам в обличчя. Виліз на дах, а звідти зіскочив на задню частину. Ха-ха-ха! Але ж ви вмієте розсмішити!
Інаго зайшлася ще веселішим сміхом, а хлопець коло неї продовжував беззвучно хихикати, дивлячись на дивовижного звіра. Ісана бачив, що їх радість є настільки природною, що не зміг знайти в собі сили, щоб накинутись на них із люттю. Він співчутливо думав: через сміх чи, може, через лихоманку на його охлялому, потемнілому обличчі виступив піт? Тут він вперше згадав, навіщо він, не пам’ятаючи себе, носився на велосипеді. Все-таки добряче він вдарився головою. Він дістав із кишені ліки і простягнув Інаго, яка продовжувала заливатися сміхом.
— Як приймати антибіотики, написано на папірці. Що робити із снодійним, гадаю, ти і сама добре знаєш.
— Дякую, — видушила вона з себе, намагаючись припинити істеричний сміх і зробити невинне обличчя.
Миршавий хлопець, що стояв поруч, продовжував хихикати. Очі Ісана звикли до темряви, і він подивився на праву руку хлопця, яку підтримував лівою. Вона була обв’язана обривком вовняної ковдри, і від неї йшов важкий кислий запах. Джинси не трималися на поясі, і було видно оголений темний живіт, увесь У пухирцях. Глянувши знову на його худе стемніле обличчя, вкрите намистинами поту, Ісана навіть у темному передпокої помітив, що цей скуйовджений хлопець весь горить. Підтримуючи поранену руку, він розкривав широко очі і сміявся жалібним голосом:
— Хі-хі-хі!
— Ви зійшли донизу, щоб вийти на вулицю? — спитав Ісана.
— Хочете вигнати хворого, який страждає від лихоманки? — надула губи дівчина, раптом взявши себе в руки і блимнувши на нього палючими очима.
— Я просто питаю, навіщо ви спустилися в передпокій?
— Ми спустилися, тому що Бой захотів ближче подивитися, як ви впали з велосипеда, — відповіла вона і знову засміялася. — Ха-ха-ха!
Через відкриті двері сховища Ісана побачив, як весела компанія зі сміхом, бавлячись його косою, тягне велосипед. Один з них йшов із одягнутим на голову глечиком, тримаючи в руках пакунок із дрібняками, які Ісана так і не використав у аптеці. Інаго пройшла повз нього і, підійшовши до дверей, крикнула на них:
— Too much!
Ісана не мав часу згадати значення цієї англійської фрази. Хлопець, який спирався на Інаго, спробував було перенести вагу тіла на поруччя сходів, але без сторонньої допомоги не втримався і почав сповзати на підлогу. Ісана, притискаючи одну руку до носа, іншу простягнув підлітку, але той відштовхнув її, хоча щойно веселився, дивлячись на Ісана. Хлопець насупився і дивився на Ісана з ненавистю та злобою. З глибини горла в нього вирвалося якесь гарчання, а його вовчий погляд давав зрозуміти, що вони з Ісана чужаки. Двері у сховище тепер були зачинені, і у темряві передпокою Ісана бачив, як блищали скаженою злобою його очі. Обхопивши хлопця, Інаго допомогла йому піднятися. Піднімаючись крученими сходами, вона сказала:
— Раніше хлопці стереглися вас, але після того, як ви так кумедно впали, вони почали ставитися до вас зовсім по-іншому.
— Але поважати, схоже, не почали, — із прикрістю сказав Ісана.
Заходячи в кімнату, Ісана очікував, що Дзін собі тихенько спить. Якби він не спав, а продовжував роздивлятися атлас із деревами, то, почувши той гармидер, що коївся на вулиці, він так чи інакше взяв би у цьому участь. Він би почав імітувати тонким голосом сміх Інаго або просто зазирнув у передпокій. Але Дзін не спав. Причому поводився так, як Ісана ще ніколи не бачив. Він лежав на дивані і дивився вгору. Кімнату освітлювало лише світло, що проникало через бійниці. На колінах у нього лежав магнітофон, поблискуючи коричневою плівкою касети, яка з тихим шипінням крутилася всередині. Якби не це шипіння, то Ісана подумав би, що, впавши з велосипеда, він втратив слух. Складалося враження, що цей тихий шелест затягує у беззвучну порожнечу. Але згодом він зрозумів, що для Дзіна звуки все-таки існують. Від магнітофона йшов провід, інший кінець якого був вставлений у вухо Дзіна. Він слухав плівку через один навушник, а до іншого вуха притискав долоню.
— Ей, Дзін! — покликав Ісана, але Дзін, ніяк не відреагувавши, продовжував дивитися у стелю.
Ісана знав, що у маленькому пакеті було якесь дрібне приладдя до магнітофона і запасні запобіжники. Але оскільки магнітофон використовувався лише для прослуховування пташиних голосів, Ісана ніколи не заглядав у той пакет. І йому ніколи не приходило в голову, що птахів можна слухати через навушники. Зазвичай, коли Дзін хотів слухати птахів, то Ісана вмикав магнітофон, який звучав на всю кімнату. Навушники були просто не потрібні. Але, схоже, дівчина і хворий хлопець, які оселилися в нього на третьому поверсі, не терпіли пташиного співу, тому вирішили змінити порядок життя у сховищі, в якому досі не було жодної необхідності використовувати якісь інші пристрої. Як не дивно, Дзін, який не звик спілкуватися ні з ким, окрім Ісана, змушений був слухняно підкоритися наполяганням дівчини, і тепер лежить, поглинутий новою забавою, притискаючи до вуха долоню так, що аж пальці побіліли, і навіть не звертає уваги на Ісана.
Ісана міг собі уявити, яким страхом наповниться маленький мозок Дзіна, зануреного у пташиний спів, якщо він витягне в нього з вуха навушник. Тим більше, що невідомо, що він зараз слухає, і доти, поки він буде зосереджений на дрібних переливах пташиного співу, встановити контакт з ним буде неможливо.
Ісана притулився до стіни біля вікна позаду Дзіна і, притискаючи до носа рукав, важко дихав. Досі не прийшовши до тями після падіння, до того ж позбавлений співчуття Дзіна, Ісана відчував себе страшенно самотнім, його свідомість і тіло опинилися покинутими на крижині, що дрейфує просторами океану тотального насилля. Йому залишалося лише звернутися до душ китів, що плавають у цьому океані.
Звернувшись до душ китів, Ісана спробував об’єктивно подивитися на своє падіння очима нечулих та безсоромних підлітків. Що стосується кумедності його вигляду, то в цьому нічого страшного немає. А ще вони показали Дзіну, що таке навушники, і принаймні негативним досвідом для нього це не було. Увірвавшись до них у сховище, підлітки внесли в його з Дзіном життя можливість спілкування, чого їм дуже бракувало. Ісана сидів, похиливши обличчя на коліна. Він відчував, що кровотеча поступово зупиняється. Нарешті Дзін витягнув навушник, і з нього доносилося схоже на шурхіт мурашок ледь чутне щебетання. Іншу руку він опустив на живіт. Ісана вловив звуки, що йшли з пустого живота Дзіна, і відповів йому своїм. Дзін посміхнувся — так розпускається спочатку перша квітка, а за нею, дедалі ширшаючи, починає розцвітати все поле.
— Ну ось, я повернувся, — привітав Ісана свого сина, який повернувся до нього з-під впливу дівчини, і відчув, як посмішка хвилею накочує на його обличчя.
— Ось ти повернувся, — відповів Дзін.
— Я впав з велосипеда, але нічого страшного. Так що все гаразд.
— Все гаразд.
— Я коли-небудь навчу тебе, як треба правильно падати, — сказав Ісана, пригадуючи, що йому довелося пережити, і відчуваючи, що між болем та спокоєм встановилася якась рівновага. — А зараз будемо їсти рис із куркою. Дзін буде їсти рис із куркою.