Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 54)

— Велосипед зараз упаде, — сказав хлопець.

Велосипед хилився в бік Ісана, який розгублено дивився на слабкі відблиски світла, що мерехтіло у спицях колеса. Велосипед упав між ними, його колеса продовжували безпорадно обертатись. Поки Такакі піднімав велосипед, кит, якому Ісана мав посміхнутися у відповідь, ласкаво зіщулившись, зник у густому листі примарного Китового дерева. Хлопець не здивувався неуважності Ісана, і коли той повів далі велосипед, Такакі продовжив свою розповідь про Китове дерево.

— Ми всі поприїжджали до Токіо з різних місць, але між хлопцями з нашої компанії не заведено говорити, де і коли хто виріс. Я, наприклад, народився у місцевості, де було багато лісів, і там знають про Китове дерево. А там, де народилися ви, росте Китове дерево?

Ісана подумав, що цей хлопець вже давно запитує про Китове дерево у кожного, з ким знайомиться, і кожного разу отримує заперечну відповідь. А коли вчора Ісана сказав, що вважає себе повіреним дерев і китів, Такакі захотів переконати Ісана в існуванні Китового дерева. Він сподівався, що Ісана, щойно почує цю назву, одразу повірить у його Китове дерево…

— Там, де я виріс, також були ліси, але про Китове дерево у себе на батьківщині я не чув, — обережно сказав Ісана. — Але як тільки ти сказав про нього, я одразу уявив собі величезне дерево, що нагадує кита. Від вітру його крона коливається так, наче то гойдається на воді кит. Дуже приємне відчуття.

— Приємне? — Такакі напружився, не розуміючи, що хоче сказати Ісана. — Яким ви його уявляєте? Я ж тільки чув цю назву — «Китове дерево», а своїми очима я його не бачив… Я був тоді зовсім малим. Я, як почув тоді про Китове дерево, цілий рік думав про нього. Знаєте, в дитячих журналах є такі картинки, в яких схована якась тварина? Так я одного разу намалював таке дерево, в якому було з десяток китів, що юрбилися в кроні.

Ісана побачив тепер дерево із цілою зграєю китів. Він підтягнув до себе велосипед.

— Отже, ти також не бачив справжнього Китового дерева?

— Але в нашому селі було таке дерево. Під ним якось вночі проходив суд, — швидко заторохтів хлопчина, щоб Ісана не продовжив розпитувати його, — і ті, кого судили, потім зникли, і все. Кажу вам, Китове дерево існує.

Та Ісана і не ставив під сумнів розповідь про Китове дерево. Вони вийшли до схилу, де починалася дорога у місто, і Ісана відчував прикрість, адже тепер вони з хлопцем мають розійтися.

— Потім ми ще поговоримо про Китове дерево, добре? — з надією в голосі сказав Ісана.

— Я завжди знав, що колись зустріну людину, яка серйозно поставиться до Китового дерева, — сказав Такакі, забираючи руку з сидіння велосипеда.

Почувши ці слова, Ісана наче перетворився на слухняну мавпочку, прив’язану на короткий мотузок, яка, покрутившись трохи, повертається на коліна хазяїна… Штовхаючи перед собою велосипед, він піднімався схилом вгору. Нахилившись уперед, він з усіх сил відштовхувався від землі, що осипалася з-під його підошов із жахливим звуком, який буває, коли собака шкребе кігтями. Так швидко із велосипедом він ще ніколи не піднімався вгору по схилу. Із шаленим серцебиттям він поспішав виконати доручення абсолютно сторонніх йому і Дзіну людей. У голові в нього все перемішалося від дивної і незв’язної розповіді аж так, що він навіть не міг зосередитися на Дзінові, який залишився в руках незнайомців. Китове дерево! На схилі, зарослому деревами, видно було оголене коріння. Завжди йдучи цією дорогою, він намагався дивитися не тільки на коріння, бо вважав це неввічливим щодо дерев, і тому оглядав їх аж до верхівки, але зараз він штовхав перед собою велосипед, навіть не підводячи голови. Виправдовуючись перед душами дерев, якими він знехтував, Ісана сказав їм: Щойно я отримав сигнал. Сигнал про Китове дерево. Тому я маю чимдуж бігти, навіть не переводячи дух. Діставшись вершини, він без відпочинку сів на велосипед і покотив на станцію, де була аптека.

Він думав, що, на відміну від антибіотиків, снодійне йому не дадуть. Але аптекарка середнього віку записала його адресу та ім’я, при цьому нічого не запідозрила в його дивному імені і видала йому скляну коробку із снодійним. Зате вона ретельно розпитувала його, навіщо йому антибіотики.

— Для дитини?

Ісана, який прагнув уникнути контакту з людьми на схилі і бути для всіх навколо максимально непомітним, опинився в колі уваги сторонніх людей.

— Якщо ви збираєтесь приймати ліки самі, то чому б вам не порадитися з лікарем? Чоловікові, який живе один, немає чого соромитися, чим би він не захворів.

Ісана вирішив не переконувати жінку, а навпаки, скористатися її помилкою:

— А скільки можна приймати, щоб не було ніяких побічних ефектів? — сказав він, відводячи від неї погляд.

— Скільки я не попереджаю, що не можна приймати антибіотики у великій кількості, всі, хто займається самолікуванням, приймають більше, ніж дозволено. Я, звичайно, напишу вам спосіб приймання, бо розумію, що вам важко залишити хвору дитину одну, щоб піти в лікарню, але кажу вам — соромитися нічого.

Завдяки помилці все встало на свої місця, і Ісана мовчки стояв, чекаючи, поки йому видадуть ліки. Він знав, що не тільки аптекарка, яка запідозрила, що він підхопив ганебну хворобу, а й інші люди думатимуть, що він — те, що називається «сором’язливий чоловік», або «чоловік, який соромиться свого вчинку». Коли він нарешті отримав ліки і вийшов з аптеки, то дивився на людей, які зустрічалися йому на вулиці, вже зовсім іншими очима. Для них я не просто незнайомець, який випадково потрапив на цю станцію, для них я людина, що живе у дивному будинку на схилі гори. Значить, і я повинен звертати увагу на цих людей, — сказав він душам платанів, що стояли вздовж вулиці, яка вела на станцію, задихаючись від вихлопних газів. Разом із підлітками, що увірвалися в його життя і змусили зайти з ними у стосунки, для Ісана матеріалізувалися й усі інші люди, які жили своїм життям, що не мало нічого спільного із життям підлітків. Інакше кажучи, Ісана вийшов із стану, коли він жив у сховищі із Дзіном, відрізаний від зовнішнього світу, і перейшов у новий стан, і за новими правилами він тепер мусив жити під пильним поглядом інших людей. Тепер він був оточений з обох боків, і незабаром вони змусять його відповісти на питання: на чийому він боці? Його мозок вже готовий був бити на сполох, але могутнє Китове дерево заспокоїло його. Так міркуючи, Ісана крутив педалі велосипеда, і йому почало здаватися, що він, наче оповитий парою, спливає на поверхню. Крутячи педалі, він відчував, що Китове дерево набуває безсумнівної реальності, стає серцевиною його мозку, пускає звідти коріння в його тілі і заповнює його жили. Його свідомість занурюється у темно-жовте сяйво вируючого листя дуба.

Він крутив педалі, прямуючи до Китового дерева, яке проростало в його тілі і в його свідомості, і сам він вже перетворився на Китове дерево. Він нісся схилом униз, час від часу пригальмовуючи. Але коли він на повній швидкості зробив різкий поворот і помчав, не скидаючи швидкості, переднє колесо зіскочило з дороги. Він якось втримався на сидінні, коли велосипед здійнявся у повітря і почав перевертатися, а потім інстинктивно згрупувався і полетів униз. Опинився він на полі незібраної і вже засохлої китайської капусти. Не в змозі справитися зі своїм тілом, він продовжував котитися донизу, наче його тягнуло хвилею прибою, і думав тільки про те, що зараз він собі щось зламає чи ушкодить. Нарешті його швиргонуло об земляний насип в кінці поля, об який він з силою вдарився плечем і головою. Якби він перелетів через цей насип, то обов’язково вивихнув би собі плече чи зламав шию. Зібравши усі сили, він подолав інерцію і, вдарившись із глухим стуком об насип, зупинився в канаві перед ним догори ногами.

В голові в нього паморочилося, і якби він одразу встав, то неодмінно, похитнувшись, знову впав би. Якийсь час він лежав у канаві, приходячи до тями. Непокоїло його лише те, що з носа текла кров, — його він розбив об руль, вилітаючи з велосипеда. Поросла травою земля, яку він кожного дня бачив крізь бінокль, не завдала йому ніякої шкоди. Видно, про нього піклувалися душі дерев і китів. Він сплюнув згусток крові, яка замість того, щоб піти носом, опинилася у нього в горлі, і, витерши губи рукавом светра, притиснув його до носа і рота. Дивлячись вгору, він бачив намальовані на стіні сховища коло, хрест і око, які коливалися перед його очима. Око? — глузував з самого себе Ісана, відчуваючи гіркість більшу, аніж гіркість крові, що йшла в нього з носа.

Йому ніяк не вдавалося привести до ладу своє тіло. М’язи, кістки, нутрощі — все його тіло було пом’ятим. Він не зовсім орієнтувався у просторі, тому ніяк не міг зрозуміти, звідки з’являються, наче коники, якісь люди, що голосно щось викрикують. Це були підлітки, які підбігали і сміючись безсоромно розглядали нещасного Ісана. Їхній сміх був схожий на завивання собак, які чекають, поки мисливці дозволять їм кинутися на здобич, що потрапила у пастку. Відчуваючи розгубленість і сором, Ісана підвівся на ноги. Його хитнуло, і це викликало ще більший вибух реготу підлітків, які стояли навколо нього, не збираючись навіть дати йому дорогу.

— Дивись, устав! Пішов! — заволав один з них.