Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 51)

— А ми не принаджуємо абикого, — заперечив підліток, весь почервонівши, і підібгав губи. — І не тримаємо будинків розпусти. А вам ми сказали, бо знаємо, що ви не донесете в поліцію. Ви ж не сказали нічого тим поліцейським, що приходили до вас нещодавно? У бліндажі телефон не проведено, а коли ви ходили за покупками, ми слідкували за вами: в поліцію ви не ходили і з громадського телефону нікуди не дзвонили. Один з наших спитав у поліцейського, хто живе у сховищі, і той відповів, що якийсь нешкідливий навіжений, який ховається від атомного вибуху. І після вчорашнього в дільницю ви не ходили. Отаке-то. Самі бачите.

— Та хто ж мені повірить, коли я скажу, що вночі по даху в мене хтось гупав ногами? Навіть якщо б я заявив, мене б просто спитали, чи не постраждав я, й на цьому б усе закінчилося. Тож немає про що і заявляти.

Ісана хотів приховати, що хтось із них постраждав, однак неприємний осад учорашнього інциденту залишився, і хлопець, схоже, помітив це і переможно посміхнувся.

— Ще раз питаю, навіщо ви за нами слідкуєте? Що означає око, яке ви намалювали в себе на стіні? Ви що, хотіли подратувати нас? Нам невідомо, чим ви тут займаєтесь, що задумуєте, але нам не подобається, що ви за нами шпигуєте. Поясніть, чим ви тут займаєтесь, навіщо слідкуєте за нами? Що вам потрібно?

Ісана помітив, що хлопець почав дратуватися, і одразу вирішив цим скористатися.

— Ви ж не думаєте, що я агент з нерухомості, — сказав він глузливо. — Чи, може, вам здається, що я сховався тут із сином, щоб зробити топографічну зйомку, а потім приведу сюди будівельну бригаду, яка бульдозерами зрівняє тут усе із землею? А заразом і ваше кубло?

Хлопець із підозрою мовчки дивився на Ісана, який повинен був тепер якось завершити свій потік слів.

— Ні, жодних капосних схем я не задумував. У цій низині взагалі неможливе будівництво житлових будинків. Тут можна побудувати лише щось відірване від життя, на кшталт кіностудії. Кіностудію можна побудувати хоч би й у пустелі, тож болото їй підходить поготів.

— Ну, тоді що ж ви тут робите? — спитав хлопець, аби якось зупинити Ісана.

— А що, ти думаєш, я тут роблю?

Підліток ще міцніше стис тонкі губи і завмер, наче черепаха, що втягнула голову в панцир. Закотивши очі і розглядаючи щось зверху, він розмірковував, а коли зрозумів, що нічого в голову не приходить, почав нервово водити ногою, наче виконуючи якесь танцювальне па. Раптом абсолютно несподівано для Ісана з тіні дерева з’явилася та сама руда дівчина і, геть ігноруючи Ісана, звернулася до хлопця:

— Ну що, сказав йому? Бой в лихоманці і весь час блює. Мовчить і плаче, і більше нічого.

Хлопець, не звертаючи уваги ні на дівчину, ні на Ісана, дивився кудись в далечінь. Ісана, який починав опановувати ситуацію, поступово звільнявся від страху, що підлітки вчинять над ним розправу. Він побачив, що на правій руці дівчини залишилися сліди червоної фарби. Помітивши, що він дивиться на її кулак, дівчина сховала руку за спину.

— Ні, ви скажіть, що ви тут робите? Це я питаю у вас, — подолавши напруженість, повторив підліток.

— А що, власне, вам від мене треба? — перейшов на новий щабель розмови Ісана.

Схоже, підліток умів швидко перемикатися, коли балачка різко змінювала напрямок. Як людина ділова, він вирішив розкрити карти і чекати нового повороту.

— Нам просто не подобається, що ви за нами стежите. Оскільки ви не заявили в поліцію і не написали в газету, то ми хотіли просто висловити своє незадоволення. Якби не це, ми б не мали до вас жодного стосунку. Але тепер ми б хотіли налагодити з вами стосунки, тому що нам це необхідно. Ми хотіли б налагодити з вами стосунки, тому що ви не маєте до нас жодного стосунку, саме тому, що ніяких стосунків немає. Звичайно, якщо ви такий, який ми думаємо, що ви такий. І щоб дізнатися, чи такий ви, який ми думаємо, що ви такий, ми й прийшли, щоб дізнатися, чим ви тут займаєтесь.

Ісана з неприхованою зацікавленістю спостерігав за цією новою несподіваною манерою говорити, виляючи туди-сюди. При цьому він розумів, що ця манера якимось чином має бути притаманною діловій людині, тому відчув необхідність висловитися з усією щирістю.

— Я живу тут відлюдником, піклуючись про сина. А окрім цього я розмірковую про дерева і китів.

— Учений?

— Ні. Я вважаю себе повіреним дерев і китів. Не знаю, повірите ви цьому чи ні.

— Ну, поки що незрозуміло, вірити чи ні, — сказав обережно підліток. — Вважати себе повіреним дерев і китів означає ставити дерева і китів понад усе і не визнавати окрім них більше ніяких авторитетів. Невже ви дійшли аж до цього?

— Саме так, — відповів Ісана.

— Годиться. Ви найкращий помічник, якого ми тільки могли бажати, — сказав хлопець із несподіваним запалом. — Я ходив на китобійному судні і бачив китів і людей, які полюють на китів. Якщо ви повірений китів, то ви, певно, не на боці поліції. Скільки крові китів люди проливають — і вагітних самок, і дитинчат, — а все заради того, щоб потім продавати китове м’ясо дешевше, ніж куряче. Для повіреного китів такі люди — вороги, еге ж? Значить, і поліція також. Адже, якщо кит опиниться десь на березі, і з ним почне боротися якийсь підлотник, то поліція скоріше буде допомагати тому підлотнику, еге ж? А ви, виходить, будете протистояти поліції, так?

— Саме так. А ти знаєш багато про китів? — із зацікавленням звернувся до підлітка Ісана.

— Не більше того, що тільки що сказав. Про дерева я також трохи знаю. Якщо ви нам допоможете, то у віддяку я розповім усе, що знаю. Попросити ми вас хочемо про незначну справу. Просто звернутися ми можемо лише до того, хто не донесе в поліцію.

— Цей нікчемний навіжений, який невідомо про що думає, ні в поліцію, ні в газету не побіжить, — встряла дівчина, дивлячись своїми цупкими очима на Ісана. — Для нас такий, як ви…

— Для нас такий, як ви, зовсім не навіжений, — закінчив фразу дівчини підліток. — Ми думаємо, що ви не донесете в поліцію і зможете нам допомогти.

— Але я ще не сказав, що збираюся вам допомагати, — повільно і твердо сказав Ісана, переводячи погляд з дівчини на хлопця. Хлопець відреагував моментально:

— А допомагати доведеться. Ви ж не хочете, щоб із цією дитиною, що спить поруч, сталося щось погане? Як із китовим дитинчам? — недвозначно пригрозив він, дивлячись на Ісана так, наче йому доведеться вдатися до насилля, і сам Ісана його на це спонукає.

— Що ж, не знаю, що за допомога вам потрібна, але, схоже, що вибору в мене немає, і я змушений підкоритися, — сказав почервонілий від злості Ісана.

Реакція дівчини і хлопця була різною. Вона сприйняла слова Ісана спокійно і байдуже, а він поставився до обурення Ісана як до перешкоди, яку слід усунути.

— Ми хочемо попросити вас дати притулок у себе в сховищі їй та одному нашому товаришу, якого лихоманить, і йому необхідна допомога.

Ісана подумки звернувся до душі вишні. Дійсно, просту пастку вони придумали. Простіше не придумаєш. Навіть якщо їхній товариш і потребує медичної допомоги, це все одно не що інше, як привід. Ісана чітко це усвідомлював. Якщо це не так, то навіщо вони вигадали таку складну комбінацію? І все через хворого, через якого в них можуть бути проблеми, якщо про нього дізнається поліція. Тим більше, що для того, щоб здійснити план, вони пішли на прямі погрози. Втім, Ісана розумів, що виходу в нього немає, і йому нічого не залишається, як прийняти їх умови.

Ісана подивився на Дзіна. Той спокійно спав, поклавши голову на спинку стільця. Одразу після народження йому зробили операцію на черепній коробці, внаслідок чого йому вшили замість частини, якої бракувало, круглу пластмасову пластину. Це місце так і залишилось без волосся, а дотик до шраму, очевидно, викликав неприємні відчуття, тому навіть уві сні Дзін тримав голову прямо, щоби не торкатися болючої зони.

— Гаразд. Я згоден. Візьму вашого хворого до себе додому, — сказав Ісана.

Якусь мить хлопець мовчки зважував необхідні слова. Але, скинувши з себе нерішучість, голосно промовив:

— Дякуємо. Ми привеземо хворого, як тільки стемніє.

Він пройшов повз Ісана і, підскакуючи, наче баскетболіст, пішов у долину косогором, порослим молодою травою, яка ще не встигла перетворитися на непролазні хащі. Ісана не бачив, куди він пішов далі: чи навпростець до кіностудії, чи в обхід, а може, й кудись в інше потаємне місце. Цим він довів і собі, і їм, що не має бажання шпигувати за ними. Ісана узяв на руки загорнутого у ковдру Дзіна, який продовжував спати. Наближався вечір, високо в небі пливли хмари, схожі на м’язи мушель, і кружляли чорні птахи. Голосів їх не було чутно, і складалося враження, що в небі носяться клапті сміття.

Підлітки, що чатували вздовж стежки, і той, що стояв біля дверей сховища, непомітно зникли слідом за своїм ватажком. Залишилася лише дівчина, яка стояла біля вишні і час від часу торкалася рукою чорного дуплистого стовбура. Ісана вже не збирався ні про що з нею розмовляти і, взявши Дзіна, пішов в бік сховища, однак за спиною в себе почув, що вона йде слідом і стукає чимось по землі. Коли він повернувся, то побачив, що вона дійсно йде стежкою і тягне обидва стільці, обхопивши їх руками і притиснувши до боків. Дівчина з виглядом чи то байдужості, чи то відчаю широко ступала босими ногами. Стільці по черзі вдарялися об землю, і чувся лункий стукіт. Перед дверима Ісана зупинився і зачекав її. У світлі сутінків, що швидко спускалися на землю, її надзвичайно впале перенісся майже зникало, а ніс і схожі на сухофрукт губи, навпаки, здавалися різко прокресленими. Очі у сутінках світилися крихтами бурштину. Порівнявшись із Ісана, вона подивилася на нього незмигним поглядом. Він також подивився в її глибокі, наче залиті сиропом, очі.