Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 49)
— То, може, трахнемося в гримерній? Ну ж бо, давай трахнемося!
Немає жодних сумнівів, що ця зизоока дівчина із палаючим темним поглядом зверталася саме до Ісана, коли той підняв обома руками стільця:
Ісана прокинувся серед ночі від тупотіння копит безлічі коней. У дуже короткому сні йому привиділося, що його неглибоко зарите мертве тіло стало величезним, як гора (схоже, що розростатися воно почало після смерті), і над ним проноситься табун коней. Він стривожився, що тупотіння коней могло злякати Дзіна, і, прокинувшись, чекав, що ось-ось почує дитячі схлипування. Це вони бігали по даху сховища. Він знав, що рано чи пізно вони прийдуть, і ось тепер, прокинувшись, він усвідомив, що вони все-таки увірвалися в його життя і осатаніло тупочуть над його головою!
Охоплений обуренням, Ісана підхопився з ліжка, однак світло не увімкнув, а так і залишився стояти, тремтячи від гніву, між своїм та Дзіновим ліжком. Треба було хутко знайти спосіб, як протистояти цьому гупанню в нього над головою, однак що саме треба зробити, він не знав. Ще коли він тільки оселився у сховищі, якось йому приснився сон. Снилося йому, що розпочалася ядерна війна, і юрба людей, намагаючись уникнути атомного удару, примчала до бункера і, залізши на дах, гримає там, вимагаючи, щоб їх впустили. Прокинувшись від сну, який, наче спалах, закарбувався в його свідомості, він кинувся було шукати засіб, як відбитися від натовпу, і зрозумів, що вдіяти він нічого не може. Аж тут він усвідомив, що це ще продовження того сну, і вже повністю виснажений і знесилений, він ще довго не міг отямитися від того видіння.
Цього разу він вже не кидався шукати по всьому сховищу зброю. Його хвилювало лише те, як захистити себе і Дзіна. Тим більше, що на відміну від того сну, Дзін і справді був наляканий шумом і навіть почав стогнати, наче від болю. Ісана і сам був готовий застогнати, однак стримав себе, бо не хотів, аби вони помітили, що вони із сином сполошилися, тому, так і не увімкнувши світла, лише обійняв Дзіна, намагаючись якось його підбадьорити.
Раптом тупотіння на даху затихло. Схоже, вони пострибали вниз на косогір, що був позаду сховища. Ісана почав заспокоюватися, бо зрозумів, що їхні дії не були спрямовані на те, щоб заподіяти йому та Дзіну лихо, а швидше за все це було якесь послання. Щоправда, зараз він не міг осягнути суть цього послання, яке відлунням залишилось всередині нього. Адже Дзін від страху перетворився на покремсаний шматок м’яса, і треба було докласти чимало зусиль, щоб повернути його до нормального стану.
Ісана відновить у пам’яті і спробує осягнути, що міг означати нічний тупіт на даху, коли спуститься на світанку у підвал і там уже усвідомить до кінця послання, хоча взятися за цю справу зможе лише тоді, коли Дзіна можна буде залишити самого. Ісана вирішив доручити все незліченним душам китів і дерев, які, певно, слідкують за його та Дзіновим відлюдницьким життям. Дзін скрутився калачиком і напружено завмер, продовжуючи так болісно стогнати, що від цього можна було впасти в розпач. Ісана пригорнув його до себе і, вмикаючи однією рукою магнітофон, іншою розтирав йому руки і ноги. Якби раптом зламався магнітофон, і крізь невеличкий просвіт у свідомості Дзіна почали проникати чужорідні, хаотичні звуки, то це віконце зачинилося б назавжди, і Ісана вже, напевно, ніколи не зміг би достукатися до Дзіна. Він би зник десь у страшній височині або ж занурився, наче мертва риба, у безмежну глибину. Тримаючи в обіймах заклякле тіло дитини і гладячи його вкриту сиротами шкіру, Ісана з острахом передчував, що ось-ось таке може статися.
Ледь чутно лунав пташиний голос. Незважаючи на тихий звук, спів був чистим. Ісана поступово підсилював звук. Слідкуючи, щоб він не спотворився, Ісана поставив звук на максимум. По кімнаті літало крилате чудовисько з голосом у десять разів гучнішим, аніж у справжнього птаха.
Промовляючи назви птахів, — Ісана почав уявляти собі свідомість та підсвідомість Дзіна у вигляді темного яйця. Всередині шкарлупи знаходиться схожа на білок мутна рідка кров’яна сироватка. А всередині у вигляді згустка жовтка міститься свідомість Дзіна. Коли він їсть гарячі спагеті, він відчуває себе вільно та впевнено, і його свідомість розширюється доти, аж поки заповнить усю шкарлупу. А в моменти, коли його пригнічує страх чи коли він просто відчуває дискомфорт, об’єм сироватки збільшується, а його свідомість тоне в ній, скоротившись до розмірів зернини. Коли він уявляв, як перетворена на зернину свідомість Дзіна безслідно зникає, Ісана охоплював панічний страх, а його мозок втрачав рівновагу…
Протягом п’яти годин Ісана лежав у кімнаті, наповненій голосами птахів, і розтирав тіло Дзіна, який безвільно лежав долілиць. Ісана відчув, що сечовий міхур Дзіна почав роздуватися, отже, йому захотілося справити нужду. Це був знак того, що він повертається до життя. Органи його нерухомого і навіть паралізованого тіла починали поступово функціонувати.
Ісана розповив ще й досі заклякле тіло Дзіна і зняв з нього пелюшку, яка так і залишилася чистою, і посадив його на унітаз. Спочатку ледь чутна цівка поволі ставала міцнішою. Продовжуючи підтримувати Дзіна, Ісана відчинив вікно, що виходило на косогір позаду сховища, і свіже вранішнє повітря заповнило вбиральню.
— А це горлиця велика. А це голуба сорока, — наче вдихнув повітря, тихо сказав Дзін, почувши пташині голоси, які відрізнялися від тих, які вмикав йому батько.
Після того як він справив нужду, його тіло пом’якшало. Притулившись обважнілою головою до грудей Ісана, хлопчик заснув. З-під його заплющених вій потекли гарячі сльози. Подібно до того, як буває, що прикусиш ненароком губу, коли жуєш гумку, після анестезії у стоматолога, так і Дзін вночі прикусив нижню губу, і в куточках рота запеклася кров. Ісана подивився у темне дзеркало біля унітаза і побачив, що він також прикусив губу. Раптом він відчув тупий біль. Отже, смак, який він всю ніч відчував у роті, був смак його власної крові. Але в той же момент Ісана зрозумів, що протягом п’яти годин він відчував смак крові Дзіна.
Ісана зачинив вікно, потім вимкнув магнітофон і підняв оголеного, з маленьким задом Дзіна, і переніс його на ліжко. А потім, сходивши в туалет, загорнувся з головою у вовняну ковдру і заснув. Занурюючись у темну безодню своєї позасвідомості, Ісана потягнувся душею до підвалу, де його чекала допомога, а досягнувши дна, вкритого останнім у цьому році інеєм, він почув голоси душ китів і дерев, які заспокоїли його, сказавши, що поки що все гаразд, поки що він може міцно спати, спати до полудня, а опівдні буде новий бій.
Частина 4
Виклик
На поле бою Ісана вийшов геть неозброєний, якщо не рахувати підкріплення, яким був Дзін. Він виніс два стільця і поставив їх під вишнею, і разом з Дзіном вони сіли обличчям до болотистої низини, звідки очікувалася поява військ супротивника. Оскільки слова вчорашньої дівчини мали безпосереднє відношення до кінематографа, тому природно, що Ісана об’єктом спостереження крізь бінокль обрав занедбану кіностудію в низині. Її територія була огороджена колючим дротом та дерев’яним парканом. По один бік виднівся центральний павільйон, а поруч стояв ряд якихось чудернацьких споруд. Якщо подивитися на них з боку невеличкого майдану, який ці будинки оточували, то складалося враження, що то повноцінні справжні будинки, але, якщо дивитися на них з боку павільйону, то було видно, що це якісь наспіх збиті з дерев’яних панелей споруди, зроблені не для проживання в них, які виглядом своїм заперечували саму ідею помешкання. Від цих антибудинків павільйон був загороджений високим дощаним парканом, якщо треба було знімати вулицю із будинками, а коли павільйон заважав зйомкам, то на паркан вішали відповідний задник. У бінокль ці будинки виглядали наче зроблені з картону, але і так було очевидно, що це лише убогі, позбавлені сили уяви потуги показати токійську вулицю епохи Мейдзі. Невдала кіностудія випустила свого часу фільм про епізод з японсько-російської війни, який мав миршавий, як спізнілі квіти, успіх. Після цього кінокомпанія, схоже, сподівалася знімати ще фільми тієї ж доби і підправила свої декорації. Але вигляд цього майдану, на який виходили поліпшені будинки, геть не справляв враження, що там грали актори, режисери давали вказівки, а дебелі парубки перетягували освітлювальну апаратуру. Ці декорації, які підправили тільки, щоб не зруйнувати, з усією конкретністю свідчили лише про безпорадність кінопродюсерів.