Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 48)

Ще коли Дзін відмовлявся жити, Ісана звернувся до свого однокурсника — лікаря-психіатра, щоб той допоміг йому розібратися, чому він прокидається геть позбавлений почуття самозбереження і відчуває потяг до самогубства. Товариш пояснив йому, що нереалізована спроба самогубства — це не що інше, як крик про допомогу, і більше нічого. А може, думав Ісана, те, що він сховався за бетонними стінами і спостерігає звідти у бінокль, може, це і є крик про допомогу, адресований всьому світові? Тепер, наче знайшовши щось рідне і близьке, він прийшов до висновку, що це червоне коло і хрест є натяком, який слід читати як знак того, що його крик було почуто…

Дзін засвистів крізь стулені зуби. І за мить піднявся вітер. Дзін, наче гілочка на дереві, як ніхто інший умів передбачати появу вітру. Його свист, що імітував вітер, матеріалізував справжній вітер.

— Ну, гаразд, — сказав Ісана також із присвистом. — Хай там як, а Дзіна треба захистити. Щоправда я й сам не знаю, чи то викликати їх на битву, чи, навпаки, чекати від них допомоги. Що стосується Дзіна, то що б не сталося, він буде кликати на допомогу.

Єдиний чоловік на світі, який поставив собі за мету життя оберігати Дзіна, піднявся косогором, зачинився у сховищі і почав готуватися. Майже годину він перебирав свої пожитки, а потім вийшов зі сховища, і не зважаючи на нетривалу відсутність, всю дорогу страшився, що загін червоного кола і хреста вчинить напад на Дзіна. Задихаючись, він домчав до станції і купив бляшанку зеленої фарби і широкого пензля. Тепер, коли матеріали були готові, можна було братися до фізичного тренування. Те, що він замислив, було ризикованою справою, адже, сидячи безвилазно у сховищі, він досить охляв, і якщо вони побачать із своєї засідки у низині, як він хилитається на мотузці, то почнуть з нього глузувати. А що як вони візьмуть і підкрадуться ззаду та намажуть йому червоною фарбою сідниці, поки він безпомічно висітиме? Щоб випробувати свою волю і тіло, Ісана прив’язав мотузку до перил кручених сходів на третьому поверсі і спустив її аж до підвалу, а потім став на справжню землю, схопився за мотузку і, з глухим звуком вдаряючись об стіни, почав лізти догори.

Діставшись майданчика на другому поверсі, він, наче тюлень, повалився на нього, і з задоволенням перепочив. Він переконався, що в його руках ще достатньо сил. Через різке фізичне навантаження перед очима в нього пливли дивовижні візерунки, і серед них він побачив малюнок, який сподівався зобразити на стіні. Побачивши радісну реакцію Дзіна, Ісана заспокоївся, оскільки хлопчик сприйняв складні фізичні вправи як своєрідну гру.

Ісана виніс з кухні дерев’яного стільця, поставив під вишнею і посадив на нього Дзіна. І поки той сумирно сидів, Ісана виліз через балкон на дах, обв’язався мотузкою, прикріпленою до стовпа для сушіння білизни, і підійшов до краю. Позаду Дзіна на вишні видно було спини пташок, і від їхньої метушні листя на дереві колихалося, наче від поривів вітру. Дзін, схоже, слухав їхні таємні голоси. Зараз Ісана дивився на птахів згори вниз, і звідси їхня метушня виглядала безглуздою. Він пильно, наче прицілюючись у надто далекий об’єкт, подивився в бік, де виднілися споруди занедбаної кіностудії. І якщо вони переховуються там, якщо вони зараз спостерігають за ним у бінокль, він повинен проявити стійкість, щоб із гідністю витримати випробування під прицілом їхнього посиленого біноклем погляду. Ісана повернувся спиною до незнайомців з долини і до Дзіна, який задумливо сидів під деревом, і, взявши в руку пензля і бляшанку з фарбою, почав спускатися вниз по стіні. Міцно тримаючи мотузку, він спустився до бетонного карниза навколо будівлі і вперся в нього ногами. Втримати рівновагу і стабілізувати центр ваги на прямовисній поверхні майже неможливо, тому він притиснувся до стіни в тому місці, де був намальований хрест, і збоку, певно, виглядав, наче розіп’ятий. Однак, положення було досить хистким, і найменший вітер змушував його тертися щокою об засохлі краплини фарби на стіні.

Ісана вигнув дугою спину і втягнув живота так, що утворилася заглибина, куди він помістив бляшанку з фарбою, і, відчуваючи, як між ним і стіною з бляшанки скапує фарба, дістав пензля. Витягнувши руку, він намалював дві дуги, що поєднуються одна з одною, а посередині намалював коло. З тієї точки, де він був, визначити, чи рівно все намальовано, було неможливо, тому він обмежився тим, що ще раз жирніше навів лінії. Ісана поклав пензля у бляшанку з фарбою і поставив її на дах, а потім, підтягнувшись на мотузці, заліз туди і сам. Зверху Дзін, який продовжував сумирно сидіти на стільці під вишнею, виглядав маленьким, немов макова зернина. Він дивися вгору, приклавши одну руку до ока. Точно, око! — сказав Ісана, зрадівши, що Дзін зрозумів смисл його малюнка. Поруч із колом і хрестом, які намалювали ті незнайомці, Ісана намалював велетенське зелене око. Коли Ісана спустився з даху, то побачив, що декілька крапель фарби попало на куток і зіницю ока, і виглядало так, нібито око плаче. Тоді зрозумілим став і жест Дзіна, який рукою прикривав око, з якого текли сльози.

Ісана і сам не до кінця усвідомлював, що він хотів сказати своїм малюнком. Проте зовнішній світ відреагував на нього дуже конкретно. Реакція була матеріалізована у шпурнутому з рогатки камені. Ввечері того ж дня в товсте скло бійниці влучив камінь — не настільки сильно, щоб розбити його, однак звук був достатньо гучним, щоб його не помітити. Ісана якраз готував, як зазвичай, спагеті, і щоб Дзін не затривожився, він продовжував спокійно опускати порцію спагеті в окріп. Дзін, виявляючи силу волі, зазирав у каструлю, в якій кипіла вода. Потім Ісана відкинув паруючі спагеті на друшляк. Дзін, оповитий клубами пари, почав виявляти нетерпіння. Ісана поклав до каструлі кусок масла і почав із силою перемішувати пружні, як тягучки, спагеті. Його енергійні рухи особливо підбадьорили Дзіна. Поки Ісана розкладав спагеті по тарілках і ставив їх на обідній стіл, який правив йому також і за письмовий стіл, Дзін уже сидів із виделкою в руці, а отримавши слоїк із тертим сиром, почав з усіх сил трусити ним над своєю порцією.

Ісана з біноклем на ремені з байдужим виглядом протиснувся позаду Дзіна, а вийшовши з кухні, наче ковзаняр на старті, широко розставляючи ноги, рушив угору по сходах на третій поверх. Ісана одразу побачив їхнього першого шпигуна. Шпигуном була дівчина. Не виключено, що це приманка. Вона сиділа, оповита сяйвом темно-синього неба, за метр від вишні, яка відкидала чорний овал тіні. На стільці, на якому сидів Дзін і який Ісана забувся забрати додому. Поза її була нерухомою, пильний погляд піднятої голови — спрямований на вхід у сховище. Ісана подумав, що стілець він ставив начебто ближче до дерева. Отже, вона відтягнула його з тіні, щоб підкреслити свою присутність. У пошуках засідки Ісана обстежував місцевість, прокреслюючи поглядом навколо вишні спіральні витки, і поступово розширював радіус спостереження. Він шукав снайпера, який влучив з рогатки каменем у його вікно. Однак на нерівній місцевості, що досить густо поросла молодою травою, знайти нікого не вдалося. Поглянувши в бік кіностудії, Ісана також нічого там не побачив, бо низьке призахідне сонце освітлювало споруди позаду справа, і в червоних променях сонця кіностудія виглядала зовсім чорною.

Ісана висунув голову у бійницю і ще раз навів бінокля на дівчину. Він зміг розгледіти її так само чітко, ніби повернувся в часі на тридцять хвилин назад, коли сонце ще було не так низько. Погляд в неї був ворожий і боязкий, як у арештованого, якого змусили сфотографуватися. Навколо її овального витягнутого обличчя палали завитки фарбованого у насичений бурий колір волосся, а чоло було перехоплене ниткою бісеру. Однак це було видно і неозброєним оком. Зате в бінокль Ісана побачив, якими привабливими були її губи та очі. Гладка та пружна шкіра її обличчя виглядала так, наче її видубили, а потім повернули на місце. А губи, що випиналися вперед, наче для того і слугували, щоб поєднати краї цієї пружної шкіри. Вертикальна лінія між припухлих губ підкреслювала їх виразність. Зараз вони були трохи відкритими, і між ними виднілися два рівних передніх зуба.

Далі — очі. Вії, схоже, були підведені олівцем і надавали очам особливої виразності, але при цьому не затіняли їх. Вечірнє сонце освітлювало її зі спини, і здавалося, що темно-синій колір неба відображався в її очах. І ці палючі, трохи косі очі, жодного разу не моргнувши, дивилися на вхід до сховища.

Ісана знову, наче ковзаняр, узяв старт і понісся вниз крученими сходами. Щоправда, коли він вийшов з дому і попрямував у бік вишні, рухався він вже повільно і розмірено. Як тільки він відчинив вхідні двері, дівчина скочила зі стільця і стала позаду нього, але не втекла. Тепер вона стояла в густій тіні дерева, на якому не було видно жодного птаха. Наблизившись до стільця, Ісана зустрівся з цими косими і блискучими очима.

— Що треба? Га? Що? — впівголоса промовила вона.

— Я прийшов забрати стілець свого сина. Той, на якому ти щойно сиділа, — сказав Ісана.

Обхопивши стільця обома руками, він, наче відкинутий якоюсь силою, позадкував до сховища. Дівчина, немов сердячись на себе, що її заскочили зненацька, промовила щось хриплим голосом. Ісана почув її слова, але що саме вона сказала, він не зрозумів. Коли ж Ісана, поклавши стільця на плече, попрямував угору косогором до дверей сховища, дівчина збудженим голосом гучно назвала ім’я популярної за часів розквіту кінематографа актриси і повторила те, що вона сказала раніше, і чого Ісана спочатку не зрозумів.