Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 46)
Ритуал є ритуал. Ісана чекав, поки Дзін знайде собі зручне місце в кімнаті і вмоститься на ліжку чи на подушках на підлозі, а потім запускав магнітофон. При звуках пташиних голосів мозок Дзіна поступово вимикався і він, наче звірок, впадав у зимову сплячку. Тільки тоді Ісана тихенько виходив з кімнати, сковзав по сходах донизу і залишав сховище…
Поки Ісана ходив у справах, йому весь час увижалося, що у замкненій бетонній коробці сталося щось жахливе. Повернувшись, він не міг наважитися засунути ключа у шпарину. Ставши колінами на засохлі пелюстки вишні, яких нанесло попід самі двері, він приклав до замкової шпарини вухо. Ісана одразу заспокоївся, почувши, як десь здалека доходили записані на безкінечній плівці голоси птахів. Неначе якщо магнітофон продовжує відтворювати голоси птахів, то це вже є гарантією того, що Дзін не зламав собі шию, впавши з кручених сходів, не задихнувся, засунувши голову у пластиковий пакет, не спалив собі горло, випивши мийного засобу, і не втопився в унітазі. Заспокоївшись, він зайшов усередину. З магнітофона лунали різні записи голосу дрімлюги. Ісана причинив за собою двері і в темряві, що настала, він відчував, як далекий голос дрімлюги гладить його скроні. А Дзін, бувало, наче на підтвердження, промовляв із ніяковою посмішкою:
— А це дрімлюга. І це дрімлюга.
Але сьогодні голосу Дзіна чути не було. Піднявшись сходами, Ісана знайшов його сплячим під ліжком між двома жовтими пластиковими відрами. Ісана деякий час здивовано дивився на підошви ніг сина, які були вимазані у посинілому крохмалі. А потім, навіть не знімаючи пальта, повалився на синове ліжко і, скрутившись калачиком, слухав, згідно із трек-листом, хор, соло в якому виконував дрізд. Ісана задрімав коротким, як ліжко, на якому він лежав, сном, і наснилося йому, як невідомо звідки приходить Дзін у якомусь дивному сяйві, і Дзінові вже тридцять п’ять років. Ісана шкірою відчував тепло, яке у супроводі звуків з магнітофона йшло від сяйва навколо Дзіна. Але сон був жахливим: крізь сяйво Ісана чітко бачив, як двоє чоловіків били Дзіна. Незважаючи на дорослий вік, плечі у Дзіна залишилися похилими, якими були і в дитинстві. Голова його була надто великою, складаючи майже третю частину всього тіла, яке також залишилось, як і в дитинстві, гладким, наче набухлим від вологи, а щоки Дзіна відвисали, покриваючи собою комір светра, і доходили аж до грудей. Покірного і безвинного дорослого Дзіна бив куди попало міцний поліцейський, а Дзін, марно намагаючись вивернутися, промовляв записані на гідромікрофон китові крики: єі-єі, єй-єй.
Син не міг зрозуміти, за що його б’ють, і не міг второпати, як можна зупинити насилля над ним, і тому, покірно схиливши голову, реагував на побиття лише жалісними схлипуваннями: єі-єі, єй-єй. Ісана прокинувся від криків кита, які промовляв він сам; сльози переповнювали його, і він не в змозі був їх стримати, і поки його не перестали душити сльози, він крутився з боку на бік, відчуваючи цілковиту безпорадність від своєї самотності. Сівши згодом на ліжко, Ісана поставив ноги на холодну підлогу і подумав, що треба якось навчити Дзіна, щоб він не просто пасивно терпів, коли раптом його почнуть бити, а давав своєму гніву вихід і кидався на супротивника, або ж принаймні щоб він ухилявся від ударів нападників. Час плине швидко, а шлях на схилі життя неблизький. Ісана не доживе до пори, коли Дзіну буде тридцять п’ять років, тобто уві сні Ісана був уже мертвий. Ввід цієї безпорадності та безсилля він і перевертався з боку на бік, плакав і скрикував: єі-єі, єй-єй.
Однак поки Ісана ще живий, чи може він чогось навчити сина? Що йому треба зробити, щоб навчити Дзіна протистояти насиллю? Може, йому слід обмотати чорною ганчіркою голову, а ті частини тіла, що залишаться незакритими, пофарбувати в червоний колір і в темряві біля кручених сходів накинутися на Дзіна із кулаками? Однак Дзін, який має чудовий слух і нюх і в якого настільки розвинене чуття дотику, вочевидь, одразу зрозуміє, що на нього напав батько. Що він може подумати? Тільки те, що батько, з якихось незрозумілих мотивів, обмотав чорною ганчіркою голову, а ті частини тіла, що залишилися незакритими, пофарбував у червоний колір, зненацька напав на нього і чомусь побив. Охоплений новою хвилею страху, Ісана зазирнув під ліжко — вигляд сплячого сина, як це завжди бувало, заспокоїв і підбадьорив його…
Незабаром Ісана знову зазирнув під ліжко, відчуваючи, що Дзін вже, напевно, прокинувся. Причому зробив це так, щоб Дзін, побачивши його обличчя, одразу впізнав батька. Дзін прокинувся сам, і в його очах — і в тому, яке бачило погано, і в здоровому оці — засяяла радість від того, що він упізнав батька. Його очі, які блищали, наче перлина у мушлі, посміхалися дорослою посмішкою.
— А це вівчарик, — відреагував він на голос на плівці і солодко позіхнув. Тіло Ісана наповнилося наче безліччю бульбашок легкої радості. Він скинув нарешті пальто, взяв на руки теплого після сну Дзіна і поніс його сходами донизу, притискаючи до себе так, нібито переконувався в існуванні свого власного тіла.
— Зваримо спагеті, а потім поговоримо про те, що сьогодні сталося, — повторив Ісана декілька разів, поки й Дзін погодився:
— Зваримо спагеті, потім поговоримо.
Ісана, як чоловік, який не мав звички їсти в компанії поза домівкою і в гості нікого не запрошував, швидко з’їв свою порцію спагеті, посипаних тертим сиром, і запив великою кількістю води. Дзін, навпаки, їв повільно, смакував їжею, повністю зосередившись на своїй порції, при цьому дивився кудись у порожнечу, а їжу підносив до рота так, наче життєдіяльність усього його тіла сконцентрувалася лише в цих рухах і, окрім цієї функції, його тіло не було здатне ні на що інше. Батько захоплено дивився на сина. Після досить тривалого спостерігання за тим, як Дзін з’їдає все до останнього шматочка, а потім ще продовжує роздивлятися тарілку, сподіваючись знайти там ще щось їстівне, Ісана поставив перед ним слоїк із тягучками, які купив разом із овочами та іншими продуктами, які заготовлював про запас. Гроші на їжу він дістав сьогодні, коли виходив в місто. Дзін повозився із кришкою, а коли відчинив, радісно простягнув її Ісана. Перш ніж почати їсти, він деякий час споглядав розкладені ряди цукерок. Ісана тим часом роздивлявся репродукцію старої гравюри на кришці банки. На ній було зображено бога із арфою, верхи на велетенській рибі. Це зображення Аріона із арфою в руках, який пливе на спині дельфіна, було в колекції Ісана, присвяченій китам. Ісана дивився на істоту, що належала до китових, із таким самим захопленням, як і Дзін, який не міг відірватися від своїх тягучок. Потім Ісана звернувся безпосередньо до Дзіна і почав свою розповідь, при цьому сподіваючись, що душі китів і дерев також чутимуть його промову.
— Зайшовши до лікарні, я попрямував у зал для відвідувачів, які приходять до хворих, і там одразу помітив поліцейського в штатському. Можливо, він був не один. Однак мені було достатньо побачити одного. Я зупинився біля громадського телефону, і поки я стояв там, почув, як молода жінка — чи то родичка хворого, чи то покоївка, яка хотіла поговорити з кимось, щоб хворий не чув — назвала ім’я хворого і номер палати, які я запам’ятав. Тут же я звернувся до цієї жінки, назвався репортером з газети і спитав, де в цій лікарні особлива палата? Жінка відповіла, що коли мені потрібен пан N, його палата на п’ятому поверсі у східному крилі.
Навіщо я запам’ятав номер палати хворого, до якого не мав жодного відношення? Просто як запобіжний захід, на той випадок, якщо поліцейський у штатському коло ліфта зупинить мене і спитає, до кого я йду. Однак переживав я даремно. На п’ятий поверх я дістався без пригод. Щоправда, вийшовши з ліфта, я побачив ще одного поліцейського — вже у формі, — який, нудьгуючи, стояв біля палати в кінці коридору. Що я зробив? Я зайшов до туалету, опустив кришку унітаза і сів, очікуючи, поки поліцейський зайде по нужді. Я одразу впізнав його кроки. Цокаючи підкованими черевиками і дихаючи важко, немов бик, зайшов поліцейський. Зачинившись у сусідній кабінці, він чимось там пошарудів, а потім неймовірно гучно випустив гази. Секунд десять-п’ятнадцять було тихо, аж раптом він порснув схожим на схлипування коротким смішком. Я вийшов з туалету і, безпечно пройшовши коридором, який вже ніхто не охороняв, відчинив двері палати. Коли я увійшов, до мене одразу кинувся секретар. У палаті я побачив знесиленого раком лідера політичної партії — твого дідуся, Дзін, який на мить начебто глянув у мій бік. Він роздивлявся себе у дзеркальці на кронштейні, прикріпленому до спинки ліжка. Він страшенно схуд. Тепер його виснажена голова була, наче ідеальної форми куля, найширшою частиною якої були скроні, звідки вона сходила нанівець до маківки — зверху і до підборіддя — знизу. Дивлячись на нього, мені здавалося, що він заспокійливо говорить собі, що так, справді, це і є моя справжня голова.
Коли я служив у нього особистим секретарем, він був досить огрядним і дуже переживав, що через гладке обличчя його голова не має форми ідеальної кулі. Через недосконалість форми голови він вважав свою огрядність потворною з усіх поглядів. А коли я намагався йому говорити, що його огрядність не така вже й потворна, він не заперечував, але як аргумент, малював олівцем свою голову, якою вона була в студентські часи. То була дійсно кругла голова — один в один схожа на кавун: нічого зайвого, лише череп, обтягнутий шкірою і вкритий м’язами. І ось тепер форма його голови знову наблизилася до ідеальної. Більше того, його рот, схожий на маленьку чорну кульку, напевно, здавався йому співмірним до абсолютно круглої голови. Він і подивився на мене — непроханого гостя, — не відриваючись від дзеркала, широко розкривши рота. Мені здається, що в глибині цієї чорної діри я побачив ракову пухлину, що вразила його горло. Звідти наче виходили міазми і вивергалися мільйони вірусів раку. Я ледь не прокричав цьому володарю голови ідеальної форми, що за все своє життя бюрократа і політика він брехав неймовірну кількість разів і намагався змусити інших вірити цій брехні, і посеред цього поля брехні йому вдалося виростити лише одну-єдину травинку щирої правди, яка стосується форми його голови, але, на жаль, цьому вже ніхто не повірить. Від дверей до ліжка мені вдалося пройти лише половину шляху, тому що в мене вчепився товстий секретар, який чимдуж оберігав знищеного раком колишнього політика. У світлі сонячного проміння, що падало ззаду, він був схожий чи то на дресирувальника собак у пожованому одязі, чи то просто на мішок із піском. Секретар важко дихав освіжаючим тоніком, який мішався із запахом цибулі. Скільки ж енергії має бути в людині, яка все своє життя проводить біля ліжка хворого на рак? Принаймні її вистачило б, щоб виштовхати мене геть з палати. Він почав копати мене по коліні, змусивши мене відступити. Тому, задкуючи, я встиг лише прокричати заклик. Я хотів, щоб старий покаявся.