Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 44)

Частина 2

Вихід з мушлі

Ісана чекав пори, коли молода зелень укриє гілки дерев. Його духовний зв’язок із деревами підказував йому, що, коли дерева вкриються захисними обладунками, він буде спокійний за них, і тим самим голизна, яку він відчуває, поки на деревах немає молодих листочків, зникне, і він, вже не відчуваючи загрози, зможе безпечно ходити серед людей. Одного ранку крізь вікно сховища Ісана помітив, що на монгольському дубі, оминувши період появи бруньок, раптом затріпотіли, немов вивернуті нутрощі, зелені листочки, пригріті лагідним теплом сонця. Він і сам відчув, що енергія життя, яка спочивала в ньому всю зиму, прокидається із новою силою. Замруживши очі, він повільно втягував носом повітря, щоб знову переконатися, як всередині нього нуртує нове життя. Навіть Дзін, який краще нього прилаштувався до відлюдницького життя у сховищі, відчував приплив нової енергії. Ісана почав подумки посилати сигнали Дзіну, аби переконати його, що треба вийти назовні, щоб витратити хоча б якусь частину цієї енергії. Врешті-решт, зробити це не так уже й важко, необхідні лише час та терпіння. Подібно до того, як замотують соломою стовбур дерева, щоб воно не засохло під час пересаджування, Ісана натягнув на Дзіна светра та зелені бавовняні штани, на голову надів йому в’язаного капелюшка із вузькими полями, і ввечері вони вийшли зі сховища. Вони дійшли схилом до дороги, що проходила внизу вздовж заболоченого низькодолу. Дзін квилив і зойкав, і всю дорогу пручався. Його лякало те, що вони ступають по моху, над яким вже пробилися п’ятисантиметрові квіточки. Обійнявши хлопчика, Ісана пішов прямо по квітах. Низькодолом раз у раз траплялися острівці засохлого минулорічного листя. Вся поверхня була вже вкрита свіжою травою. Однак, порівняно із порою, коли все навколо було вкрито високими заростями, зараз було видно, що долина прорізана великими вибоїнами. Залишивши праворуч величезну вишню, вони пройшли повз струмок, біля якого підлітки напали на поліцейського, і, не підіймаючись вгору, пройшли крізь тунель, над яким прокладені рейки електрички. Потім, спустившись до поля, що мало форму днища корабля, піднялися на протилежний схил, і перед їх очима постав плавний поворот швидкісної автостради, що вела у місто. Звідси узгір’я, з якого вони прийшли, здавалося ізольованим від низини островом. А коло підніжжя острова, ледь прикритого молодою зеленню, самотинно стирчить його сховище, яке звідси виглядає маленькою бетонною грудкою.

Вони сіли на заднє сидіння рейсового автобуса, і поки він великим півколом огинав низину, Ісана, допоки не заболіла шия, продовжував стежити за бетонним сховищем. І навіть коли сховище сховалося за пагорбом, він, узявши сина за руку, спостерігав за пагорбом, намагаючись визначити положення їхнього помешкання. І навіщо йому точно знати, де знаходиться його бункер? Якщо через годину почнеться остання світова війна, і місто накриють ударна хвиля і жар ядерного вибуху, то він, зібравши всю свою холоднокровність та рішучість, які концентруються в людині протягом всього життя саме для таких моментів, повинен взяти Дзіна і, пробиваючись поміж очманілих від жаху людей, щасливо дістатися до бомбосховища. Разом із Дзіном вони спокійно чекатимуть, коли настане момент загибелі всього людства і будуть встановлені законні права дерев та китів. Після того як на бетонних стінах спалахнуть шалені відблиски ядерного вибуху, Дзін почує звуки вибухової хвилі. І тоді він тихим голосом скаже: «А це кінець світу». Ці слова хотів би почути від нього батько.

На останній зупинці, біля входу до парку Ісана, ведучи сина, пройшов до обертового турнікета і спробував запхнути у вузьку, немов око, щілину монету, однак відчув пальцями лише відбій монети. Турнікет був на ремонті, і тоді Ісана підійшов до іншого, але Дзін сів напочіпки перед турнікетом в металевому коридорі і почав пхинькати. Хлопчик пручався, і зробити з ним не можна було нічого. Його стуманілий мозок відмовлявся миритися з будь-якими відхиленнями від накатаної послідовності розвитку подій. І як тільки батько, який привчав йога до встановленого порядку, сам змінив цей порядок, Дзін вчинив рішучий опір. Одного разу Ісана помилково спрямував сина коридором, який закінчувався глухим кутом. Коли ж він спробував було повернути його назад, то Дзін почав волати, наче від фізичного болю, і битися об стіну. Ісана добре помучився, щоб відтягнути його тендітне тіло від стіни. Дзін ладен був пробити стіну, а оскільки і це було неможливо, то для того, щоб урятувати сина, який жалібно плакав і ніяк не хотів піти в інший бік, батькові довелося налякати його, показуючи, що його самого розплющує об стіну.

Спочатку Ісана чимдуж намагався витягти з металевого коридора Дзіна, який, наче водяний жук, сів, розчепіривши руки і ноги. Відмовившись від цієї спроби, Ісана почав зиркати навколо, вимірюючи на око відстань до предметів навколо, тим самим даючи зрозуміти Дзіну, що він піддався його спротиву. Так він сподівався, що поверне Дзіну відчуття звичної обстановки, а разом з тим — спокій та радість. Потім він повільно підійшов до турнікета, наче зрозумівши, як подолати перешкоду, підняв Дзіна і переставив на інший бік. А сам побіг до сусіднього турнікета, але за спиною в нього залунав тривожний плач одинокої, як макова зернина, істоти, залишеної напризволяще в цьому ворожому світі. І поки Ісана, прискоривши темп, забіг в металеву трубу, що вела до турнікета, і почав марно засовувати монету у проріз, йому здавалося, що за спиною він чує свій власний відчайдушний лемент. І хоча його та Дзіна відділяв лише турнікет у безлюдний вхід до парку, відчуття його власної реальності здалося йому таким ледь вловимим та нетривким, наче єдиним зв’язком його із цим світом була розумово відстала дитина.

Врешті-решт, він знайшов турнікет, у який зміг опустити монету і, ставши колінами на підлогу біля охопленого жахом Дзіна, обійняв його із такою силою, наче шукав підтримки в цього ніжного гарячого тільця. Попереду них на обачливій відстані стояв служитель парку. Чого волає цей старий служитель так, що волосся стає дибом? Від цього крику в дрібних тварин по всьому зоопарку може й апетит зникнути! — хотів сказати Ісана. Однак, зустрівшись поглядом з Ісана, служитель лише м’яко попередив:

— Парк уже зачинено. Опудал уже не побачити. Атракціони також не працюють…

— Але ми приїхали здалека, — сказав Ісана і, обіймаючи сина, подивився в бік парку.

Присмерки густіли над парком, в якому не було жодного відвідувача. На майданчику навколо високого металевого стовпа висіли літаки і корзини, які під дією відцентрової сили мали злітати в повітря. Рейки американських гірок виглядали лише як заплутаний кістяк. І лише пофарбовані червоним безкоштовні гойдалки та листочки, які щойно пробилися на покручених деревах, нагадували, що це місце не мертве. Музика в парку вже не лунала.

— Ну, якщо здалека, то ненадовго можете зайти. Там хлопці прибирають атракціони, тож, поки вони не підуть, вихід буде відчинено, — сказав служитель Ісана, який так і продовжував стояти на колінах, розглядаючи парк.

Ісана із Дзіном не зупинилися біля замкнених водоплавних птахів, біля яких стояв важкий сморід гниючих молюсків. Вони не зупинялися і біля загону із підступним та страхітливим цапом, виснаженою свинею та знесиленим зайцем. Не зупинилися і біля клітки із кошлатою мавпою, що сиділа самотиною, всім своїм виглядом зайвий раз нагадуючи, що ці тварини на волі живуть у зграях. Вони йшли так похапливо, що навіть голуби, які зазвичай не звертають уваги на людей, раптом здійнялися один за одним і перелетіли на інше місце. Сівши на певній відстані, голуби повернули голови в один бік. Ісана помітив, що в той же бік дивилися і водоплавні птахи, і мавпа, та й інші тварини. Всі вони дивилися в бік сонця, що заходило. Ісана відчував, що в цьому має бути якийсь важливий для нього знак, але вони продовжували йти далі.

Нарешті вони зупинилися біля клітки із тваринами, однак особливої уваги позбавленим свободи істотам вони не приділяли. Ісана цілими днями спостерігав за деревами і витрачав на це всі свої сили; Дзін також тільки те й робив, що слухав записи з голосами птахів, тому не можна сказати, що вони обидва були байдужими до того, що їх оточувало. Невдовзі після народження Дзін переніс операцію на мозку, тому погано бачив правим оком, до того ж звик жити у чотирьох стінах, внаслідок чого здоровим оком не міг оцінювати предмети в перспективі. І коли йому показували борсука, що забився в куток своєї клітки і з ненавистю позирав навколо, Дзін лише продовжував дивитися на залізні прути клітки, і було невідомо, помітив він того борсука чи ні. А як взагалі пояснити дитині, із зоровими і до того ж розумовими вадами, що таке борсук, якого вона перший раз в житті бачить? Тому Ісана повинен був весь час пам’ятати про те, що здатність уявляти у Дзіна дуже обмежена.

Згодом Ісана та Дзін вийшли на майдан із атракціонами. Попереду них, займаючи площу в п’ятдесят квадратних метрів, розташовувався атракціон «Чарівні чашки», який являв собою широкий поміст із велетенськими чайними чашками. Навколо нього стояли підлітки, які, помітивши Ісана із Дзіном, разом повернули голови і стали спостерігати за ними. У міру наближення їх до помосту підлітки, за винятком одного з похилими плечима, наче морський відплив, почали відступати назад, у бік громадської вбиральні, перед якою росла розкидиста гліцинія. Ісана помітив, як злагоджено, наче інстинктивно, відступають підлітки, і відчув, що чим ближче він із сином підходить до помосту із гігантськими чашками, тим повільнішою стає його хода. Керуючись якимсь почуттям самозбереження, Ісана намагався не дивитися у бік, куди відступили підлітки. Він просто продовжував йти у заданому напрямку, наче людина, яка зачарована чарівними чашками, однак Дзін упирався, і його доводилося волокти, наче мішок із піском, тому наближалися вони чимдалі повільніше.