Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 43)

Вони йшли дорогою, яка перетинала косогір та спускалася вниз від житлового масиву до заболоченого низькодолу. А трохи правіше проходила стежка, що вела до бункера Ісана. Отже, поліцейські навідалися до сховища Ісана не випадково, особливо, якщо взяти до уваги те, що на всьому косогорі аж до заболоченої низини, окрім бункера, немає жодного житлового будинку. Поліцейський знав, що готелів довкола немає, а о цій порі займатися цим на вулиці ніякого бажання не було, тому він вирішив повернутися до своїх службових обов’язків, тобто поводитися так, як і до зустрічі з дівчиною. Коли вони спустилися зі схилу, поліцейський зупинився біля ліхтаря і заговорив із дівчиною: «Що ж, врешті-решт, змушує вас, молодих дівчат, цим займатися? Суспільство вас на це штовхає, чи то часи такі настали?». Промовивши ці заяложені слова, продиктовані його службовим становищем, поліцейський сподівався розвинути свою напучувану промову, однак дівчина не дала йому продовжити. Стоячи у жовтому світлі ліхтаря спиною до косогору, вкритого червоною землею, вона розкрила свій ще більш червоний, аніж земля, рот і заволала: «Нехай змінюється суспільство, нехай змінюється час, а ми все одно будемо це робити!» Від цього «ми» поліцейському стало якось ніяково, і він відчув тривогу, наче небо над його головою на мить затулила тінь величезного птаха, однак подумав, що це, вочевидь, була реакція на його «ви». Він знову звернувся до неї: «А якщо наша країна стане комуністичною, ви все одно будете займатися проституцією?». У відповідь дівчина, наче відповідаючи на усному іспиті, при цьому надміру імпульсивно закричала: «І в комуністичній країні, і в будь-якій іншій ми будемо займатися і проституцією, і всім іншим!» Тут поліцейський помітив, як з боку полишеного будівельного сарайчика та гори щебеню на них несеться чоловік п’ять озброєних дрючками молодиків, яких, вочевидь, і мала на увазі дівчина, говорячи «ми». Поліцейський зрозумів, що з усіма ними йому не впоратися, тому вирішив ухопити когось одного та втекти. Він обрав наймиршавішого із них, і, хоч як той пручався, поліцейський надів йому на зап’ясток наручник, а інше кільце замкнув на своїй руці. Молодики кидалися на нього з усіх боків, і врешті-решт, одному з них вдалося вдарити його ззаду по голові так, що той знепритомнів. Коли він прийшов до тями, то зрозумів, що лежить біля гори щебеню, обличчям донизу, наполовину зануреним у струмок, що збігав уздовж косогору. Схоже, вони сподівалися, що він захлинеться. Прямо в себе перед носом він побачив дівчину, яка старанно відмивала руки у струмку. Пістолет забрали, а ключ від наручників не знайшли, і стоять, паскудники, поруч, радяться, чи не відрізати йому руку, щоб визволити свого дружка. Сволота, нічого не скажеш. Поліцейський рвучко підвівся і, тягнучи за собою хлопця, прикутого до нього наручниками, кинувся в очеретяний чагарник. Хлопець, який спочатку чимдуж намагався бігти за ним, перечепившись, упав, і поки поліцейський волочив його за собою, той дістав ножа, аби відрізати руку вже не поліцейському, а собі. До руки поліцейського він би і не дістав, однак собі й справді міг відрізати руку. Тягнути за собою хлопця ставало дедалі важче, тому поліцейський, знаючи, що їх переслідує юрба підлітків, проте, головним чином, побоюючись, що юнак і справді почне різати собі зап’ясток, відімкнув наручники і втік. Але ще довго він чув у себе за спиною їхні голоси. Ви, до речі, не чули нічого тієї ночі? Пізніше, прийшовши до тями, поліцейський виявив, що голова в нього і рука вимазані кров’ю: голова — власною, а рука — кров’ю підлітка.

Те, що поліцейські по-простому назвали очеретяним чагарником в низині, було заростями могутніх засохлих стебел місканту, амброзії та золотарника. Пізньої осені їхній нестримний порив вщухає, і вони стоять вище людського зросту, ховаючи під собою впадини вогкої низини. А як минає зима і настає пора, коли на деревах з’являються бруньки, день за днем, наче зношуючись, зарості рідшають і скорочуються, а коли пробиваються нові стебла, від буйства минулорічних не залишається і сліду. Однак зараз низина вкрита засохлими хащами, якими, немов лабіринтом, чимдуж біжить чоловік із скривавленою головою і прикутий до нього хлопчина. Стоїть глибока ніч, і ці двоє продираються крізь зарості місканту, амброзії та золотарника, і хлопчина, аби звільнитись, дістає ножа та намагається перерізати собі зап’ясток. А позаду них, крізь засохлі зарості несеться зграя волаючих підлітків…

Відрізати самому собі руку, і не просто відрізати, а ножем відпиляти самому собі руку. Це зовсім інше, аніж просто відрізати собі руку. Так міркував поліцейський, ступаючи по вологій поверхні землі. Восьминіг сам себе пожирає. Нога восьминога, відрізана за допомогою зовнішньої сили, відростає заново, а якщо він з’їдає її сам, вона вже не відновлюється. Отже, для примітивної свідомості восьминога пожирання самого себе — вдвічі, втричі страшніше рішення. Хлопець у пориві відчайдушної сміливості прийняв рішення відрізати собі руку, тим самим відкинувши можливість відновлення як таке. Страх перед втратою руки назавжди поступався страху перед неминучим розставанням із бандою, і страждання від цього переважали страждання та біль, які б він відчував, відрізаючи собі руку. Ісана відчув, як до горла підступила нудота. Він раз у раз дивився на свої руки, намагаючись утриматися від потягу переконатися у справжності їх існування. Він силкувався, аби всі ножі, що були у сховищі, не набули конкретного образу в його свідомості. Тоді він спитав у поліцейського: а може, той хлопчина був просто п'яний? Але поліцейський був з тих, що не сприймають серйозно нічиїх слів, окрім своїх. Що? А яка різниця, п’яний він був чи ні? Це не має ніякого стосунку до справи. І далі продовжував свою розповідь. Хоча якась різниця — п’яний чи ні був хлопчина, який збирався відрізати собі руку ножем, — все ж таки має бути. Якби хлопець, якого розпач і страх штовхнули на божевільний вчинок, був п’яний, то хіба не промайнула в його свідомості, немов відрижка в його обпаленому алкоголем стравоході, іскра надії на спасіння? Адже п’яному відрізати собі руку не так страшно. Так легше піти на самознищення. Ошалілому від страху та істеричного збудження сп’яніння допомогло б завдати собі рану, сприймаючи свою руку немовби руку іншої людини. Однак тут же Ісана відчув, як до його цілком логічної системи почали домішуватися додаткові припущення. Можливо, справа не в сп’янінні, а в тому, що хлопець зрозумів, куди його тягнуть, і заціпенів від жаху, а поліцейський це помітив. І тому, можливо, нічого пояснювати рішення хлопця відрізати собі руку тим, що він набрався сміливості, тому що був у стані алкогольного сп’яніння.

Нехай змінюється суспільство, нехай змінюється час, а ми все одно будемо це робити! І в комуністичній країні, і в будь-якій іншій ми будемо займатися і проституцією, і всім іншим! Ісана переніс вагу свого тіла на оголені ноги, що спочивали на землі, і підвівся зі стільця, який правив йому за засіб для занурення у роздуми. Його ноги, немов корені, злегка заглибилися у вологий ґрунт — тонку шкарлупу, що вкриває земну кулю. Йому довелося докласти чимало зусиль, аби витягти ці корені із землі, піднятися залізними сходами нагору та підійти до оглядового вікна на першому поверсі.

Якось Ісана з ранку до пізнього вечора спостерігав, як садівники викопували для пересаджування камелію. Він бачив, як вони витягли добрих п’ять метрів коренів рослини. Ісана відчував, що він і сам — старезна камелія, всипана сотнями квітів та бутонів. Кущ викопували поруч зі сховищем на крутому схилі, щоби потім погрузити на велику вантажівку. Садівники за допомогою трьох зв’язаних колод та шківу поступово підтягували величезний кущ, поки не витягли із землі всю камелію. При цьому працювали вони без особливого завзяття і водночас із норовливою впевненістю в тому, що коли повторювати свої маніпуляції безкінечну кількість разів мінус один раз, то камелію можна буде транспортувати аж до Південної Америки. Якби садівники помітили (хоча на професійного садівника схожим був лише один — літній чоловік, двоє інших були просто довговолосими юнаками, які раз у раз відволікалися від роботи), що за ними хтось спостерігає через вікно у сховищі, то напевно б здивувалися, що це за людина, яка невідривно слідкує, наче шпигун, за ними, навіть коли вони сідали перепочити? Чого йому треба і що він замислив? Ісана б на це відповів їм: Я камелія, і я нічого не замислив. Я почуваю себе викорчуваною камелією. Власне, що я можу мислити, якщо мене викорчовують? Відповів як чоловік, в якого все тіло: голова, плечі, руки — вкриті сотнями квіток і бутонів.

Ось і тепер, коли він стояв на землі, зануривши у вологий ґрунт пальці ніг та підйоми, він відчував те саме, що й викорчувана гігантська камелія, яка не може власними силами зрушитися з місця. Насилу переставляючи ноги, він піднявся залізними сходами, взяв бінокль, вимкнув світло і почав оглядати заболочену долину крізь темне вікно бійниці. Густа темрява. Однак темрява, в яку дивишся фізичним оком і крізь бінокль — не одне й те саме. Крізь окуляри бінокля у густій товщі темряви він розгледів того миршавого підлітка, якого вихопив із банди поліцейський і тягнув за собою в поліцію. Підлітка, який зрозумів, куди його тягнуть, і заціпенів від жаху. Поривчастий вітер гонить хмари, що з вчорашньої ночі заволокли небо. Високо в небі світить місяць, який раз у раз закривають хмари, і зі сховища його не видно. Вітер дме в бік сховища і схилу за ним та колихає, наче білясті, дрібні хвильки, незліченні ряди сухих стебел трави, а їхні пасма, наче зграї крихітних рибок, ширяють у бездонну порожнечу. Десь там і тягнув поліцейський прикутого наручниками хлопчину. У вухах Ісана продовжував дзвеніти придушений скрик охопленого страхом та обуренням хлопчини, який у розпачі був готовий відрізати собі руку, а також гучні перегукування підлітків, які нишпорять заростями в пошуках поліцейського. На ці звуки накладаються сигнали з далекого моря, які подають кити. Сигнали, в яких міститься код, який ще нікому на землі не вдалося розгадати.