Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 41)

Будівля мала такий дивний вигляд тому, що архітектор, який спроектував сам бункер, вперто намагався зробити так, щоб верхня частина була органічним продовженням нижньої. На першому поверсі, в частині, де розташована вітальня, сполучена із кухнею, в підлозі був вмонтований люк, через який, наче на підводному човні, можна було спуститися металевими сходами до підземного бункеру. Чоловік, який врешті решт оселився (і досі живе) в цьому будинку, не мав жодних заперечень проти первісного задуму архітектора і нічого міняти в верхній частині не хотів. Що стосується самого бункера, то тут новий власник захотів внести лише єдину зміну. Він попросив пробити одразу біля сходів у бункер квадратну дірку розміром тридцять на тридцять сантиметрів, — щось на кшталт вогнища для приготування їжі, — і оголити ґрунт. Цей шмат темно-бурої кантоської землі завжди залишався вологим. Власник будівлі за допомогою кирки, яка входила до списку необхідного приладдя для атомного сховища, регулярно розпушував свою тридцятисантиметрову квадратну земельну ділянку. Коли дірка наповнювалася водою, в центрі ділянки він робив заглиблення і олов’яною квартою вичерпував воду. В пору, коли раптово пускався дощ і збігав потоками вздовж косогору, до якого прилягала будівля, вода просочувалась крізь поверхню і по вінця наповнювала тридцятисантиметрове поле.

Абсолютно позбавлена будь-якої функціональності квадратна дірка в бетоні була зроблена для того, щоб слугувати власнику атомного сховища опорою для ніг в години глибоких роздумів. Чоловік сідав на бетонну підлогу, випрямляв спину, опираючись об залізні сходи, опускав босі ноги, наче саджанці, в землю і поринав у глибокі роздуми. Як улітку, коли земля приємно холодила ноги, так і взимку, коли ступні німіли в промерзлій землі, чоловік розмірковував про те, як досягти духовної єдності із деревами, які вкривають поверхню землі, та про китів, які мешкають в далеких просторах морів та океанів. У минулому чоловік був зятем близького до влади консервативного політика і працював у нього особистим секретарем, і, окрім цього, був відповідальним за рекламну політику в проекті з виробництва та продажу атомних сховищ, а сама компанія безпосередньо підпорядковувалась його тестю-політику. В якийсь момент чоловік відчув, що такому існуванню треба покласти край, і, наскільки то було можливим, він відмовився від усього, що складало ядро його особистості, та, забравши сина, усамітнився у сховищі. Відтоді він вирішив повністю присвятити себе найбільш гідній справі, а саме — він призначив себе повіреним китів та дерев. Задля того щоб підкреслити свою нову сутність, він навіть ім’я собі обрав нове: Оокі Ісана[6].

Розмірковуючи над тим, як досягти духовної єдності із деревами та китами, чоловік прийшов до висновку, що може спілкуватися із душами дерев та китів. Його повсякденною роботою стало вивчення фотографій різних видів китів, прослуховування плівки із записами їхніх голосів. Кожного дня він спрямовував потужний бінокль у амбразурне віконце сховища і розглядав навколишні дерева. Поки на деревах було листя, гілки виглядали стрункими та злагодженими, але всередині зими, покриті чорною кіптявою, вони здавалися болісно понівеченими та чужорідними дереву. Крізь лінзи окуляра бінокля на фоні блідого присмеркового неба вони виглядали мертвими. Він продовжував ретельно пильнувати за деревами, аж одного ранку виявляв, як темні життєдайні соки починали вливатися в гілля, повертаючи його до життя, і вже відчувалася близькість тієї сили, що дає поштовх появі бруньок. Від цього моменту всередині нього самого відступала зимова холоднеча, а в темряві його застиглого нутра починала пульсувати гаряча кров, наповнюючи його цілющими силами, — то були мікроскопічні перекоти грому, то був рух відновлення.

В цей короткий період концентрації сил природи він, немов краб після линяння, ставав сторожким, однак не міг устояти перед спокусою роздивитися бруньки листяних дерев і поквапно вибігав зі сховища назовні. Поки бруньки залишалися покритими твердим сірувато-коричневим панциром, він був спокійним і сам відчував себе веретеноподібною брунькою, захищеною від небезпеки. Однак як тільки із захисного панцира починали визирати ніжні зелені пуп’янки, — щось неймовірно вразливе і беззахисне, наче немовля, — чоловік відчував, як всередині нього все стискалося і завмирало від передчуття небезпеки. Його тіпало від страху за всі ці мільйони бруньок, які він міг охопити оком. А хіба не гинув світ, коли нещадні зграї птахів налітали на безпорадні та принадні бруньки і починали їх немилосердно скльовувати?

Вони здіймали галас у хащах гірської камелії, і коли чоловік наближався, то відчував, яку небезпечну руйнівну силу таять в собі ці невинні, схожі на юрбу сп’янілих дітей, істоти. В такі моменти йому перехоплювало подих, обличчя червоніло і він не в змозі був ступити ані кроку вперед.

Під час таких страхітливих вилазок, від яких, утім, втриматися він не міг, Оокі Ісана наломлював гілочок різних видів дерев із набряклими і ледве помітними бруньками, набивав ними кишені і, повернувшись додому, розкладав на столі. З року в рік він повторював цю процедуру, ретельно розглядаючи маленькі гілочки, і кожного разу йому здавалося, що він вже близький до відгадки, і цього року він нарешті відкриє сутність сили, що змушує бруньку набрякати. Однак його завзятість скоро згасала, бо довго дивитися на біль рослин, які миттєво починали в’янути, він був не в змозі. Його вистачало лише на те, щоби вдивлятися у зламані гілочки і проводити по них пальцями, наче то був шрифт Брайля. Розкладені на столі, вони дедалі засихали і все більш нагадували зловісні лапи птахів, яких він так страшився.

Поки немає ознак того, що бруньки мають розкритися, душі дерев перебувають у заціпенілому стані і впродовж зимової сплячки живуть в коріннях. Оскільки Оокі Ісана прагнув духовного спілкування із душами дерев, то й себе почав привчати впадати у зимову сплячку. Навіть під час зимніх буревіїв, коли нічний вітер термосить вершини дерев, йому спалося дуже спокійно. Але як тільки на голих гілках починали з’являтися бруньки, його охоплювала панічна тривога. Він не знаходив собі місця не тільки тому, що його бентежила близькість небезпеки, але й тому, що відчував у собі несвідому статеву активність, спрямовану при цьому на незнаний та недосяжний об’єкт. Його проймало гостре передчуття, що ось-ось він нарешті отримає знак. У такі перехідні періоди очікування чогось невідомого та бажаного, на що були спрямовані всі його тілесні й духовні сили, виснажувало його, і, дивлячись на себе в дзеркало під час гоління, він все більше втрачав впевненість. Відображення у дзеркалі спонукало його різонути собі горло, тому доводилося весь час контролювати свою руку із бритвою. Він переконував себе не спокушатися. Цього не можна було робити, адже поруч із ним у сховищі жив його п’ятирічний син на ім’я Дзін, про якого Оокі Ісана мав піклуватися. Лікарі вважають його недоумкуватим, хоча в хлопчика ясний та глибокий погляд і надзвичайно гострий слух. Чоловік подбав про те, щоб в кімнаті сина на третьому поверсі, яка правила йому також за спальню, було все, що необхідно для самостійного існування. Того запасу енергії, з якою він брався, щоб забезпечити собі душевний спокій і оголити шматок землі у бункері, вистачило й на синову кімнату. Це місце, де він міг спілкуватися із сином, стало ядром життя всього сховища — тією територією, на якій відбувався єдиний акт, який прив’язував його до реальності.

Раніше Дзін був надзвичайно худим та миршавим, але через відсутність фізичних вправ він погладшав, і тепер, не зважаючи на правильний монголоїдний розріз очей, його зовнішній вигляд певним чином вказував на наявність синдрому Дауна. Від самого ранку до ночі Дзін проводив день за днем, прослуховуючи плівки із записами голосів різноманітних птахів. Згодом пташині голоси закарбувалися у свідомості хлопчика, і він мимовільно реагував на них. Зазвичай Дзін сидів або лежав в узголів’ї свого ліжка, слухав на мінімальній гучності плівку магнітофона і майже беззвучно, ледь розтуливши губи, видихав:

— А це дрізд…

Або:

— А це щеврик. А це синьохвіст. А це вівчарик.

Розумово відстала дитина вміла розрізняти принаймні п’ятдесят пташиних голосів, і слухати їхній спів тішило її не менше, аніж угамовувати голод. Оокі Ісана, якого невідступно гризла туга, нездатний розрізняти так багато пташиних голосів, за винятком голосів таких специфічних птахів, як мала зозуля, дятел чи дрімлюга, міг годинами сидіти і з тихою радістю вслуховуватися у найменші відтінки пташиного співу та тихий голос хлопчика, який їх розпізнавав.

Якось наприкінці зими, коли раптом знову пішов сніг, Оокі Ісана роздивлявся сніжинки, які, здавалося, немов потоки води, заповнювали окуляри бінокля. Спостерігаючи, як сніжинки здіймаються догори і завмирають там, він починав сумніватися, чи опускаються вони взагалі коли-небудь на поверхню землі. Рух сніжинок ввижався йому універсальним синтезом усіх можливих рухів, зосередившись на якому, можна було осягнути сутність загальних законів механіки. Сніжинки вирієм здіймалися у безодню, завмирали і знову починали хаотично кружляти, піддаючись потоку, що відносив їх бозна-куди — весь цей білий блискучий простір робив відчуття часу особливо гострим. Раптом невпинний танок сніжинок прорізав птах із чорною головою та шиєю. Зриваючись у піке посеред небесної безодні, птах тріпотів від страху, безсилля та відчуття неймовірної насолоди. Декілька секунд Ісана спостерігав за птахом. Подібно до того, як накладається один колір на інший, як у фільмах, де показується процес створення літографії, спина птаха змінилася чітким зелено-жовтим клубком, після чого птах зник у небутті, знову зазирнути в яке неможливо. Поки Ісана марно намагався відшукати в небі птаха, праворуч від болота він помітив невелику групу м’язистих молодиків, які то бігали, то повзали по землі. То було тренування солдатів сил самооборони. З протилежного боку був невеликий армійський плац та ряд казармених будівель.