Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 40)
Грізно розмахуючи пальцем, Хіміко його перебила:
— У дитини запалення легень, Птахо! Навіть якщо ти спробуєш відвезти її назад в університетську клініку, вона дорогою помре, і тебе просто заарештують!
— Якщо так станеться, вийде, що я вбив дитину власними руками, тому заслуговуватиму на арешт. Я візьму на себе відповідальність, — сказав Птаха спокійно. Він відчував, що нарешті рятує себе від останньої пастки самообману, і до нього поступово поверталася довіра до себе.
В очах Хіміко заблищали сльози. Вона невідривно дивилася на Птаху, спішно вишукуючи іншу точку для психологічного удару. Нарешті, віднайшовши нову стратегію, дівчина миттю за неї вхопилася:
— Припустімо, дитину прооперують, і це врятує їй життя — а що далі, Птахо? Ти казав, що вона все одно залишиться овочем, чи не так? Ти зробиш нещасним не тільки себе, а й залишиш жити створіння, яке для всього світу нічого не варте. Невже ти думаєш, що це буде для його блага?
— Це буде для мого особистого блага: я нарешті перестану бути людиною, яка постійно тікає.
Але Хіміко все одно відмовлялася розуміти. Вона дивилась на нього недовірливо чи навіть провокаційно, і, незважаючи на сльози, що бігли з її очей, на губах дівчини з’явилась ледь помітна посмішка:
— Отже, ти змусиш дитину-рослину жити далі, навіть проти її волі. Це твій новий набутий гуманізм? — насмішкувато запитала вона.
— Я просто хочу нарешті перестати бути людиною, яка постійно ховається від відповідальності, — твердо сказав Птаха.
— Але… А як же… твоя обіцянка поїхати разом до Африки? — схлипуючи проговорила Хіміко.
— Ну, ну, Хіміко-сан, припиніть! Візьміть себе в руки! Якщо Птаха зациклився на самому собі, він уже не почує чужих ридань, — втрутився Кікухіко.
Птаха побачив у його вологих овечих очах блиск чогось, схожого на люту ненависть. Та жінка від його слів зразу заспокоїлась і стала тією ж Хіміко, яка декілька днів тому відчинила двері перед Птахою в його найжалюгіднішому стані з пляшкою «Джонні Вокера» в руках — вже не юною, але такою великодушною, мирною та ніжною.
— Гаразд, Птахо. Я й без тебе продам дім і поїду до Африки, а для компанії візьму з собою того хлопчину, який вкрав колесо від моєї машини. Якщо подумати, я з ним поводилась просто жахливо, — у її голосі ще лишалися сльози, але істерику вже було подолано.
— З Хіміко-сан усе буде добре, — з натиском сказав Кікухіко.
— Дякую, — з почуттям відповів Птаха, звертаючись до обох відразу.
— Знаєш, Птахо, тобі тепер доведеться витерпіти ще чимало випробувань, — промовила Хіміко. У її голосі бриніло співчуття та підтримка. — Щасти тобі!
Птаха кивнув і вийшов з бару. Він зупинив таксі і тепер мчав на повній швидкості мокрою від дощу дорогою назад.
Був кінець осені. Птаха подякував та попрощався з завідувачем відділення нейрохірургії і повернувся до палати інтенсивної терапії, де з посмішками на обличчях його чекали дружина, тримаючи на руках дитину, та її батьки.
— Вітаю, Птахо. Він схожий на тебе, — сказав тесть.
— Авжеж, — стримано відповів Птаха. За тиждень після операції немовля стало скидатися на людину, а ще через тиждень — на Птаху. — Я взяв декілька рентгенівських знімків — покажу, коли будемо вдома. Проріха у черепі була всього декілька міліметрів у діаметрі, і лікарі кажуть, що зараз вона вже зникає. Виявилося, що зовні був не мозок, а звичайна доброякісна пухлина — отже, це була ніяка не мозкова грижа. З тієї пухлини лікарі вирізали дві білі тверді кульки, схожі на м’ячики для пінг-понгу.
— Слава Богу, що операція пройшла успішно, — сказав тесть, дочекавшись паузи у балаканині велемовного Птахи.
— Під час тих нескінченних переливань Птаха дав стільки своєї крові, що тепер став блідим, як принцеса після зустрічі з Дракулою, — рідкісний гумор з уст тещі був ознакою чудового настрою. — Ти боровся за його життя, як лев, Птахо!
Перелякане швидкою зміною середовища немовля мовчки, зіщулившись, лежало в пелюшках і дивилося на дорослих своїми ще, напевно, незрячими очицями. Раз за разом жінки зупинялися, щоб поворкотіти, заглядаючи в личко немовляті, й на декілька кроків відстали від чоловіків.
— Цього разу ти зустрів біду з високо піднятою головою, — сказав професор.
— Відверто кажучи, я постійно намагався втекти. І якось мені це навіть майже вдалося, — відповів Птаха мимоволі з гіркотою у голосі. — Та, здається, коли живеш у реальному світі, ця реальність, врешті-решт, змушує тебе жити правильно. Буває, що коли ти готовий упасти в першу-ліпшу пастку самообману, в якийсь момент у тебе не залишиться іншого вибору, як тільки втекти від неї.
— Але можна жити й інакше, Птахо. Є люди, які все своє життя до самісінької смерті стрибають, як жаби, з одного обману в інший, — сказав професор.
Птаха злегка прикрив очі і пригадав вантажне судно, яке декілька днів тому разом з Хіміко на борту відпливло до Занзібару. Він уявив собі, що замість інфантильного товариша поряд з жінкою стоїть він сам — Птаха, який убив власну дитину. Це було надзвичайно спокусливе зображення пекла. Можливо, в одному з тих паралельних всесвітів, про які казала Хіміко, саме так все й було. Та зараз Птасі треба було повертатися у той світ, який він обрав для себе, і до всіх проблем, які в ньому були. Він розплющив очі і промовив до тестя:
— Лікарі сказали, що є висока ймовірність того, що дитина виросте нормальною. Але разом з тим у неї може бути дуже низький рівень IQ, тому я маю заробити якомога більше, аби влаштувати її майбутнє. Звісно, сенсей, я не збираюся просити вас допомогти мені влаштуватись на нову роботу: після того, що я накоїв, це вийшло б за всі мислимі рамки. Я вирішив порвати з кар’єрою викладача на курсах та не дряпатися кар’єрними сходами вгору до університетської посади. Натомість я хочу стати гідом для іноземних туристів. Це буде як мрія навпаки: я завжди хотів поїхати до Африки і найняти там екскурсовода-аборигена, а тепер сам стану корінним японцем-гідом для туристів, які приїжджають у Японію.
Професор хотів щось відповісти, але в цю мить коридор-перехід заполонила зграя молодих людей, і вони змушені були притиснутись до стіни, даючи їм пройти. Хлопці йшли купою, оточивши одного зі своїх товаришів з перев’язаною рукою, і не звернули жодної уваги на Птаху та його тестя. Вони всі були одягнуті в бруднуваті, вже занадто благенькі для цієї пори джемпери з вишитими на них драконами. Птаха згадав цих підлітків, з якими йому довелося зіткнутися на початку літа, того вечора, коли народжувався його син.
— Мені знайомі ці хлопці. Але чомусь вони на мене не звернули жодної уваги, — сказав він.
— За ці декілька тижнів ти став іншою людиною. Можливо, в цьому вся таємниця.
— Ви так думаєте?
— Ти змінився, — сказав професор, і в його голосі забриніла батьківська тепла прихильність. — Твоє дитяче прізвисько «Птаха» більше тобі не пасує.
Птаха зупинився, щоб зачекати жінок, які завзято теревенили, оточивши немовля своєю жіночою увагою, і подивився на обличчя сина, який спокійно лежав на руках його дружини. Птасі хотілося побачити своє відображення в його зіницях. Очі немовляти були ясними, глибокого сірого кольору, в них дійсно віддзеркалювалось лице Птахи. Але воно було таким крихітним, що чоловік не зміг роздивитися своє нове обличчя.
Обійняли мене води до душі моєї
© Д. П. Москальов, переклад українською, 2016
Частина 1
Атомне сховище
Ідея розпочати масове виробництво атомних бомбосховищ не зовсім поєднується із світовідчуттям, властивим для доби надзвукових швидкостей та можливостей здійснювати польоти на Місяць чи Марс, тим не менше, незважаючи на очевидний анахронізм, знайшовся в Японії бізнесмен, який піддався американським віянням і вирішив розпочати будівництво та продаж підземних сховищ для цивільного користування. Перший взірець було побудовано на західному боці узгір’я Мусасіно, вкритого очеретом, міскантом, амброзією та золотарником. Залізобетонний підземний бункер розміром три на шість метрів було влаштовано на підніжжі крутого схилу, який під кутом вісімдесят градусів спускався від житлового масиву до вогкого низькодолу.
Втім, далі справа не пішла, і цей перший бункер, який так і залишився єдиним атомним сховищем, збудованим для приватного користування, протягом п’яти років стояв занедбаним. Згодом компанія, що займалася проектуванням бункера, скориставшись ним як фундаментом, збудувала зверху ще триповерхову будівлю у формі дзвона. Перший поверх утворював чотирикутник і мав в основі ті ж вісімнадцять квадратних метрів, що й бункер. Задня частина будівлі прилягала до косогору. З лівого боку було прибудовано кухню та туалет. Перед туалетом збоку, в маленькому передпокої, були вмонтовані кручені сходи, які поєднували кімнати всіх трьох поверхів. На третьому поверсі, навпроти гвинтових сходів, було влаштовано балкон. Площа верхнього приміщення була найменшою, оскільки вся будівля звужувалася догори, і тому третій поверх був схожим на капітанський місток. В залізобетонних стінах на всіх трьох поверхах були влаштовані вікна-бійниці із подвійними глухими рамами.