Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 39)

13

Залишивши машину в авторемонтній майстерні, Хіміко та Птаха зупинили таксі і поїхали до гей-бару, про який казала Хіміко. Вони були виснажені, сонливість валила їх з ніг, однак якесь незбагненне збудження, від якого давно пересохло в роті, не давало їм повернутися до тої темної оселі, де мешкала Хіміко.

Помітивши бар, біля якого висіла незграбна імітація гасової лампи з написом «Кікухіко» на скляному ковпаку та люмінесцентним світильником усередині, Птаха з Хіміко вийшли з таксі. Вони відчинили двері, абияк збиті з неоднакових дошок та дерев’яних брусів, і увійшли досередини. У жахливо тісному, як хлівчик для худоби, барі була лише коротка стійка і два комплекти старомодних стільців з надзвичайно високими спинками. Втім, жодного відвідувача в барі не було. В кутку за барною стійкою стояв невисокий чоловік, який одразу повернувся обличчям до відвідувачів. Він пильно, хоча й не вороже дивився на них своїми вологими ягнячими очима; у нього були пухкі дівчачі губи, і все тіло було якимось загадково округлим. Відразу за дверима Птаха завмер на місці і подивився на чоловіка у відповідь. Поступово з-під оболонки усміхненого обличчя виринув образ його юного товариша.

— Ба-а, Хіміко-сан! Ви сьогодні якось кепсько виглядаєте! — не зводячи погляду з Птахи, прошамкотів чоловік, рухаючи своїми маленькими губами. — А я знаю цього хлопця! Колись давно в нього було прізвисько Птаха, чи не так?

— Присядьмо! — сказала Хіміко до Птахи.

Схоже, Хіміко була трохи розчарована такою прохолодною атмосферою сцени возз’єднання давніх друзів. Втім, Птаха від зустрічі з Кікухіко також не переживав якихось особливо сердечних почуттів. Він був стомленим, йому хотілося спати, і, здавалося, зараз нічого в усьому світі не здатне викликати в ньому бодай трохи живого інтересу. Врешті він помітив, що сів дещо поодаль від Хіміко.

— Як називають цього хлопця тепер, Хіміко-сан?

— Птаха.

— Та ви що! Досі Птаха? Адже пройшло вже сім років! — вигукнув бармен і підійшов до її супутника. — Що питимеш, Птахо?

— Віскі. Нерозбавлене.

— А ви, Хіміко-сан?

— Мені те саме.

— Ви виглядаєте дуже стомленими. Хоча ще так рано…

— Запевняю тебе, з сексом це не має нічого спільного. Ми від самого полудня змушені були сидіти за кермом.

Птаха хотів узяти наповнену для нього склянку, але раптом відчув, як у грудях йому щось стиснулось. Кікухіко було не більш як двадцять два роки, та він мав вигляд сформованого дорослого чоловіка, набагато більш зрілого за Птаху. Разом з тим, в його зовнішності лишилося багато від того п’ятнадцятирічного хлопчика, яким його пам’ятав Птаха. Кікухіко був ніби амфібією, що жила одночасно у двох різних поколіннях. Разом із ними він пив чистий віскі. Наливши наступну порцію для Хіміко, яка осушила свою склянку одним ковтком, Кікухіко долив і собі. Птаха невідривно стежив за його рухами, і чоловік подивився на Птаху у відповідь. Його нерви в усьому тілі напружилися, ставши сторчма, як спина у розсердженої кішки. Нарешті Кікухіко рішуче повернувся до Птахи і запитав:

— Птахо, ти мене пам’ятаєш?

— Звісно, — відповів він. Уперше в своєму житті Птаха розмовляв із власником гей-бару і з подивом помітив, що сприймає Кікухіко скоріше саме в цій ролі, а не як давнього друга.

— Стільки часу минуло, Птахо! Стільки часу, від того дня, коли ми поїхали у сусіднє місто і побачили американського солдата, що виглядав з вікна потяга. Йому бракувало половини обличчя.

— Якого солдата? — запитала Хіміко.

Пильно роздивляючись Птаху, Кікухіко відповів:

— Це було під час війни в Кореї. Поранених солдат повертали потягами на військові бази в Японії, і одного разу ми побачили один із таких ешелонів. Як думаєш, Птахо, вони часто проходили через наш регіон?

— Навряд чи.

— Ходили чутки, що работоргівці ловили старших школярів і продавали їх солдатами на війну. Казали навіть, що наш уряд відправляє таких, як ми, у Корею! Моторошні були часи.

Авжеж, моторошні! Ти просто трусився від страху! Навіть тоді, коли ми з тобою посварилися, ти з вікна мені прокричав, як тобі лячно. Птаха подумав про свою дитину, але думка про те, що вона ще не здатна будь-чого боятися, трохи його заспокоїла. Та спокій цей був сумнівним і мінливим. Аби відвести думки від своєї дитини, він сказав:

— Ті чутки були цілковито безглуздими.

— Були. Але засліплений ними, я встиг наробити чимало дурниць! — сказав Кікухіко. — До речі, ти впіймав-таки того божевільного, за яким так відчайдушно ганявся?

— Він висів у зашморгу на узгір’ї. Даремні зусилля. — Птаха відчув на язику кислий присмак застарілого розчарування. — Ми знайшли його на світанку — я та собаки. Така само безглуздість.

— Я б так не казав, Птахо. Після тих нічних пошуків, коли я здався і втік, наші з тобою життя стали зовсім різними. Ти перестав спілкуватися з такими, як я, важкими підлітками, і вступив до столичного університету. Я ж, навпаки, відтоді лише опускався все нижче. І що зі мною тепер? Ховаюся у цьому барі для педиків! Якби ти, Птахо, тоді не пішов на пошуки без мене, я думаю, моє життя також змінилося б бодай трохи.

— Якби Птаха тієї ночі тебе не покинув, ти не став би гомосексуалістом? — безцеремонно запитала Хіміко. Птаха ніяково відвів погляд від Кікухіко.

— Гомосексуаліст — це людина, яка сама для себе обрала одностатеву любов, чи не так? Я зробив свій вибір, і ніхто інший за це відповідальності не несе, — спокійно відповів бармен.

— Ти говориш словами французьких екзистенціалістів, Кікухіко.

— Завідуючи гей-баром, мусиш бути ерудитом, — промовисто, ніби це була частина його професії, проспівав хлопець, після чого звичним голосом звернувся до Птахи: — Доки я опускався, ти весь час ішов угору. То чим ти займаєшся тепер?

— Викладаю на підготовчих курсах. Та після літніх канікул мене звільняють. Не надто схоже на велике піднесення, еге ж? — відповів Птаха. — І це далеко не єдина біда в моєму житті.

— Коли ти вже сказав… Двадцятирічний Птаха, якого я знав раніше, ніколи так не занепадав духом. Таке враження, ніби ти чогось смертельно боїшся і намагаєшся від цього втекти, — промовив Кікухіко, продемонструвавши небувалу спостережливість. Він більше не був тим простаком, якого Птаха знав колись: вочевидь, дні його відступницького життя та морального падіння не минули для нього даремно.

— Так і є. Я розмазня. Я переляканий і намагаюся втекти, — сказав Птаха.

— Коли йому було двадцять, це був чоловік, вільний від будь-яких страхів. Я ніколи не бачив, щоб його бодай щось лякало! — сказав Кікухіко, звертаючись до Хіміко, після чого знову до Птахи: — Але зараз ти здаєшся мені надзвичайно чутливим до страху. Ти просто піджав хвоста, Птахо! — провокаційно вигукнув він.

— Мені вже не двадцять, — відповів Птаха.

— Еге, Птаха вже не той, — холодно промовив Кікухіко, підійшов до Хіміко, і вони удвох почати грати в кості.

Птаха, якому дали нарешті спокій, полегшено зітхнув і підняв склянку з віскі. Після семирічного вакууму їм вистачило семи хвилин розмови, аби вичерпати увесь запас цікавості один до одного. Мені вже не двадцять. І єдине, що мені вдалося зберегти з того часу, — це дитяче прізвисько: Птаха! Він залпом осушив першу за сьогоднішній нескінченний день склянку віскі. За декілька секунд у нього всередині щось величезне несподівано стало дибки, і віскі, яке він щойно влив у шлунок, без найменшого опору повернулось назад. Кікухіко швидко витер стійку і поставив перед Птахою склянку з водою, але той лише порожніми очима дивився в нікуди. Я так багато всього накоїв, без кінця безсоромно тікаючи! І заради чого? Що я власне намагався врятувати від монструозної дитини? Що є в мені самому, що потребувало б такого відчайдушного порятунку? Страхітлива у своїй простоті відповідь застала його зненацька: нічого. Зеро!

Він поволі зісковзнув з круглого стільця і опустився ногами на підлогу. Хіміко, розморена втомою та швидким сп’янінням, запитально на нього подивилась.

— Я вирішив повернути дитину до університетської лікарні та дати згоду на операцію. Я більше не тікатиму.

— Не тікатимеш? Ти про що? Що сталося, Птахо? Що вже тепер говорити про операцію? — недовірливо запитала Хіміко.

— Від того самого ранку, коли народилася та дитина, я тільки те й роблю, що тікаю! — з твердою впевненістю сказав Птаха.

— Просто зараз ти поганиш свої та заразом і мої руки вбивством! Хіба це втеча? До того ж, ми з тобою їдемо до Африки!

— Я залишив тому підпільному акушерові дитину і втік сюди, — наполіг Птаха. — Я тікав без кінця, і в моєму уявленні Африка була кінцевим пунктом цієї втечі. Але й ти теж тікаєш! Ти — як дівчинка з кабаре, що разом із казнокрадом переховується від правосуддя.

— Не смій казати, що я тікаю! Я борюся, оскверняючи свої руки! — закричала Хіміко, все глибше занурюючись в істерику.

— Ти забула, як сьогодні провалила машину в вибоїну, щоб не переїхати мертвого горобця? По-твоєму, саме так поводиться людина, що збирається от-от осквернити руки вбивством?

Червоне, розбухле від крові обличчя Хіміко спалахнуло гнівом, і по ньому розлилося передчуття відчаю. Вона розсерджено дивилася на Птаху, тремтячи від обурення, і намагалась йому заперечити, але її уста лишались мовчазними.

— У мене було лише два способи, не обманюючи себе, протистояти монстру: або задушити його своїми руками, або прийняти таким, який він є, і виростити. Я відразу зрозумів, що мені не стане духу з цим змиритися…