Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 38)

В полі його зору знову з’явилася Хіміко, насуплена — вітер з дощем дув прямо їй у обличчя. Вона вже не бігла. У широкоплечому тілі дівчини вгадувалася така ж жахлива втома, яку відчував сам Птаха. Але повернувшись у машину, Хіміко, радісно перекрикуючи дитячий плач, який так і не припинився, сказала:

— Ці смоктальні іграшки називаються сосками! Просто вилетіло з голови… Ось, я купила дві різні, Птахо!

Здавалось, те, що Хіміко намацала-таки слово «соска» десь у глибинах своєї пам’яті, повернуло їй впевненість у собі. Однак навряд чи новонароджена дитина могла впоратися із цими жовто-коричневими гумовими предметами, схожими на збільшені кленові плоди-крилатки, що лежали на відкритій долоні жінки.

— Ось ця, з голубою серцевиною — призначена для зубів, тому підходить для більш старших дітей, Птахо. А ось ця порожня та м’якенька, напевно, буде те, що треба, — сказала Хіміко і поклала її до відкритого від плачу рожевого рота немовляти.

То навіщо було купувати іншу? — хотів запитати Птаха, але помітив, що навіть соска, призначена для найменшеньких, на дитину ніяк не подіяла. Єдине, як немовля відреагувало на сторонній предмет у роті — це безпомічно спробувало виштовхнути його назовні язиком.

— Схоже, нічого не вийде. Він ще занадто маленький для сосок… — понуро промовила Хіміко після ще кількох невдалих спроб — впевненість у собі знову її зрадила.

Птаха утримався від критичного зауваження.

— Але я просто не знаю іншого способу заспокоїти немовля, — розгублено додала дівчина.

— Тоді нічого не зробиш, треба вирушати, як є. Поїхали! — сказав Птаха і зачинив зі свого боку двері.

— В аптеці я подивилася, котра година — четверта. Думаю, десь до п’ятої ми зможемо бути в лікарні, — Хіміко з моторошним виразом обличчя завела двигун — певно, вона також поступово рухалась на самісінький північний полюс озлобленості.

— Він же не може плакати цілу годину?.. — сказав Птаха.

П’ята тридцять. Дитина виплакала всі сили і заснула, але вони досі не прибули до місця призначення. Вже цілих п’ятдесят хвилин вони урочисто кружляли однією й тією ж долиною. На затиснутій з півдня та півночі узгір’ями низині вони то піднімались, то знову з’їжджали вниз, безліч разів переїжджали вузьку річку, що сильним потоком несла свої каламутні води, блукали вулицями, втрапляючи у глухі кути, і знову виїжджали на верховину. Хіміко пам’ятала, як колись вона знаходила шлях до клініки: лише піднявшись на узгір’я, бачила внизу його приблизне місцезнаходження. Але щойно вони скочувалися вниз і потрапляли в переплетіння вулиць та вуличок, нагромаджених житловими будинками, відразу ставало незрозуміло, в якому напрямку слід рухатися. Коли Хіміко нарешті помітила вулицю, яку, як їй здалось, вона пам’ятала, їм дорогу перекрила невелика вантажівка, що їхала в протилежному напрямку. Здавши назад на сто метрів, щоб її пропустити, вони врешті-решт звернули не на тому повороті. За наступним рогом вулиця була одностороння, і розвернути автомобіль було неможливо.

Птаха і Хіміко увесь час мовчали. Вони обоє були надзвичайно роздратованими і боялися сказати бодай слово, аби не образити одне одного. Навіть звичайне зауваження на зразок «ми точно проїжджали цей поворот двічі!» було небезпечним і могло спричинити між ними гострий розлад. Раз за разом вони проїжджали один і той поліцейський пост. Це була стара будівля, схожа на сільське адміністративне приміщення, біля входу до якого одне навпроти одного росли два густо вкриті зеленим листям дерева гінкго з товстими стовбурами. Птаха і Хіміко щоразу затамовували подих від страху, що поліцейський може звернути увагу на їхній автомобіль, однак все ж успішно проїжджали повз. Про те, щоб спитати у полісмена дорогу до лікарні, не могло бути й мови. Більш того, вони не ризикували запитувати адресу навіть у найманих різноробочих у торговому кварталі. Люди у спорткарі разом з немовлям з пухлиною на голові шукають лікарню з сумнівною репутацією — такі чутки можуть швидко завести в халепу. Лікар, коли вони говорили по телефону, з усіх сил переконливо просив їх не привертати до себе уваги, навіть не зупинятися біля тютюнової крамниці будь-де неподалік лікарні. Здавалося, ці кола пошани не закінчаться ніколи. Ми кружлятимемо до світанку, але так і не знайдемо заповітної лікарні! А може, цієї клініки для вбивства дітей ніколи й не існувало? — нав’язливі ідеї не давали Птасі спокою. Та ще більше, ніж параноя, Птаху мучила непереборна сонливість. Його непокоїло, що він засне і впустить колиску з немовлям, чия шкіра на випнутому мозку може відразу розірватися від удару. Дитина впаде біля коробки передач та гальмівного важеля в калюжу брудної води, що просочилася в машину знадвору. Дитя почне задихатися і помре в муках — це була б занадто жорстока смерть. Птаха докладав усіх зусиль, щоб не заснути. Якоїсь миті він відчув, що провалюється в темряву, але його відразу повернув до свідомості напружений голос Хіміко:

— Прошу тебе, Птахо, не спи!

Колиска майже зісковзнула з його колін. Він здригнувся і знову притиснув її до себе.

— Я теж дуже сонна, Птахо. Здається, от-от у щось вріжусь.

Густі сутінки тихо опустились на долину. Вітер поволі стих, а дощ непомітно перетворився на туман, що ще більше погіршував видимість. Хіміко натиснула вмикач фар, але загорілася лише одна з них. Пустощі інфантильного коханця Хіміко починали даватися взнаки. Коли вони вкотре вже проїжджали повз спарені дерева гінкго, з поліцейського посту вийшов офіцер, схожий на молодого селянина, і знаком наказав їм зупинитися.

Бліді, спітнілі, та й загалом дуже підозрілі — такими Птаха та Хіміко постали перед очима поліцейського, який поволі підійшов до машини, схилився до прочинених дверей і зазирнув у салон.

— Ваші права! — сказав він, удаючи з себе надзвичайно досвідченого стража закону. За віком він був приблизно, як учні Птахи на підготовчих курсах, та все ж чітко відчував, що його бояться, і насолоджувався моментом. — У вас розбита одна фара. Я помітив це, ще коли ви вперше проїжджали повз мій пост. Спершу я вирішив закрити на це очі, але коли ви почали їздити тут без кінця, та ще й з увімкненою тільки однією фарою, у мене не лишилося іншого вибору. Врешті-решт, це поставило б під загрозу наш авторитет!

— Авжеж, — відповіла Хіміко безбарвним голосом.

— З вами дитина? — запитав офіцер, вочевидь ображений такою реакцією Хіміко. — Я б попросив вас залишити машину тут і взяти дитину на руки.

Обличчя немовляти було аномально червоним, воно важко і шумно дихало одночасно і носом, і широко відкритим ротом. На мить думка про те, чи не захворіла дитина на пневмонію, змусила Птаху забути про поліцейського, що зазирав до автомобіля. Він боязливо торкнувся долонею чола немовляти: температура різко відрізнялась від звичної температури людського тіла. Птаха мимоволі зойкнув.

— Що таке?! — перелякано вигукнув поліцейський вже більш відповідним його віку голосом.

— Дитина хвора. Тому ми вирішили поїхати, навіть попри те, що в нас не працює одна фара, — заговорила Хіміко. Скориставшись сум’яттям полісмена, вона швидко зорієнтувалася: — Але потім ми заблукали і зараз не знаємо, що нам робити.

— Куди ви їхали? Як називається лікарня?

Хіміко завагалася, але зрештою назвала йому клініку. Полісмен повідомив, що лікарня — в кінці провулку, до якого вів перший поворот від того місця, де вони зараз стояли. Але аби продемонструвати, що він не з тих добрячків, яких легко позбутися, додав:

— Та все ж це не надто далеко звідси, тому було б добре, якби ви вийшли з машини і пройшлись пішки.

Хіміко істерично простягнула руку в колиску і прибрала шапочку, що прикривала пухлину на голові дитини. Для поліцейського це був вирішальний удар.

— Під час транспортування її треба якомога менше трусити.

Хіміко наздогнала і придушила супротивника. Полісмен з нещасним виглядом, ніби шкодуючи, що їх зупинив, повернув Хіміко документ.

— Коли доправите дитину до лікарні, будь ласка, відразу повезіть машину в ремонт, — дурнувато проговорив він, невідривно дивлячись на пухлину. — Але… це просто жахливо! Це менінгіт?

Птаха та Хіміко звернули у провулок, який їм вказав поліцейський. Зупинивши автомобіль біля лікарні, жінка нарешті трохи заспокоїлась і сказала:

— Той поліцейський навіть не записав ані номера моїх прав, ані ім’я. От бовдур!

З колискою в руках вони зайшли в лікарню, дерев’яні стіни якої зверху були вкриті штукатуркою. У вестибюлі не було жодного натяку на медсестер чи пацієнтів. Хіміко гукнула, і до них миттю вискочив яйцеголовий джентльмен. Зараз на ньому був не смокінг, а білий халат, вкритий моторошними плямами. Не звертаючи на Птаху жодної уваги, він, заглядаючи в колиску, немов торгувався із продавцем риби, спокійним солодкавим голосом заговорив до Хіміко:

— Пізненько ти, Хіміко! Я вже почав думати, що мене розіграли.

Вестибюль здавався Птасі загрозливо запустілим.

— Ми ніяк не могли знайти правильну дорогу, — відповіла Хіміко з прохолодною байдужістю в голосі.

— Я боявся, що ви дорогою могли зробити щось жахливе! Трапляються, знаєш, і такі відчайдухи, які коли вже вирішили вбити дитину, не бачать ніякої різниці між смертю від виснаження та звичайним задушенням. Біднесенький! У тебе ще й пневмонія… — неголосно вигукнув лікар, беручи до рук колиску. Голос його лишався спокійним та врівноваженим.