Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 37)
— У мене в кишені лежить шапочка. Дістань її і прикрий зверху дитині голову.
Поки Хіміко виконувала його прохання, він помітив, що в неї сильно тремтять руки. Після цього вони прожогом рушили до виходу через натовп, що дивився на них із вимушеними посмішками на обличчях.
— Яке прекрасне немовлятко! Просто янголя! — майже проспівала жінка середніх років, але Птаха, почуваючись, ніби над ним презирливо насміхаються, не зупинився і не підняв голови, доки юрба не залишилася позаду.
На вулиці вже вкотре за день була злива. Машина Хіміко з проворністю водяного жука під’їхала до Птахи, який стояв, притискаючи до себе колиску. Він передав колиску дівчині, після чого заліз до машини і забрав її назад. Аби рівно зафіксувати її на колінах, чоловік мусив сидіти прямо, як статуя єгипетського фараона.
— Можемо їхати, Птахо?
— Так.
Машина рвонула різко, немов на старті автоперегонів. Птаха вдарився вухом об підпорку брезентового даху і затамував подих від болю.
— Котра година, Птахо?
Підтримуючи колиску однією рукою, він подивився на годинник. Стрілки зупинилися, вказуючи абсурдний час. Останніми днями годинник він носив тільки за звичкою і не тільки не дивився на час, а й не заводив його і не встановлював точні години. Йому здавалося, що ці дні він жив поза часом, який регламентував спокійне розмірене життя тільки тих людей, в мирне існування яких не вгризалося химерне немовля. І досі він не повернувся у спільний з рештою людей часовий простір.
— Мій годинник зупинився, — сказав він Хіміко.
Дівчина натиснула на кнопку радіо. Тривала програма новин, чоловічий голос диктора розповідав про резонанс, викликаний поновленням Москвою ядерних випробувань. Японська Ліга проти ядерних озброєнь заявила про підтримку радянської дослідної діяльності. В самому середовищі Ліги були значні протиріччя, і цілком імовірно, що на наступній всесвітній конференції з питань заборони ядерної зброї все виллється у великий розгардіяш. Далі увімкнули запис інтерв’ю з жертвами Хіросіми, не згодними із позицією Ліги. Чи може взагалі існувати так звана «чиста ядерна зброя»? Хай навіть ці випробування проводяться радянськими вченими десь глибоко в Сибіру — хіба може воднева бомба бути не шкідливою для людей чи тварин?
Хіміко натиснула кнопку і перемкнула на іншу радіостанцію. Там грала популярна музика — танго! Хоча для Птахи будь-яка композиція в стилі танго звучала однаково. Це могло тривати вічно — нарешті Хіміко вимкнула радіо, так і не з’ясувавши точного часу.
— Здається, антиядерна ліга просто здалася, — без особливої цікавості сказала Хіміко.
— Еге ж, схоже на те, — відповів Птаха.
У світі, спільному для решти людей, йшов єдиний для них усіх час. І одна доля, яка спіткає всіх без винятку людей у цьому світі, поступово набирала форми злого фатуму. Разом з тим Птаха був цілком під владою монструозної дитини, що лежала в колисці у нього на колінах і розпоряджалася його особистою долею.
— Слухай, Птахо, як ти думаєш: є у світі такі люди, які б хотіли ядерної війни не тому, що вони прямо чи опосередковано матимуть від цього вигоду — байдуже, політичну, економічну або просто зароблять на виробництві ядерних озброєнь, а знічев’я, лише тому, що їм цього просто хочеться? Адже більшість людей вірить у те, що світ має існувати й далі, і прагне цього без особливих на те причин. Отже, напевно, можуть існувати і такі люди з чорними серцями, які так само безпричинно вірять у протилежне і бажають знищити людство? На півночі живуть маленькі тваринки, схожі на мишей — лемінги. Вони час від часу влаштовують групове самогубство. От я й думаю, чи нема на землі таких лемінгоподібних людей, Птахо!
— Люди-лемінги з чорними серцями? ООН варто було б якомога швидше зайнятися розробкою відповідних контрзаходів, аби їх спіймати, — підтакнув Птаха.
Однак самому йому аж ніяк не хотілося приєднуватися до хрестоносців у їхньому поході на чорносердих лемінгів. Більше того, він боявся, чи не сидить десь глибоко у ньому такий же звір.
— Спекотно, так, Птахо? — різко перевела розмову Хіміко, немовби тільки щойно помітила, що їй самій ця тема зовсім не цікава.
— Еге ж, ще й як спекотно!
Тепло від ревучого мотора слалося над тонкою металевою підлогою автомобіля, піднімалося вгору, не знаходячи виходу з салону, щільно прикритого брезентовим дахом, і Птаха та Хіміко почувалися, ніби в сауні. Та навіть якщо його відкрити лише частково, вітер задуватиме дощові краплі в салон. Птаха з прикрістю оглянув усі кутки накриття — воно було винятково старомодним.
— Ти нічого з цим не поробиш, — сказала Хіміко, простеживши за його понурим поглядом. — Можемо іноді зупинятися і відчиняти двері для провітрювання.
Попереду на дорозі Птаха помітив мертвого горобця, що лежав наскрізь змоклий від дощу. Хіміко теж його побачила і крутнула кермо вбік. Коли горобець зник з їхнього поля зору, машину раптом добряче струсонуло: колесо потрапило у глибоку вибоїну в бруківці, закамуфльовану каламутно-жовтою калюжею. Птаха сильно вдарився пальцями обох рук об приладову панель.
— Вибач, Птахо, — промовила Хіміко. В її голосі звучав стримуваний біль — отже, вона теж ударилась. Втім, вони обоє промовчали про мертвого горобця.
— Все гаразд, — сказав Птаха.
Ставлячи колиску знов на коліна, він уперше за весь час поїздки подивився в обличчя немовляті. Воно ставало все червонішим, але важко було точно сказати, чи дитина дихала. Все це скидалося на асфіксію. В паніці Птаха похитав колиску. Несподівано немовля широко відкрило рота, ніби збираючись ухопити Птаху за пальця, і голосно заплакало. Важко було повірити, що маля може так репетувати. Міцно заплющені очі немовляти залишалися майже сухими, але, легенько здригаючись, воно без упину верещало:
— Мені завжди здавалося, що плач немовляти сповнений глибокого смислу, — Хіміко підвищила голос, намагаючись перекричати дитину. — Можливо, в ньому зосереджено смисл усіх людських слів, Птахо!
Дитина не переставала верещати:
— Тоді ми справжні щасливці, що не можемо нічого з них зрозуміти, — неспокійно сказав Птаха.
Автомобіль їхав далі у супроводі дитячого лементу. Здавалося, Птаха та Хіміко везуть тисяч п’ять тріскотливих цикад. Врешті-решт, спека в салоні і дитячий плач стали нестерпними. Вони з’їхали на узбіччя і повідчиняли двері. Подібно до відрижки людини в лихоманці, вологе та гаряче повітря зі свистом вирвалося з салону автомобіля, натомість змінюючись прохолодними подувами вітру впереміш із бризками дощу знадвору. Птаха та Хіміко, які щойно обливалися потом, тепер затремтіли від холоду. Декілька дрібненьких дощових краплин, менших навіть за краплі сліз, прорвалися до колиски у Птахи на колінах і осіли на палаючих червоних щоках немовляти. Воно заплакало з новою силою, і його тільце почало раз у раз здригатися від спазмів кашлю. Такий сильний кашель, що змушував тремтіти все тіло, вочевидь був ненормальним, і Птаха сполошився, чи не розвинулася у дитини дихальна недостатність. Він трохи схилив колиску вбік, закривши її від бризок дощу.
— Виносити дитину після ретельно контрольованого повітря в палаті відразу на вулицю небезпечно — в неї може статися запалення легень, Птахо.
— Еге ж, — буркнув Птаха. Втома глибоко пустила в нього свої корені.
— І що його робити?..
— Що взагалі можна зробити, аби воно перестало кричати? — сказав Птаха, відчуваючи себе недосвідченим, як ніколи раніше.
— Я не раз бачила, що дітям дають грудь, — промовила Хіміко, і ніби злякавшись своїх слів, швидко додала: — Нам треба було підготувати з собою молока, Птахо!
— Сухого? Чи, може, води з цукром? — іронічно сказав смертельно стомлений Птаха.
— Я спробую забігти в аптеку! Можливо, у них є ті іграшки… як вони називаються? ну, ті, що за формою нагадують жіночий сосок!
Хіміко вийшла з машини під дощ. Птаха, невпевнено гойдаючи на колінах колиску, дивився услід своїй коханці, яка швидко віддалялася, чалапаючи по мокрому асфальту у взутті на тонкій підошві. Вона була однією з найосвіченіших японських жінок свого віку, але ця освіта лиш даремно пропадала. Разом з тим їй не вистачало найпростіших житейських знань, якими володіла пересічна японка. Можливо, вона ніколи й не матиме своїх власних дітей. Він згадав Хіміко на першому курсі — найжиттєрадісніша дівчина з усіх його веселих однокурсниць — і відразу відчув жалість до цієї Хіміко, що йшла під дощем, перестрибуючи через брудні калюжі, як незграбний пес. Хто тоді міг передбачити, яке майбутнє чекає на ту молоду, педантичну, впевнену у собі студентку? Вантажівки далекобійників, як стадо носорогів, одна за одною з гуркотом проносилися повз, і Птаха з колискою на руках здригався разом з машиною. Птасі здалося, що він чує гукання, яке долинало з гуркоту цього стада вантажівок, але розібрати у ньому бодай щось було неможливо. Безумовно, це була лише ілюзія, але якусь хвильку Птаха безуспішно прислухався.