Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 36)
— У нас украли колесо! І розбили фару. Дивний злодюга. Сподіваюся, в тебе є запаска!
— В сараї під задньою стіною.
— Але кому могло знадобитися одне колесо?
— Пам’ятаєш того мого друга — молодий, майже хлопчик? Це його вибрики. Він ховається десь неподалік з колесом у руках і стежить за нами! — відповіла Хіміко безтурботним голосом, ніби нічого не трапилось. — Якщо ми ніяк на це не відреагуємо і урочисто виїдемо, це його добряче роздосадує, і він розрюмсається десь там у своїй схованці. Так і вчинимо!
— Це все добре, якби лишень машина тепер завелась. У будь-якому разі, я спробую поставити запаску.
Птаха поставив колесо, замазавши руки брудом та мастилом. Від цього він спітнів ще дужче, ніж до душу. Після цього він спробував обережно завести двигун і не помітив нічого незвичного. Можливо, вони трохи спізняться, але, скоріше за все, встигнуть усе зробити до того, як упадуть сутінки — фари, напевно, не знадобляться. Йому захотілося ще раз сполоснутися під душем, але Хіміко вже була готова до виходу, і до того ж він відчував таку нетерплячість, що не міг дозволити собі на це ані хвилини часу. Як були, вони сіли в машину і поїхали. Коли їхній автомобіль виїхав на дорогу, хтось іззаду жбурнув їм навздогін камінець.
Коли вони під’їхали до лікарні, Птаха вийшов із машини, але Хіміко залишилася на своєму сидінні.
— Ходімо зі мною! — благальним голосом сказав чоловік.
Птаха з колискою в руках, Хіміко — з дитячими речами — поспішали довгим коридором до палати інтенсивної терапії. Пацієнти, що снували туди й сюди, сьогодні викликали в ньому особливу нервозність. Це був вплив дощу, який то налітав, нагнаний шквальним вітром, то раптом знову віддалявся, а ще далеких глухих розкотів грому. Птаха ішов уперед, притискаючи до себе колиску, і намагався дібрати правильні слова, з якими можна було б звернутися до медсестер щодо виписки з лікарні, але від цього тільки ще більше втрачав голову. Однак, коли він зайшов до палати, там уже знали про мету його візиту. Птаха трохи заспокоївся. Не даючи молодим медсестрам, які просто згорали від цікавості, запитати будь-що про те, наприклад, куди він забирає дитину чи чому відмовився від операції, Птаха з кам’яним лицем, опустивши очі, обмежувався короткими відповідями на необхідні для заповнення паперів питання.
— Будь ласка, віднесіть цю карту в канцелярію і зробіть відповідні платежі. Я тим часом зателефоную відповідальному за вашу дитину педіатру, — сказала медсестра.
Птаха взяв карту розпусного рожевого кольору.
— Я тут приніс деякі речі для немовляти…
— Авжеж, давайте, нам вони знадобляться, — вона подивилась на Птаху, і тільки тепер у її недоброзичливому погляді виявилося гостре несхвалення, яке до цього вона більш-менш успішно приховувала. Він відразу віддав їй весь клунок; медсестра швидко переглянула один за одним кожну одежинку і повернула тільки шапочку. Птаха збентежено скрутив її в клубок і поклав до кишені, після чого повернувся і докірливо подивився на Хіміко, яка стояла позаду і нічого не помітила.
— Що? — запитала вона.
— Нічого, — буркнув Птаха. — Мені треба сходити в канцелярію.
— Я з тобою! — спішно сказала дівчина, ніби боячись бути покинутою на самоті. Розмовляючи з медсестрами, вони обоє стояли, повернувшись до скляної перегородки так, щоб немовлята за нею ніяк не могли потрапити до їхнього поля зору.
Взявши з рук Птахи рожеву карту, дівчина у віконечку канцелярії попросила його поставити особисту печатку і привітно сказала:
— Виписуєтеся? Щиро вітаю!
Птаха ані погоджуючись, ані заперечно кивнув.
— Яке ім’я ви дали вашій дитині?
— Поки що… поки що не придумали.
— Зараз вона записана просто як ваш новонароджений, але було б чудово, якби ви назвали нам ім’я для оформлення документів.
— Можна просто якесь тимчасове ім’я, в якому ви ще не впевнені, — доброзичливо, але наполегливо продовжила медсестра.
— Чому б тобі його якось не назвати, Птахо? — нетерпляче втрутилась Хіміко.
— Я назву його Кікухіко, — нарешті сказав Птаха, згадавши слова дружини, і уточнив, якими ієрогліфами слід записати це ім’я.
Дівчина у віконці провела розрахунки і повернула Птасі майже всі заставні гроші, які він заплатив авансом. Упродовж цього часу його дитина отримувала лише харчування з розбавленого молока та підсолодженої води, лікарі навіть скасували лікування антибіотиками, а тому для клініки її перебування в стаціонарі виявилось як ніколи економічним. Птаха разом з Хіміко розвернулися і пішли назад до палати інтенсивної терапії.
— Ці гроші я взяв із заощаджень, які відкладав для подорожі до Африки. Щойно я вирішив убити дитину і поїхати з тобою в цю подорож, як вони відразу повернулися мені в кишеню… — промовив Птаха зі змішаними почуттями, не знаючи, що саме він хотів сказати.
— От на Африку ми їх і витратимо! — безтурботно відказала Хіміко. — Слухай, Птахо. Це ім’я — Кікухіко… Я знаю один гей-бар, який так само називається і пишеться однаково. Там усім заправляє мама-сан, якого звати Кікухіко.
— Скільки йому років?
— Важко напевно сказати вік таких людей, але мені здається, що він на чотири чи п’ять років молодший за тебе, Птахо.
— Тоді це точно той хлопець, якого я знав, коли ще жив у своєму провінційному місті. У нього був одностатевий зв’язок зі службовцем з питань культури американських окупаційних військ, після чого він утік до Токіо.
— Який випадковий збіг, Птахо! Давай потім туди сходимо!
ПОТІМ! — подумав Птаха. ПОТІМ, після того як покинемо дитину у підпільного акушера! Йому пригадалось, як він колись лишив хлопця самого в іншому місті.
— Так, підемо в гей-бар «Кікухіко» і проп’ємо там усю ніч!
Дитину Птахи — Кікухіко! — вже перенесли по цей бік скляної перегородки, і вона лежала в колисці, одягнена в пухнасті речі, вибрані Хіміко. Поряд знуджено стояв педіатр і чекав на Птаху, який підійшов разом з Хіміко і став навпроти лікаря з іншого боку колиски. Хіміко зазирнула до неї, і Птаха відчув, як сильно її шокувало побачене. Немовля стало на розмір більшим і нарешті відкрило свої скошені очі, що нагадували глибокі зморшки на яскраво-червоній шкірі. Здавалося, пухлина на голові теж встигла вирости: вона ще дужче роздулася і поблискувала червонішою за решту тіла шкірою. З розплющеними очима дитя нагадувало безсмертних старців-відлюдників з картин південного живопису нанґа, але при цьому їй дуже бракувало чогось людського. Можливо, тому, що її голова досі залишалася неправильної форми. Дитина без упину ворушила міцно стиснутими кулачками, ніби хотіла втекти з колиски.
— Він зовсім на тебе не схожий, — прошепотіла Хіміко бридким пронизливим голосом.
— Він ні на кого не схожий, навіть просто на людину, — відповів Птаха.
— Не варто так казати, — слабко, з докором промовив педіатр.
Птаха коротко зиркнув то той бік скла. Діти усі як один ворушилися, лежачи у своїх ліжечках. Птаха засумнівався, чи, бува, вони не шепчуться про своїх приятелів, яких устигли від них забрати. Всі немовлята виглядали неабияк збудженими. Цікаво, що з тим крихітним, як кишенькова мавпочка, малям, що лежало в інкубаторі? І чи прийде знову той войовничий батько дитини без печінки у своїх незмінних коричневих бриджах та з широким шкіряним ремінцем на руці, аби завести чергову суперечку?
— Ви закінчили всі процедури в канцелярії? — подала голос медсестра.
— Так, усі.
— Тоді ми вас більше не затримуємо, — сказала вона.
— Може, все-таки передумаєте? — після довгого мовчання невесело запитав лікар-педіатр.
— Ні, навряд, — Птаха був непохитним. — Дякую вам за все.
— Не дякуйте, я нічого не зробив! — різкувато відповів лікар.
— Що ж, тоді на все добре!
— На все добре, — відповів лікар тихо, ніби шкодуючи, що підвищив голос. — Щасти вам!
Коли Птаха разом з Хіміко, тримаючи в руках колиску, вийшли з палати, всі пацієнти, що вештались без діла коридором, як по команді, повернули голови до дитини. Птаха сердито подивився на них у відповідь і швидко пішов коридором уперед, обома руками прикриваючи колиску. Хіміко дрібними кроками поспішила слідом. Здивовані його гнівним виразом на обличчі, пацієнти розійшлися у різні боки напівтемного коридору, видавлюючи з себе невпевнені посмішки, які, скоріше за все, призначалися дитині.
— Птахо, — сказала Хіміко, озирнувшись назад, — лікар або хтось із медсестер може повідомити у поліцію.
— Це навряд, — грубим голосом відповів він. — Вони самі вбивали дитину розведеним молоком та підсолодженою водою, якщо ти забула.
Коли вони вийшли до лікарняного вестибюля, Птаха зрозумів, що йому не вистачає ліктів, аби прикрити дитину він натовпу допитливих новоприбулих пацієнтів. Він почувався, як самотній реґбіст, що біжить з м’ячем, аби забити гол, у залікову зону, з усіх боків оточену командою супротивника. Птаха завагався і, трохи подумавши, сказав: