Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 32)
Птаха поставив черевики однією п’ятою на підлогу, обіперши підошву на стіну, і потис руку Делчефу, який, доброзичливо усміхаючись, однією ногою переступив поріг своєї квартири. Він був одягнений як марафонець — у шорти та майку. Руде волосся було коротко підстриженим, натомість не менш руді вуса відзначалися особливою пишністю. Нічого в цьому кремезному, як ведмідь, балканцеві не нагадувало про його життя втікача, окрім невимовно сильного запаху тіла — вочевидь, відколи він зачинився у цій схованці, йому так і не випало шансу прийняти ванну. Після того, як чоловіки обмінялись вітаннями вбогою англійською мовою, Делчеф повідомив, що його дівчина пішла до перукарні, і запросив увійти до квартири, підлогу якої вкривали розстелені татамі. Але Птаха відмовився, пояснивши, що не хоче брудними ногами ступати у чисту кімнату. Насправді він хотів поговорити у коридорі, остерігаючись того, що може затриматись в кімнаті надовго. Птаха все ж з цікавістю зазирнув досередини. У кімнаті майже не було меблів, а з протилежного боку кімнати було вікно, вид з якого перекривав дощатий паркан, що стояв за кількадесят сантиметрів від стіни будинку. Цілком імовірно, що по той бік паркану хтось інший жив своїм особистим життям, прихованим від допитливих очей у вікні квартири Делчефа.
— Пане Делчеф, дипломатична місія вашої країни наполягає, щоб ви якомога швидше повернулися до штабу, — відразу перейшов до справи Птаха.
— Я не повернуся. Моя дівчина хоче, щоб я залишився жити з нею, — з усмішкою відповів чоловік.
Їхня англійська була настільки скупою, що розуміти відповіді один одного було схожим на гру. Проте це дало змогу їм спілкуватися прямо, не добираючи слів.
— Я — останній посланець. Після мене прибудуть ваші колеги з дипломатичного штабу, а в гіршому разі — японська поліція.
— Навряд чи японська поліція мені чимось нашкодить — я дипломат.
— Можливо. Але якщо прийдуть люди з відомства вашої країни, вас муситимуть депортувати на батьківщину.
— Так, до цього я вже готовий. Я накоїв проблем, а тому мене або понизять у посаді, або я взагалі втрачу роботу.
— Отже, можливо, варто повернутися, доки це все не переросло у скандал?
— Я не повернуся, моя дівчина хоче, щоб я залишився тут, — повторив Делчеф, посміхаючись іще ширше.
— То ви й справді тут ховаєтесь не через політичні мотиви, а заради тієї дівчини?
— Саме так.
— Ви дуже дивна людина, пане Делчеф.
— Дивна? Чому?
— Ваша подруга ж навіть не говорить англійською, так?
— Ми завжди розуміємо одне одного без слів.
У душі Птахи проклюнулись паростки нестерпного смутку.
— Якщо я так і повідомлю в дипломатичному штабі, вони самі прийдуть, щоб вас забрати.
— Це буде проти моєї волі. Я думаю, моя дівчина зрозуміє.
Птаха безсило похитав головою, демонструючи, що його місія зазнала фіаско. На дрібних золотавих волосках густих рудих вусів Делчефа поблискували крихітні краплини поту. Птаха придивився і помітив, що й усе його тіло блищало такими ж дрібнесенькими дорогоцінними камінцями.
— Гаразд, тоді я так їм і доповім, — сказав він і нахилився, щоб підняти з підлоги взуття.
— Слухай, Птахо, то твоя дитина вже народилась? — сказав Делчеф набагато менш офіційно.
— Народилася. Але у неї вроджена вада, і зараз я просто чекаю, коли вона виснажиться і помре, — несподівано для самого себе зізнався Птаха. — У неї мозкова грижа. Це виглядає, ніби вона народилася двоголовою.
— Але чому ти чекаєш на її смерть замість того, щоб терміново оперувати? — посмішка на обличчі Делчефа враз змінилась жахливим обуренням, що межувало з люттю.
— Навіть після операції немає жодного шансу зі ста, що дитина виросте нормальною, — злегка відсахнувшись від нього з несподіванки, сказав Птаха.
— Як написав колись Кафка у листі до свого батька, найбільше благо, що батько може зробити для дитини, — це вітати її прихід у цей світ. А ти замість цього від неї відвертаєшся. Хіба можна виправдовувати егоїзм людини, яка відмовляє в житті іншій, тільки тому, що вона сама є її батьком?
Червоніти, здавалось, увійшло у Птахи в нову згубну звичку. Він стояв мовчки, відчуваючи, як почервоніння розливається по щоках та очах. Делчеф більше не був дивакуватим іноземцем з рудими вусами, котрому, незважаючи на безвихідь власного становища, вдавалося лишатись у доброму гуморі. Птаха відчув, що натрапив на засідку критики там, де найменше на це сподівався. Він хотів запротестувати, виправдати себе перед Делчефом, та раптом зрозумів, що йому нічого сказати.
— Ah, this poor little thing![5] — майже прошепотів нарешті Делчеф. Птаха здивовано смикнувся, підвів на нього очі і лише тоді усвідомив, що чоловік мав на увазі не дитину, а його самого. Мовчки Птаха чекав, доки Делчеф його нарешті відпустить.
Коли Птаха вже збирався прощатися, Делчеф попросив його хвильку зачекати і подарував маленький англійський словник його рідної мови. Птаха попросив підписати книжку, і Делчеф написав усього одне слово мовою Балканського півострова, а під ним розписався.
— Це слово означає «надія», — сказав він, і чоловіки попрощалися.
Вийшовши з будинку, Птаха в найвужчій ділянці вулиці розминувся з мініатюрною молодою дівчиною, яка пройшла повз нього, не піднімаючи похнюпленої голови. Відчувши запах засобу для укладання волосся, Птаха розвернувся, подивився на її надзвичайно бліду шию і передумав окликати. This poor little thing. Він знову вийшов під палюче сонце і швидко, ніби тікаючи від когось, помчав на парковку біля універмагу, де він залишив машину Хіміко. Цієї спекотливої пори він був єдиним, хто кудись біг.
11
У неділю вранці Птаха прокинувся від несподівано яскравого світла та свіжого повітря. З відчиненого вікна легкий вітерець разом із сонячним промінням залітав до спальної кімнати, кружляв у ній і летів далі у вітальню, з якої долинало гудіння пилососа. Звиклому до напівмороку та спертого повітря в кімнаті.Птасі стало незручно лежати голим під покривалом у цьому новому царстві світла. Перш ніж Хіміко сама увійшла до спальні і побачила його роздягненим, Птаха поспіхом ускочив у штани та сорочку і пішов до вітальні.
— Доброго ранку, Птахо! — весело привітала його Хіміко. Вона крутилася в кімнаті з пилососом так швидко, ніби з дрючком ганялася за мишею. На її голові було зав’язано рушник на манер тюрбана, а розпашіле обличчя дуже помолоділо. — Приїхав мій свекор. Він прогулюється десь неподалік, доки я не закінчу прибирати.
— Тоді я, напевно, піду!
— Чого це ти тікаєш, Птахо? — різко запитала дівчина.
— Останніми днями я тут живу як утікач. Мені здається дивним знайомитися з новими людьми у домі, де я переховуюсь.
— Мій свекор знає, що час від часу до мене приходять чоловіки, і це не надто його бентежить. Але от якщо хтось із них прожогом втече прямо з-під його носа — це його може занепокоїти, — сказала Хіміко невдоволено. З її обличчя не сходив обурений вираз.
— Окей! Тоді мені варто поголитись, — відказав Птаха і повернувся до спальні.
Обурення Хіміко його вразило. З першої миті, коли Птаха приїхав до помешкання Хіміко, він був зосередженим виключно на самому собі, вперто не помічаючи нікого навколо себе. Він відчув, що увесь цей час Хіміко була лише однією клітиною у світі його свідомості.
Птаха закінчив голитися і коротко зиркнув у невеличке дзеркало на бліде обличчя лялечки особистого нещастя, яке зараз виглядало винятково серйозним. Він звернув увагу, що обличчя стало меншим та вужчим, і, як йому здалося, виною цьому була не тільки втрата ваги.
— Відколи я раптово вдерся у твій дім, я поводився переважно як егоїст. І що найголовніше — мені й на думку не спадало, що це ненормально, — сказав Птаха, повернувшись до вітальні, у якій досі метушилась Хіміко.
— Ти вибачаєшся? — м’яко піддражнила його Хіміко. На її обличчя вже знову повернувся ласкавий вираз.
— Як подумаю: я спав у твоєму ліжку, їв їжу, яку ти готувала… Відверто кажучи, в мене не було ніяких серйозних підстав так обмежувати твоє життя! Але разом з тим я тут почувався як удома.
— Ти збираєшся мене покинути? — занепокоєно спитала Хіміко.
Птаха невідривно дивився на Хіміко, відчуваючи щось схоже на голос долі: ніколи йому не вдасться зустріти деінде іншу людину, яка б так ідеально йому підходила. Птасі здалося, що він відчував на язику гіркий присмак жалю.
— Якщо ти врешті-решт все ж збираєшся піти, то залишся хоча б зараз, Птахо.
Він повернувся до спальні, улігся на ліжко, вмостивши голову на переплетені за потилицею долоні, і заплющив очі. Йому дуже хотілося висловити Хіміко свою вдячність.
Нарешті Птаха, Хіміко та її свекор усілися навколо столу у свіжій, охайно прибраній вітальні й обговорювали лідерів новоутворених африканських країн та особливості граматики суахілі. Хіміко зняла зі стіни спальні мапу Африки і розстелила її на столі, щоб показати свекрові.
— Чому б вам удвох із моєю Хіміко не поїхати до Африки? Продавши цей дім разом із землею, грошей можна отримати чималенько! — сказав він.
— А знаєш, це звучить непогано… — відразу пожвавішала Хіміко, запитально дивлячись на Птаху. — Ця подорож допомогла б тобі забути про всі біди, пов’язані з дитиною, Птахо! А мені — про чоловікове самогубство…