Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 31)

— Скоріше за все, сьогодні чи завтра буде вирішальний момент, — сказав лікар.

Птаха повернувся до дитини, яка не переставала терти голову подушечками великих пальців, що увінчували її пухлі ручки. Вуха в неї були такі ж, як і у Птахи — недорозвинено закручені всередину. Птаха пошепки, немовби боячись, що його голос може почути немовля, сказав:

— Дякую вам за все, що ви для мене робите.

Він кивнув лікарю, не піднімаючи до нього почервонілого обличчя, і вийшов із палати. Щойно за ним зачинилися двері, Птаха пошкодував, що не наголосив ще раз на своєму бажанні. Ідучи коридором, він притис вуха до голови і потер подушечками великих пальців між вухами та лінією, де починало рости волосся. Поступово його голова відкинулась назад, ніби якийсь важкий тягар тягнув її донизу. Нарешті помітивши, що він копіює рухи своєї дитини, різко зупинився і нервово озирнувся навколо. В кінці коридору на повороті біля крана з питною водою стояли дві вагітні жінки і байдуже дивились у його бік. Птаха відчув несподіваний напад нудоти, повернувся до переходу між корпусами і кинувся навтьоки.

Птаха поволі вів машину, намагаючись знайти біля ресторану місце для паркування, коли товариш помітив його і вийшов назустріч. Нарешті припаркувавши автомобіль, Птаха подивився на годинник. Спізнився на півгодини. Птаха вийшов з машини і підійшов до друга, обличчя якого поросло пліснявою нетерпіння.

— Це машина мого друга, — сказав Птаха, ніби виправдовуючись за червоний спортивний легковик. — Вибач за запізнення. Вже всі зібралися?

— Ні, тільки ти і я. Решта пішли у Парк Хібія на мітинг — протестувати проти ядерних випробувань Хрущова.

— А, так-так… — Птаха згадав, як сьогодні вранці Хіміко читала вголос газету, у якій про це йшлося, і те, як мало інтересу це в нього викликало. Єдине, що мене непокоїть, — моя химерна дитина. Я просто повернувся спиною до решти світу! Втім, це цілком зрозуміло: тим, хто вершить долю світу на протестних мітингах, не кидає виклик двоголове немовля.

Роздратований тим, що Птаха так легко примирився з відсутністю інших, товариш кинув на нього докірливий погляд.

— Ніхто з членів просто не хоче бути причетним до цього непорозуміння з паном Делчефом, і лише тому побігли демонструвати Хрущову свій протест. Навряд чи декілька десятків тисяч людей, що зібралися на концертному майданчику, аби покричати про своє незадоволення в Хібія, зможуть посварити кого-небудь із паном Хрущовим! — сказав він.

Птаха подумав про кожного з членів їхнього слов’янського гуртка. Не варто було сумніватися, що, ступивши в це трясовиння, пов’язане з Делчефом, можна нажити чималих неприємностей: одні працювали в великих комерційних торгових компаніях, інші були на дипломатичній службі в Міністерстві закордонних справ, хтось виконував свої обов’язки в університеті. У разі, коли журналісти все ж використають історію з Делчефом для роздуття скандалу, кожен із них опиниться в надзвичайно непростій ситуації, якщо їхнє начальство дізнається, що вони хоч якось до цього причетні. Ніхто з них не був таким же вільним, як Птаха: вчитель підготовчих курсів, якого от-от остаточно звільнять.

— То що ми робитимемо? — запитав він свого друга.

— А що ми можемо? Мені здається, єдиний варіант — це відмовити дипломатичному штабу в їхньому проханні вмовити Делчефа.

— Ти теж вирішив, що не хочеш мати нічого спільного з цією справою, так?

Птаха запитав це винятково через цікавість, не маючи жодних прихованих мотивів, але товариш раптом почервонів і подивився на нього таким поглядом, ніби його глибоко ображено. З подивом Птаха зрозумів: його друг очікував, що він відразу пристане на пропозицію відмовити місії.

— Але слухай, — примирливим тоном після тривалого мовчання товариша промовив Птаха. — Для Делчефа ми, можливо, останній шанс, якщо погодимось його переконати. Якщо цього не зробити, ситуація набуде розголосу, і навряд чи ми з тобою після цього зможемо спати спокійно.

— Звісно, якщо він піддасться на наші вмовляння, це буде добре, просто чудово! Але коли інцидент виллється у скандал, врешті-решт, ми опинимося в епіцентрі міжнародних проблем. І тому зараз мені б дуже не хотілося мати справу з Делчефом, — відвернувшись від Птахи, його друг дивився на водійське сидіння спортивної машини, що скидалось на розпанахане овече черево.

Птаха відчув у словах товариша зовсім голе жалісне благання погодитися з ним без подальшої полеміки. Але страхітливі слова «скандал» чи «міжнародні проблеми» не справили на нього надто великого враження. Він був занадто глибоко зануреним у скандал з аномальною дитиною, і його домашня проблема стискала горло гірше за будь-які міжнародні. Птаха був вільним від страху перед пастками, що приховувались навколо Делчефа. Він відчув дивну іронію ситуації: після того, як почалися проблеми з народженням дефектної дитини, він почав відчувати набагато ширшу свободу дій, ніж інші люди.

— Якщо ти збираєшся відмовити дипломатичній місії від імені нашого слов’янського гуртка, я б хотів усе-таки спробувати зустрітися з ним самостійно. Ми були з ним доволі близькі, та й якщо раптом історія розкриється, я не надто постраждаю, опинившись у центрі скандалу, — сказав він.

Птасі треба було якось згаяти час, відведений лікарем на чергову відстрочку. Окрім того, він дійсно хотів подивитись на життя Делчефа-відлюдника. Товариш так швидко пожвавішав, що Птасі стало навіть трохи ніяково:

— Якщо тобі справді хочеться за це взятися, це було б просто чудово! — палко вигукнув він. — Відверто кажучи, у глибині душі я навіть сподівався, що ти погодишся. Всі інші, коли чули новини про Делчефа, відразу намагалися втекти якомога далі. І тільки ти лишався спокійним і відстороненим. Я був просто в захваті.

Не бажаючи ображати в найкращих почуттях друга, який зненацька став таким велемовним, Птаха лише стримано посміхнувся, усвідомлюючи, що зараз він міг бути спокійним і відстороненим стосовно будь-чого, доки це не стосується його дитини. Однак, — гірко подумав Птаха, — ні в кого з жителів усього Токіо, у кого на шиї не висить ярмо дефектної дитини, немає жодних підстав мені заздрити.

— Я пригощу тебе обідом, Птахо! — бадьоро заявив товариш. — Але спершу ходімо вип’ємо пива.

Птаха кивнув, і вони разом увійшли до ресторану. Вони сіли за стіл один навпроти одного і замовили у офіціанта по склянці пива, коли його друг життєрадісно поцікавився:

— Слухай, Птахо, ця звичка терти за вухами обома великими пальцями в тебе ще з університету?

Протиснувшись у вузесенький прохід, що тріщиною відкривався не більш як на півметра між баром та корейським рестораном, Птаха поглянув, чи немає десь у цьому лабіринті ще одного прихованого виходу. Згідно з картою, яку дав йому друг, вхід, через який він зайшов, був єдиним, і дорога закінчувалася глухим кутом. Сліпа вулиця формою нагадувала шлунок, закритий перед кишківником. Як людина, бажаючи втекти від усіх, могла замкнути себе в такому богом забутому місці і не відчувати тривоги? Невже пан Делчеф почував себе таким зацькованим, що не міг обрати іншого місця для схованки? Втім, може, його вже давно тут і не було. Ця думка трохи піднесла Птасі настрій. Він підійшов до багатоквартирного будинку в кінці вулиці, зупинився перед входом, який нагадував таємний вхід до гірської фортеці, і витер рукою піт з чола. Здавалось, уся вулиця була в затінку, але, поглянувши у небо, Птаха побачив, що розпечене літнє полуденне сонце укрило її платиновою сіткою. Заплющивши очі від сяючого неба, він почесав великими пальцями сверблячу потилицю. Раптом він відпустив униз руки і вирівняв голову прямо. Десь далеко несамовито закричав дівчачий голос.

Птаха зняв взуття. Тримаючи його в одній руці, він піднявся короткими, шершавими від пилу сходами до вхідних дверей і зайшов до приміщення. З лівого боку коридору в ряд вишикувалися вхідні двері квартир, схожі на двері одиночних тюремних камер. Праворуч була глуха стіна, вкрита численними різноманітними написами. Дивлячись на номери квартир, Птаха рухався в глиб коридору. Біля багатьох дверей були ознаки присутності людей, але всі вони були зачинені. Цікаво, як мешканці цього будинку рятуються від спеки? Можливо, Хіміко стала піонером та провідником цього племені, яке наглухо замикає двері навіть посеред спекотного літнього дня, і тепер їхня чисельність невпинно зростає? Нарешті дійшовши аж до кінця коридору, Птаха помітив вузькі круті східці, що сховалися там, мов внутрішня кишеня піджака. Не знаючи, куди йому далі йти, Птаха безцільно поглянув назад. У прочинених дверях однієї з квартир стояла огрядна жінка і дивилась на нього. Своєю кремезною спиною вона перекривала світло, що падало з кімнати, і її обличчя та коридор вкривала тінь.

— Чого тобі тут треба? — гукнула вона до нього, махаючи рукою, ніби проганяла дворового пса.

— Я прийшов у гості до свого друга, іноземця, — відповів Птаха з тремтінням у голосі.

— Американця?

— Він живе з молодою японкою десь тут…

— А, то ти про того американця! На другому поверсі перші двері! — сказала жінка і зникла за зачиненими дверима.

Отже, якщо той «американець» і є Делчеф, то він, вочевидь, устиг завоювати симпатію цієї велетки. Піднімаючись непофарбованими дерев’яними сходами на другий поверх, Птаха ще терзався сумнівами, але коли він звернув з вузесенького сходового майданчика у коридор, йому назустріч вийшов сам пан Делчеф. Він привітно та енергійно простягнув обидві руки у вітанні, але в його очах залишалась підозрілість. Птаху охопила легка радість: Делчеф був єдиним поміркованим мешканцем будинку, хто лишав двері відкритими, аби бодай трохи прогнати з квартири спеку.