Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 30)
— Але я не можу не думати зараз про дитину! І цілком можливо, що нічого не зміниться, навіть коли вона змарніє і помре. Я не знаю, що з цим робити, — сказав Птаха. — А найгірше те, що ти можеш бути права, і найтяжче мене чекатиме саме після її смерті.
— Навіть зараз ще не пізно зателефонувати в лікарню і розпорядитися, щоб її почали повноцінно годувати.
— Це погана ідея! — змученим жалібним голосом майже закричав Птаха. — І якби ти побачила ту пухлину на голові моєї дитини, ти б зі мною погодилась.
Хіміко подивилась на Птаху і сумно похитала головою. Вони обидва намагались не дивитися одне одному у вічі. Натомість Хіміко вимкнула світло і витягнулась на ліжку поруч із Птахою. Вже було досить прохолодно, щоб двоє людей могли лежати на одному ліжку і не створювати одне одному дискомфорту. Вони трохи мовчки полежали. Потім Хіміко повернулась до Птахи й обвила його тіло своїм з незграбністю, якої не очікуєш від такого сексуального професіонала. Він відчув сухий дотик пучка лобкового волосся на зовнішній стороні стегна. Несподіване почуття відрази пробігло по його тілу і зникло. Птасі закортіло, щоб вона перестала рухати своїми кінцівками і поринула у свій тихий жіночий сон. У той же час йому дуже хотілося, щоб вона не засинала, доки не засне він сам. Час ішов. Кожен з них знав, що інший не спить, і обоє намагалися робити вигляд, що цього не помічають. Нарешті Хіміко різко, немов лисиця, що не могла довше вдавати з себе мертву, сказала:
— Тобі вчора вночі снилась твоя дитина, так, Птахо? — пронизливим голосом запитала Хіміко.
— Так, снилась. Звідки ти знаєш?
— Що то був за сон?
— Це була ракетна база на Місяці. А серед тих пустинних безлюдних скель стояла колиска з немовлям. От і все, простий сон.
— Ти зіщулився уві сні, стиснув руки в кулаки, широко роззявив рота та скиглив, як немовля.
— Це просто якась історія жахів. Це ненормально! — гнівно вигукнув Птаха, тонучи в термальних водах сорому.
— Я тоді дуже злякалась. Я боялася, що ти можеш більше не повернутися до нормального стану.
Птаха мовчав. У темряві горіли його червоні щоки. Хіміко лежала не рухаючись.
— Знаєш, Птахо, якби ця проблема не була твоєю особистою… Якби вона хоч якось зачіпала мене, я б змогла підтримати тебе краще, — нарешті сказала вона. В її голосі відчувалась тяжкість, ніби вона вже шкодувала, що згадала про те, як він страждав від нічних жахів.
— Ти права, це стосується лише мене. Цілковито мій особистий досвід, — відповів Птаха. — Але навіть заглиблюючись у печеру свого власного досвіду, дуже скоро знаходиш доріжки, що відкривають правду, яка стосується всіх без винятку. І це дає бодай якісь плоди людині, що страждає. Як Тому Соєру, коли йому довелося блукати в темній печері та переживати тяжкі думки, але врешті-решт пощастило знайти не тільки вихід, а й скарб із золотих монет. Однак каторга мого особистого досвіду, який я зараз переживаю, — це просто самотнє риття вертикальної шахти вниз, все глибше і глибше, до повного відчаю. І я можу нескінченно довго копати одну й ту ж яму, обливаючись потом, але все це не матиме ані найменшого значення для інших людей — це лише марне, ганебне риття! Мій Том Соєр зрештою просто збожеволіє на дні своєї глибоченної шахти.
— Зі свого досвіду можу сказати, що абсолютно марних страждань не буває, Птахо. Невдовзі після самогубства мого чоловіка у мене з’явилась фобія перед сифілісом: я без захисту переспала із чоловіком, у якого могла бути ця зараза. Ти навіть не уявляєш, як довго я страждала від того патологічного страху! І коли я все це переживала, мені здавалося, що більш марний та безнадійний невроз годі й уявити. Однак, коли я нарешті змогла його позбутися, відчула результат: відтоді я можу робити що завгодно з ким завгодно, яким би небезпечним той чоловік не здавався, і ніколи не боюся сифілісу.
Хіміко розповіла цю історію як кумедну відвертість і на закінчення навіть коротко хихотнула. Птаха відчув штучність у її веселощах і зрозумів, що вона з усіх сил намагається піднести йому настрій. Однак він все ж не втримався від іронічної ущипливої фрази:
— Отже, якщо моя дружина знову народить дефектну дитину, я не довго побиватимусь.
— Я не це мала на увазі, Птахо, — пригнічено відповіла Хіміко. — Просто якби ти міг зробити свою прямовисну шахту горизонтальною, з бічними доріжками…
— Думаю, це неможливо, — сказав Птаха.
Нарешті Хіміко відрізала:
— Я піду вип’ю снодійного і зап’ю його пивом, Птахо. Тобі б теж не зашкодило, так?
Звісно, йому треба було проковтнути декілька таблеток снодійного, але він боявся проспати телефонний дзвінок. І засмучений тим, що не може допомогти собі заснути, він відповів занадто різко:
— Ні, не треба. Ненавиджу прокидатися з присмаком ліків у роті. — «
— Та невже? — безжально сказала Хіміко, запивши таблетку декількома ковтками пива. — Якщо ти вже це сказав, цей смак нагадує зламаний зуб.
Довго після того, як Хіміко заснула, Птаха лежав, так і не сплющивши очей. Все його тіло, від плечей до рук та живота, задубіло, немов від слонової хвороби. Птасі видавалося, що воно приносило несправедливо велику жертву, змушене лежати поряд з іншим на одному ліжку. Він силкувався пригадати, як їм з дружиною було спати разом найперший рік після одруження, але спогади були настільки слабкими, що, можливо, навіть помилковими. Врешті Птаха вирішив злізти з ліжка та влягтися спати на підлозі, але щойно він спробував підвестися, як Хіміко у глибокому сні загарчала, мов дикий звір, чим змусила Птаху відсахнутися, і, скрегочучи зубами, ще сильніше до нього притислась. Він знову відчув, як її лобкове волосся тре з зовнішньої сторони його ногу. З темної глибини поміж розтулених губ Хіміко війнуло запахом іржавого металу.
Не маючи свободи хоч трохи поворухнутися, Птаха відчував, як у його тілі посилюється біль, і тому він майже втратив надію заснути. Врешті його серце заполонила гостра підозра: а що як той лікар разом із медсестрами щогодини дає дитині ціле відро густого молока? Перед Птахою відразу розгорнулася сцена: немовля з відкритими ротами у двох червоних головах голосно хлебче насичену молочну суміш. Усю поверхню тіла чоловіка гаряче закололо, ніби хтось усіяв його дрібними, як просо, пекучими зернятами лихоманки. Тягар сорому за те, що він залишив свою дитину на поталу, відразу полегшав, натомість на іншій чаші терезів збільшився тягар відчуття небезпеки, яку для нього становило це дитя. Психологічний баланс знову похитнувся. Птаха спітнів, відчуваючи, як його гризе егоїстична тривога. Він більше нічого не бачив, навіть меблів, контури яких спливали в темряві, нічого не чув, навіть звуків машин на шосе. Для нього існувало лише його тіло, яке свербіло від гарячки та поту. Немов отруєна інсектицидом садова гусениця, він нерухомо лежав і стікав рідиною, що пахла зеленню.
На світанку він навіть не зможе поділитися з Хіміко своїм нав’язливим страхом, бо це була саме та параноя, про яку так зверхньо казала нічна продюсерка. Однак, якщо очікування дзвінка стане просто нестерпним, уранці він, напевно, сам піде до лікарні у палату інтенсивної терапії, де лежить його дитина.
До самого світанку так ніхто і не зателефонував. Світанок минув, і крізь штори до кімнати почав пробиватися літній ранок. Птаха так і не сплющив очей, занурений у казан з дьогтем тривоги. Пітніючи, він незрушно лежав на ліжку, а в його вухах слуховою галюцинацією без кінця дзвенів телефон.
У понурому мовчанні Птаха та лікар, притиснувшись плече до плеча, дивилися на ліжечко по той бік скляної перегородки, мов спостерігали за восьминогом у акваріумі. Немовля Птахи переклали з інкубатора на звичайне ліжко, і не схоже було на те, що воно потребувало будь-яких особливих заходів. Так могла б лежати дитина, якій щойно провели просту операцію з виправлення заячої губи. Це яскраво-червоне, як варена креветка, немовля зовсім не здавалося Птасі таким, що от-от помре від виснаження — навпаки, воно навіть ніби встигло трохи вирости. Разом з ним виросла і ґуля на голові. Голова дитини була відкинута назад, урівноважуючи масу пухлини, і вона відчайдушно тягнула руки за потилицю, торкаючись шиї кінчиками великих пальців. Можливо, вона хотіла зішкребти пухлину з голови, але її короткі ручки до неї не дотягувалися. Від напруження очі немовляти міцно заплющились, а шкіра на обличчі вкрилася зморшками.
— Ґуля на голові, напевно, свербить?
— Що-що? — сказав лікар. Нарешті, зрозумівши, що Птаха має на увазі, продовжив: — Відверто кажучи, не знаю. Але шкіра на нижній частині пухлини дуже запалена — от-от лусне. Тому не виключено, що дійсно свербить. Ми один раз укололи туди дозу антибіотика, але зараз скасували ці ін’єкції, і вона може луснути будь-якої миті. Якщо це станеться, у дитини може розвинутися легенева недостатність.
Птаха подивився на лікаря і вже відкрив рота, щоб щось сказати, але не промовив ані слова і проковтнув слину. Йому кортіло переконатися, чи, лікар бува, не забув, що він сам, батько цієї дитини, хотів її смерті.