Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 29)

Птаха відчув тонкий запах алкоголю, що скрадався у солодкаво-кислуватому повітрі кімнати. Він придивився до широкого круглого обличчя однокурсниці і навіть у напівтемряві побачив, що воно було червоним, і її мімічні м’язи нервово смикались.

— Та ти п’яна! Я тільки тепер це зрозумів!

— Це не означає, що я не права. Хіба не правда, що ти від усього тікаєш неушкодженим? — з тріумфом у голосі вигукнула вона, відверто видихаючи гарячі алкогольні випари. — А зараз ти просто відмовляєшся бачити той осад проблем, що спіткають тебе після смерті дитини. Скажи-но, Птахо, чи не найбільше ти зараз переживаєш за те, що дитина не помре, а виживе і енергійно собі ростиме?

Серце Птахи стиснулось, і він знову сильно спітнів. Почуваючись, як побитий пес, Птаха мовчав. Потім він повернувся і, не кажучи ані слова, побрів на кухню, щоб узяти з холодильника пива. Один бік пляшки, який торкався формочки для льоду, був дуже холодним, а решта — зовсім теплою. Бажання випити пива відразу послабшало. Однак він все ж узяв пляшку та три склянки і повернувся до кімнати. Її подруга була у вітальні. Вже вдягнута, вона увімкнула світло і поправляла зачіску та макіяж. Птаха повернувся до вітальні спиною і налив собі та Хіміко по склянці пива брудно-коричневого кольору. Хіміко гукнула подрузі у вітальню, запрошуючи приєднатися.

— Ні, мені не наливайте. Час їхати у студію.

— Але ж іще зовсім рано! — занадто кокетливо промовила Хіміко.

— Птаха повернувся, тому навряд чи я вам потрібна, еге ж? — сказала подруга, ніби намагаючись заманити Птаху натяками у пастку. Потім вона повернулась особисто до нього і додала: — Я як янгол-охоронець для усіх дівчат, з якими ми разом випускалися з університету. Вони ще досі не знають, чого хочуть від життя, а тому всі потребують такого янгола-охоронця, як я. І коли хтось із них потрапляє в халепу, я приходжу і ділюся з ними своєю силою. Слухай, Птахо, спробуй не втягувати Хіміко дуже глибоко у свої сімейні проблеми, гаразд? Особисто я тобі співчуваю, але…

Коли Хіміко вийшла разом із подругою, щоб провести її до таксі, Птаха вилив залишки пива зі склянки у раковину на кухні і прийняв холодний душ. Здригаючись під важкими краплями, він пригадав, як одного разу у роки молодшої школи ненароком відбився від групи під час походу і потрапив під холодний осінній дощ. Всепоглинаюча самотність та нещасна безпорадність — два відчуття, які намертво вбилися в його пам’ять. Зараз же він був як молодий краб, який щойно тільки убрався у ще м’який панцир, що прогинається від найслабших ударів. Нині я у найгіршому за все життя стані! — подумав Птаха. Зараз йому здавалось чимось неймовірним те, що він зміг дати справедливу відсіч банді підлітків тієї ночі, коли народилась його дитина, і він боявся навіть подумати про те, щоб це могло повторитись. Холодний душ підсилив сексуальний потяг Птахи, і він голий ліг горілиць на ліжко. Запах чужої гості вивітрився, і будинок знову почав пахнути своїм особливим ароматом старості. Гніздо Хіміко. Вона, як маленька боязка тваринка, мала втерти свій запах у кожен куток цього дому, помітити свою територію, а інакше не змогла б знайти собі спокою. Птаха вже так звик до цього аромату, що іноді він навіть сприймав його за запах власного тіла. Хіміко досі не повернулась. А в той же час хоча Птаха під душем і змив піт зі свого тіла, та зараз воно поступово вкривалося рясним шаром нових крапель. Він мляво піднявся з ліжка, пішов на кухню і спробував іншу пляшку злегка прохолодного пива.

Хіміко повернулась не менш ніж через годину, побачила, що Птаха вже не в настрої, і відразу виправдовуючись сказала:

— Вона приревнувала.

— Приревнувала?

— Знаєш, Птахо, вона — найнещасніша з наших дівчат, тому ми час від часу з нею спимо. І при цьому вона впевнена в тому, що це вона для нас янгол-охоронець!

Відколи він залишив свою дитину далеко в лікарні, поняття моральності перестало для нього існувати, тому такі незвичні стосунки між Хіміко та її подругою його вже не шокували.

— Навіть якщо все, що вона казала, було через ревнощі, — сказав Птаха, — від її слів я вже точно не втечу неушкодженим.

10

Птаха лежав у ліжку на животі, піднявши голову вгору, чим нагадував маленьке крокодиленя, а Хіміко сиділа на підлозі, обхопивши коліна руками. Вони дивилися по телевізору останній вечірній випуск новин. Літня спека вже відступила, і вони насолоджувались нічною прохолодою, сидячи в кімнаті майже голі, як первісні печерні люди. Все ще сподіваючись дочекатись телефонного дзвінка, вони стишили звук і тепер вслухалися в дуже тихий, немов бджолине дзижчання, голос, що лунав з телевізора. Та він не був для Птахи звичним голосом людини: слова та інтонація зараз не мали для нього значення, це був пустий звук, у якому він не розрізняв ні форм, ні смислу, як і не концентрувався на грі світла та тіней, що випромінював кінескоп. Він не давав жодному об’єкту зовнішнього світу змоги повноцінно відбитися на кіноекрані своєї свідомості. Він просто вичікував, як переговорний пристрій, обладнаний лише приймачем, на сигнал здалеку, не маючи ніякої впевненості у тому, що його відправлять. Сигнал досі не надходив, і приймач на ім’я Птаха тимчасово не функціонував. Несподівано Хіміко розігнулась, скинувши на підлогу роман нігерійського письменника Амоса Тулуоли «Моє життя в лісі духів», що лежав у неї на колінах, простягнула руку і збільшила гучність. Втім, Птаха все одно не відчув ніяких змін — картинка, яку бачили очі, звуки, які чули його вуха, не набули жодних форм. Відсутнім поглядом він дивився на екран і продовжував чекати. Через деякий час Хіміко, не встаючи з підлоги, дотягнулась до кнопки і вимкнула телевізор. На екрані яскраво зблиснула срібляста пляма і зразу зникла — абстракція форми життя та смерті. Під цим гострим враженням Птаха тихенько зойкнув: можливо, цієї ж секунди померла й моя дивна дитина! Від самого ранку і до пізньої пори Птаха тільки чекав на телефонний дзвінок, перекушуючи хлібом із шинкою та запиваючи їх пивом, періодично злягався з Хіміко, та більш нічого! Він навіть не дивився у бік своїх африканських мап та тулуолівського роману — тепер ними захопилась Хіміко, ніби його африканська лихоманка перейшла й на неї. І все, про що він думав — це була смерть його немовляти! Було очевидно: він впевнено та невпинно деградував.

Не встаючи з підлоги, Хіміко розвернулась і з палким блиском у очах заговорила до Птахи. Він не вловив ані слова і насупившись перепитав:

— Що?

— Здається, от-от почнеться ядерна війна, і це буде кінець світу, Птахо.

— Чого це раптом? — здивовано відказав Птаха. — Іноді ти говориш якісь абсолютно безпідставні речі.

— Безпідставні? — тепер був час дивуватися Хіміко. — Тебе що, зовсім не шокувало те, що ми щойно бачили по телевізору?

— А що там показували? Я не надто звертав увагу — зараз мене шокує дещо інше.

Якусь мить Хіміко дивилась на нього з докором, але швидко зрозуміла, що він її не розігрує. Блиск у її очах потьмянів.

— Зберися докупи, Птахо!

— Що там показували?

— Хрущов знову розгорнув ядерні випробування, і там нещодавно підірвали бомбу, набагато потужнішу за усі водневі бомби, які були раніше.

— Еге, он як! — сказав Птаха.

— Здається, ти не надто вражений.

— Ну, так собі…

— Дивина.

Дійсно, дивно, — вперше подумав Птаха. Його майже не збентежила інформація про поновлення ядерних випробувань Радянським Союзом, і це було по-справжньому дивно. Втім, здається, я б не здивувався, навіть почувши, що Хрущов без усіляких випробувань застосував ядерну зрою і розпалив світову війну…

— Не знаю чому, але, по правді кажучи, я взагалі нічого не відчув, — сказав Птаха.

— Тебе останнім часом зовсім не цікавить політика?

Птасі знадобилось трохи часу, аби подумати.

— Я давно вже далеко не такий чутливий до міжнародної політичної ситуації, як тоді, коли ми разом із тобою та твоїм чоловіком студентами ходили на всі ці демонстрації. Однак єдина річ, яка мене завжди непокоїла — це ядерна зброя, тому й єдиною політичною діяльністю нашого наукового гуртка слов’янських мов були петиції за заборону та знищення атомних знарядь. У зв’язку з цим я мав би бути вражений новиною про Хрущова та його випробування, але ні: я дивився телевізор і нічого не відчував.

— Птахо… — почала Хіміко, але зам’ялась.

— Здається, моя нервова система здатна реагувати лише на проблеми, пов’язані з моїм сином, і більше ні на що, — зізнався Птаха, охоплений неясною тривогою.

— Так і є, Птахо. Сьогодні увесь день — цілих п’ятнадцять годин! — ти говориш тільки про те, чи померла вже твоя дитина.

— Мені й справді здається, що примара моєї дитини повністю захопила мій мозок. Я ніби пірнув з головою у криницю, де замість води — образ мого немовляти!

— Це ненормально, Птахо. Якщо твоя дитина помиратиме довго, і це очікування розтягнеться хай навіть на сто днів, ти просто з глузду з’їдеш!

Птаха сердито й докірливо подивився на Хіміко, ніби магія її слів могла дати дитині, що виснажується, харчуючись лише підсолодженою водою та мізерними порціями молока, стільки ж енергії, як шпинат моряку Попаю. Сто днів! Сто разів по двадцять чотири години!

— Птахо, тобі не здається, що коли ти даєш тій примарі так захопити твій розум зараз, то не зможеш втекти від неї і після того, як дитя помре? З таким психологічним станом, у якому ти зараз, нічого гарного не дочекаєшся, — сказала Хіміко і процитувала англійською мовою репліку з шекспірівського «Макбета»: — «Кинь про це гадати, Птахо, бо збожеволієш»[4].