Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 28)

— Може, зробимо щось із цим густим димом? — стримано запитав він у жінок, які продовжували труїтися нікотином.

Хіміко пішла до кухні, щоб відкрити вентиляційне віконце. Але її подруга, не зважаючи на Птаху, очі якого виїдало куриво, грубими пальцями із вкритими сріблястим лаком нігтями запалила нову цигарку. У тьмяному жовтогарячому світлі тліючого «Данхіла» Птаха помітив на її занадто широкому обличчі глибокі зморшки, а по її повіках, напівприкритих темним чубцем, пробігав нервовий тик. Птаха насторожився: щось сильно гризло її зсередини.

— Нікому з вас часом не заважає ця задуха?

— Ох, ще й як! Я, здається, от-от знепритомнію, — відповіла подруга Хіміко. — Але неприємно вести бесіду з добрим другом, коли по кімнаті гуляє вітер.

Хіміко забрала з телевізора пакет і тепер топталася на кухні, намагаючись втиснути пиво в холодильник між лотками для льоду та розглядаючи етикетки на бляшанках. Її подруга-продюсер критично дивилась на цю метушню. Ця жінка точно розбовкає усім з неймовірною спритністю гарячі новини про мене та Хіміко, — подумав Птаха. — Я навіть не здивуюся, якщо це потрапить у її нічний ефір!

Хіміко приколола африканські мапи до стіни у спальні канцелярськими кнопками. Роман африканського письменника, який він удома запакував у сумку, зараз лежав на підлозі, як мертвий пацюк. Напевно, Хіміко читала його, лежачи в ліжку, а коли прийшла її подруга, кинула на підлогу й пішла відчиняти двері. Птаха почувався ображеним: з моїми африканськими скарбами обійшлися так зневажливо! Це поганий знак. Мабуть, я ніколи у своєму житті не побачу африканського неба. І які там заощадження на подорож! Я втратив навіть роботу, без якої мені не буде на що купити хліба!

— Мене сьогодні звільнили. Влітку від спецкурсів, а потім — повністю, — сказав він Хіміко.

— Як?! Що трапилось?

Птаха був змушений розповісти про похмілля, блювання в класі, про впертого законника-донощика, і його історія з кожним наступним словом ставала все більш безрадісною та гнітючою. Нарешті Птаха остаточно засмутився і змовк.

— Але ж ти міг із цим не погодитись! Якщо були студенти, готові свідчити, що ти отруївся, не було б нічого поганого в тому, щоб дати їм за тебе заступитись! Чому ти так легко дав себе звільнити!: Птахо? — збуджено проговорила Хіміко.

«Справді, чому я так легко здався?» — подумав Птаха. Вперше за весь час він відчув, що шкодує за щойно втраченою посадою викладача підготовчих курсів. Таку роботу не викидають отак, напівжартома, на смітник. І що тепер я маю сказати своєму тестеві? Чи зможу я відверто зізнатися йому, що того дня, коли народилась моя дефектна дитина, я напився, як свиня, а наступного — від сильного похмілля так начудив, що мене вигнали з роботи? Та ще й до цього всього то був його «Джонні Вокер»…

— У всьому світі не було взагалі нічого, жодного права, яке я міг виправдано відстоювати — так я себе тоді почував. Окрім того, єдине, про що я мріяв — це якомога швидше закінчити ту принизливу аудієнцію з директором, і заради цього був згоден на будь-що. Я поводився дуже необачно.

— Ти хочеш сказати, Птахо, що втратив будь-які законні права в цьому світі лише тому, що зараз сидиш і чекаєш, доки твоя дитина нарешті помре? — збоку озвалась жінка-продюсер.

Отже, Хіміко розповіла їй цю нещасливу історію, в яку потрапив Птаха!

— Боюся, що так, — різко відповів Птаха, роздратований одночасно нерозважливістю Хіміко та безцеремонністю її подруги. Тепер йому неважко було уявити себе в епіцентрі відомого усім скандалу.

— Саме ті люди, які вирішили для себе, що в них немає більше ніяких прав, і чинять самогубства, Птахо. Не здумай себе вбивати! — сказала Хіміко.

— Самогубство? Що ти таке кажеш? — Птаха був переляканий до глибини душі.

— Мій чоловік якось почав відчувати те саме. І невдовзі закінчив рахунки з життям, — промовила дівчина. — Якщо ти теж повісишся у цій же спальні, я вирішу, що я відьма.

— Я ніколи навіть не думав про самогубство, — впевнено заявив Птаха.

— Але твій батько теж себе вбив, Птахо, чи не так?

— Звідки ти знаєш? — здивовано запитав Птаха.

— Ти сам мені сказав про це тієї ночі, коли помер мій чоловік. Мабуть, хотів, щоб я повірила в те, що самогубство — це абсолютно звична та дуже поширена річ.

— Напевно, я тоді був шокований не менше, ніж ти, — спустошено сказав Птаха.

— Тоді ти ще розповів історію, як батько тебе побив, перш ніж накласти на себе руки.

— Ой, а що то за історія? — пожвавішала подруга Хіміко, запалюючись цікавістю.

Птаха розсерджено мовчав, і Хіміко переказала розповідь, як її чула. Птасі було шість років, коли він одного разу підійшов до свого батька і запитав: Тату, скажи, де я був сто років тому? І де буду через сто років після смерті? Що зі мною буде, коли я помру, тату?

Його молодий батько не відповів ані слова, а натомість несподівано розвернувся і вдарив хлопчика, розбивши йому губу та заюшивши йому кров’ю обличчя. Хлопчина відразу забув про свій страх перед смертю. А три місяці по тому батько всадив собі в голову кулю з німецького револьвера часів Першої світової війни.

— Якщо моя дитина виснажиться і помре, це звільнить мене принаймні від одного побоювання, — сказав, пригадуючи свого батька. — Бо я не знатиму, що їй відповісти, коли вона мені поставить таке ж запитання. А вдарити власного шестилітнього сина в обличчя так сильно, щоб він забув про страх смерті бодай на годину, я просто не зможу.

— Та все одно, не чини самогубства, Птахо, будь ласка!

— Не кажи дурниць, — мовив він, відводячи від її припухлих та налитих кров’ю очей свої, які в цій напівтемряві кімнати, здавалось, почали його обманювати.

Ніби дочекавшись, поки Хіміко замовкне, до Птахи повернулась радіопродюсерка і сказала:

— Це найгірше, що можна собі уявити, еге ж? Просто сидіти і чекати, доки твоя дитина десь там далеко в лікарні нарешті залишить цей світ, виснажена водно-цукровою дієтою. Самообман, невпевненість, тривога — вони просто з’їдають тебе живцем! Та й не тільки тебе, Птахо, Хіміко теж схудла.

— Я ж не можу просто піти і сам голіруч її вбити! — заперечив Птаха.

— Але якби ти це зробив, ти б знав, що ти брудниш свої власні руки, і тобі б не доводилося самого себе дурити. Хоч як би ти того не хотів, від лиходія в собі ти вже не втечеш, але в тебе було б виправдання: ти хотів врятувати свій домашній затишок від аномального немовляти, отже, в цьому є своя, хай і егоїстична, логіка. А ти просто залишив усю брудну та криваву роботу чужому лікареві, а сам втік подалі і вдаєш із себе гарну людину, ніжну жертву несподіваної трагедії. Це шкідливо для ментальної чистоти. Ти ж усвідомлюєш, що займаєшся самообманом, чи не так, Птахо?

— Самообманом? Якби я свято вірив у те, що мої руки анітрохи не забруднені, коли дитина вмирає, а мене немає поруч, — ось це був би самообман, — заперечив Птаха. — Але я знаю, що я буду відповідальним за смерть своєї дитини.

— Невже? — у голосі жінки не було ані натяку на те, що вона вірить його словам. — Відразу після того, як твоя дитина помре, на тебе звалиться ціла купа проблем: зовнішніх, внутрішніх — всяких! І, на мою думку, це буде відплата за самообман. І тоді Хіміко варто було б бути особливо насторожі, щоб ти не наклав на себе руки, Птахо, хоча тоді ти вже будеш, скоріше за все, знову зі своєю багатостраждальною дружиною.

— Моя дружина каже, що збирається зі мною розлучитись, якщо я покину дитину напризволяще і дам їй померти, — сказав Птаха з гіркою посмішкою.

— Щойно людина скуштує отрути самообману, вона вже не може ясно вирішувати, як правильно себе поводити, — нарешті сказала Хіміко, розвиваючи моторошне пророцтво. — Ви не розлучитесь. Ти з усіх сил виправдовуватимешся, приховуватимеш та викривлятимеш факти, щоб лише знову відбудувати своє подружнє благополуччя. Такі складні рішення, як розлучення, неможливо прийняти, коли ти вже отруєний солодким самообманом, Птахо. Потім навіть твоя дружина вже тобі не довірятиме, і дуже скоро ти помітиш, що обман кидає свою тінь на все твоє особисте життя. Врешті-решт, ти просто сам себе зруйнуєш. Перші симптоми самознищення вже очевидні.

— Хіба це не глухий кут? Чудово, ви змалювали мені найбезнадійніше майбутнє, яке тільки можна уявити, — сказав Птаха, намагаючись, аби це прозвучало якомога жартівливіше. Та його дебела й товста колишня однокурсниця суворо відрізала:

— Ти зараз якраз і є в цьому глухому куті, Птахо!

— Але ж те, що у нас із дружиною народилась аномальна дитина, — не більше як звичайна випадковість. Ніхто з нас за це не відповідальний! Разом з тим я ані холоднокровний мерзотник, здатний роздавити новонароджене дитя голими руками, ані впертий благодійник, щоб мобілізувати усіх лікарів і змусити їх скрупульозно підтримувати його життя, хоч яким би безнадійно хворим воно не було. І тому в мене не лишається іншого вибору, окрім як здати немовля в університетську лікарню і бути певним, що воно помре природною смертю від виснаження. І якщо, коли все закінчиться, я захворію набутим синдромом самообману і буду загнаним у глухий кут, мов пацюк, який проковтнув зооцид, — що ж, із цим нічого не поробиш.

— Ні, Птахо. Тут якраз ти мусив вибрати щось одне: стати або холодним мерзотником, або впертим лиходійником.