Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 27)

— Так, так, звісно, — спішно відповів Птаха. Бажаючи полегшити директорський тягар, він його випередив: — Я відмовлюся від літніх спеціальних курсів, а з осені — від посади взагалі.

Директор занадто голосно втягнув носом повітря, і на його обличчі з’явився вираз із суміші печалі та гніву.

— Незручно перед паном професором, — промовив він. Це означало, що Птаха мусив сам все пояснити своєму тестеві.

Птаха кивнув. Він відчув, що почне дратуватись, якщо не покине директорський кабінет якомога швидше.

— І ще одне, Птахо! Є група студентів, які наполягають на тому, що вчорашній випадок був харчовим отруєнням, і, здається, вони погрожують донощику. А той у свою чергу стверджує, що це ти їх підбурюєш. Навряд чи воно так, еге ж?

Посмішка на обличчі Птахи зів’яла, і він заперечно похитав головою.

— То я тоді… з вашого дозволу…

— Дякую, Птахо! Дуже шкода, що все так вийшло, мені завжди подобався твій характер, — сказав директор. У його голосі та збільшених лінзами окулярів очах відчувалась щирість. — Отже, у тебе і справді було похмілля?

— Так, похмілля, — відповів Птаха і вийшов з кабінету.

Він вирішив оминути вчительську і пройти у двір до машини через підсобку. Птаха відчув, що у ньому наростає меланхолія, ніби його щойно несправедливо принизили. До літнього різноробочого, який сидів у підсобці, вже дійшли чутки про Птаху:

— Ви нас покидаєте, сенсей? Нам вас бракуватиме! — сказав він. Отже, він — викладач, популярний серед прибиральників!

— До кінця семестру я ще користуватимусь вашою милістю, — відповів Птаха, понуро думаючи про те, що він не заслуговує на такий вираз на старечому загрубілому та зморшкуватому обличчі.

На дверях припаркованого на внутрішньому дворі спортивного автомобіля сидів його невтомний юний союзник, суплячись, як дорослий, на яскраве сонячне сяйво та спеку. Збентежений його несподіваною появою з чорного ходу підсобки, він миттю скочив на ноги. Птаха сів у машину.

— Як усе пройшло? Ви наполягли на тому, що то було отруєння, сенсей?

— То було похмілля, — відрізав Птаха.

— Отакої! Чудово! — насмішкувато, з гіркотою в голосі сказав хлопець. — Отже, вас звільнено, сенсей.

Птаха вставив ключ та завів двигун. За лічені секунди його ноги потонули в поту, немовби він заліз у гарячу сауну. Навіть кермо так сильно нагрілось на сонці, що рука Птахи рефлекторно відсмикнулась.

— Чорт забирай! — вилаявся він. Юнак голосно та весело засміявся.

— Що ви робитимете після звільнення, сенсей?

І справді, що я збираюсь робити, коли мене звільнять? А я ж іще мушу заплатити двом лікарням за дружину та сина, — подумав він. Та його розпечена під спекотним сонцем голова була не здатна народити бодай якийсь ефективний план — тільки нескінченні потоки поту. І знову він відчув невиразну тривогу: він більше не авантюрист.

— Може, вам стати туристичним гідом? І замість скаредних японських студентів з їхніми єнами трусити з іноземних туристів долари! — сказав хлопець, з обличчя якого не сходила життєрадісна посмішка.

— Ти знаєш, де контора екскурсоводів? — зацікавлено спитав Птаха.

— Я обов’язково дізнаюсь! Як мені з вами зв’язатись?

— Можна зустрітися на наступному тижні після занять.

— Чудово! Покладіться на мене! — радісно та збуджено вигукнув юнак.

Птаха обережно вивів машину на вимощену бруківкою дорогу. Спочатку він хотів позбутися нав’язливої компанії хлопця і нарешті прочитати листа, що лежав у кишені. Але, розігнавши автомобіль, він нарешті помітив, що відчуває вдячність до юнака. Якби той не звеселив його, коли він від’їжджав на бруднуватій спортивній машині з роботи, яку він щойно втратив, напевно, все було б набагато гірше. Очевидно, він був приречений, щоб із критичної ситуації його завжди рятували молодші браття. Згадавши, що йому треба заправити автомобіль, Птаха заїхав на станцію. Трохи подумавши, він замовив повний бак високооктанового бензину, після чого дістав з кишені листа, який, відповідно до студентського жартівливого забобону, мав стовідсотково сповіщати про по-справжньому чарівний талан.

Пан Делчеф ігнорував звернення з дипломатичної місії і продовжував жити з тією дівицею десь у Сіндзюку. Однак при цьому він не був противником політичного ладу на батьківщині, не мав жодних намірів просити про політичний притулок, а тим більше займатися шпигунством. Він просто вже не міг покинути цю особливу для нього японську дівчину. Звісно, у дипломатичному штабі понад усе боялися, що цей інцидент буде використано з політичною метою. Якщо впливові уряди західних країн скористаються затворництвом Делчефа для масової пропаганди, це абсолютно точно викличе небувалий резонанс. Тому дипломати прагнули якомога швидше повернути його до штабу і відправити назад на батьківщину, але залучати японську поліцію — означало розголошувати те, що сталось. У той же час, якщо вони спробують застосувати до нього силу, Делчеф, ветеран руху спротиву під час Другої світової війни, буде опиратися, і врешті-решт, поліція таки втрутиться. Опинившись у такій скрутній ситуації, співробітники дипломатичного відомства змушені були звернутися до членів слов’янського товариства — єдиних японців, а серед них був і Птаха, яким вони довіряли, — аби ті таємно переконали Делчефа у нерозсудливості його вчинків.

У суботу, о першій по обіді, в ресторані неподалік університету, в якому навчався Птаха, знову проводитиметься екстрене зібрання гуртка, присвячене панові Делчефу. Так було написано в листі, і додавалось, що вони дуже чекають на Птаху, який спілкувався з Делчефом найближче. Субота післязавтра. Ну, гаразд, прийду, — подумав Птаха, сховав листа назад до кишені і заплатив молодому заправнику, від якого гостро пахло бензином, як від бджоли квітковим нектаром. Якщо сьогодні, завтра чи післязавтра йому не зателефонують з лікарні, щоб повідомити про остаточне виснаження та смерть дитини, будь-яке доручення на зразок пошуку втікача, що допоможе згаяти час нудотного очікування, можна вважати удачею. Отже, лист все-таки чудовий, — подумав Птаха, натиснув на педаль газу, і машина ревучи покинула автозаправку.

Птаха зупинився біля продуктової крамниці і купив пива та бляшанку лососевих консервів. Повернувшись додому та припаркувавши машину, він, з пакетом харчів у руці, пройшов до вхідних дверей, але вони були замкнені. Невже Хіміко могла кудись вийти? У його голові ясно намалювалась картина: телефон дзвонить довго, нескінченно довго, але все намарне. В ньому закипіла егоїстична злість. Однак Птаха залишив біля дверей пакет, обійшов будинок і покликав Хіміко, стоячи під вікном спальні. З-за фіранок відразу визирнуло її обличчя. Обливаючись потом, Птаха полегшено зітхнув і повернувся назад до входу.

— З лікарні не дзвонили? — спитав Птаха досі з суворим виразом на обличчі.

— Ні, Птахо, ніхто не телефонував.

Він відчув, що поїздка спортивним автомобілем до Токіо сьогодні була марним гаянням сил та часу, і тепер утома стискала його своїми краб’ячими клішнями. Якби з лікарні все ж зателефонували і сказали, що дитина мертва, все б відразу стало на свої місця, і у його сьогоднішній діяльності був би бодай якийсь сенс. Розсерджений такими думками, він грубувато запитав:

— Навіщо ти закрила двері на замок серед дня?

— Мені стало страшно. Я відчувала, ніби до мене от-от прийде якийсь демон і принесе з собою біду.

— Демон? До тебе? — сказав Птаха з сумнівом. — Не схоже, щоб тебе могло зараз підстерігати якесь нещастя.

— Мій чоловік не так давно покінчив із собою, — відповіла Хіміко. — Але ти часом не хочеш цим сказати, що ти — єдиний у всьому світі, кому зараз варто боятися демонів? Чи не занадто зарозуміло з твого боку?

Це був сильний удар. Від повного нокауту Птаху врятувало лише те, що Хіміко не завдала другого удару, а розвернулася і швидко пішла до спальні.

Дивлячись на її голі плечі, які жирно блищали у скупому світлі, Птаха пройшов через вітальню. Повітря було теплуватим і застояним. Підійшовши до дверей спальні, він розгублено завмер на місці. Посеред кімнати на ліжку у тумані тютюнового диму лежала тілиста жінка, виставивши напоказ свої оголені плечі та груди. Вона була приблизно одного з Хіміко віку і так само, як і Хіміко, вже втратила юну свіжість.

— Довгенько ми не бачились, Птахо! — замість вітання сказала вона спокійним хриплуватим голосом.

— Еге… — тільки й відповів Птаха, досі не в силі подолати розгубленість.

— Я не хотіла чекати на дзвінок з лікарні сама, і вона приїхала мене трохи розважити, — кивнула Хіміко.

— У тебе на радіостанції сьогодні вихідний? — поцікавився Птаха.

Це була ще одна з його однокурсниць. Після закінчення університету два роки поспіль вона тільки те й робила, що розважалась. Як і більшість студенток з його університету, вона відмовлялась від будь-якої запропонованої їй роботи, вважаючи ці пропозиції недостойними її великих здібностей. Врешті-решт, через два роки неробства, вона влаштувалась продюсером на третьосортну радіокомпанію з локальним мовленням.

— Я відповідаю за нічні передачі, Птахо. Ти, напевно, чув той огидний шепіт, коли купка дівчат ніби спаровується своїми горлами з публікою, — удавано урочистим голосом сказала жінка.

Він згадав ті численні скандали, що відбувалися з радіостанцією, яка сміливо взяла на роботу цю особу. Одночасно з цим він згадав і свою огиду, яку відчував до неї, коли вони ще сиділи в одній аудиторії. Вона була не тільки масивною, але й дуже товстою, а своїми очима та носом нагадувала єнота. Птаха поставив пакет з пивом та консервованою рибою на телевізор.