Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 26)
Він спустився вниз, сів до машини Хіміко, і вони поїхали до банку. Хіміко уважним оком помітила в кишені Птахи карти.
— Це дорожні мапи?
— Так, дорожні. Карти, якими дійсно можна скористатись.
— Тоді поки ти будеш у банку, я пошукаю в них найкоротший шлях до лікарні, де лежить твоя дитина, Птахо.
— Це буде непросто: вони африканські, — відповів Птаха. — В мене ніколи не було придатних для реального застосування карт інших континентів, окрім Африки.
— Сподіваюся, настане той день, коли вони тобі знадобляться, — трохи жартома сказала Хіміко.
Птаха залишив Хіміко засинати за кермом її MG на площі перед лікарнею і пішов до будівлі, щоб оформити госпіталізацію. Проблема виникла з тим, що у дитини досі не було імені. Він терпляче відповідав на численні запитання дівчини у реєстраційному вікні, але врешті-решт не витримав і зірвався:
— Моя дитина вмирає! Я не впевнений навіть, чи вона ще жива! Чому я повинен давати їй ім’я?!
Дівчина страшенно зніяковіла і поступилась. Без особливих причин Птаха вирішив, що дитина все-таки вже мертва, і навіть запитав у реєстраторки про процедуру оформлення документів на розтин та кремацію.
Але лікар, з яким вони зустрілись у палаті інтенсивної терапії, своїми словами його осадив:
— Чому ви з таким нетерпінням чекаєте на смерть вашого сина? Плата за госпіталізацію в нас не така й велика! У вас же є медична страховка? Так, ваша дитина дійсно слабшає, але все ж вона досі жива. Може, ви нарешті почнете поводитись, як належить батькові?
Птаха написав на вирваному із записника аркуші телефонний номер Хіміко, дав його лікареві і попросив телефонувати, якщо трапиться щось суттєве. Відчуваючи, що він викликає у всіх людей в палаті тільки огиду, Птаха, навіть не зазирнувши в інкубатор, у якому лежало його немовля, відразу вийшов з лікарні до спортивного автомобіля. Бігаючи задушливими лікарняними коридорами, він спітнів не менше, ніж Хіміко, яка спала в машині під полуденним сонцем. Залишивши по собі у повітрі вихлопні гази та тваринний запах поту, вони поїхали до будинку Хіміко, щоб провести спекотний опівденний час, лежачи голими у ліжку та чекаючи на телефонний дзвінок, що сповістив би про смерть немовляти.
Весь день їхня увага була невідривно прикута до телефонного апарата, і навіть коли настав час піти до магазину, щоб купити щось на вечерю, Птаха залишився вдома, боячись пропустити заповітний дзвінок. Після вечері вони слухали по радіо запис популярного радянського піаніста, але зі стишеним звуком: нерви в очікуванні телефонного дзвінка були напружені до краю. Врешті-решт Птаха заснув, але раз у раз йому здавалося, що він чує дзвінок. Він прокидався, біг до телефону і хапав трубку, пересвідчуючись, що йому все наснилось. Одного разу територія сонної реальності поширилась настільки, що він навіть почув у слухавці голос лікаря, який повідомляв йому про смерть дитини. Вкотре прокинувшись посеред ночі, Птаха відчув себе злочинцем, якому тимчасово відклали виконання судового вироку. І з несподіваною силою та глибиною він раптом відчув утіху в тому, що проводить ніч не на самоті, а разом з Хіміко. Вперше, відколи він став дорослою людиною, Птаха відчував у комусь потребу.
9
Вранці Птаха позичив у Хіміко машину, щоб доїхати до своєї школи. Припаркований на шкільній території червоний спортивний MG злегка пахнув скандалом, чимось таким, що майже не хвилювало його, поки він не поклав ключі від автомобіля до кишені. Він відчув, що після ситуації, яка склалася навколо народження його дитини, у його свідомості з’явилися прогалини. Птаха проштовхнувся через натовп учнів, які з похмурими обличчями обступили його машину. В учительській завідувач відділення іноземних мов, одягнений, як справжній син американських мігрантів, у короткий піджак, який сидів на ньому кривувато, повідомив Птасі, що директор хотів його бачити. Однак це повідомлення ледве пробилось у глибини його сточеної свідомості і анітрохи не змогло його збентежити.
— Знаєш, Птахо, ніколи б не подумав, що ти такий безстрашний! Хоча важко сказати, що це — сміливість чи нахабство, — весело, ніби жартома, додав начальник, та його очі продовжували уважно розглядати Птаху.
Увійшовши до аудиторії, де на нього чекали учні, він не зміг не здригнутися. Втім, це була інша група учнів, і наскільки йому було відомо, вони не надто тісно спілкувалися з тим класом, що був на його вчорашньому провальному занятті, а тому майже ніхто не знав про той ганебний інцидент. Ця думка його збадьорила. Впродовж уроку він помітив декількох учнів, які напевно знали про вчорашній випадок, але вони були з тих легковажних міських молодих людей, для яких ця ситуація була лише кумедною витівкою, а дехто навіть вбачав у ній своєрідний героїзм. Коли він зустрічався з кимось із них поглядами, вони грайливо та зі сповненим симпатії розумінням йому посміхались. Проте Птаха ці посмішки ігнорував.
Коли по завершенні уроку Птаха вийшов з аудиторії, на кручених сходах на нього чекав юнак. Це був учень, який учора став на його бік і врятував викладача від шквального бунту озлобленого класу. Він не просто покинув заради нього свій урок, що проходив у іншій аудиторії, а й чекав на нього, сидячи просто на палючому сонці. На носі хлопця блищали краплини поту, а на блакитних джинсах був помітний бруд зі сходинки, на якій він сидів.
— Добридень!
— Добридень, — відповів Птаха на вітання.
— Напевно, вас уже викликав до себе директор? Той йолоп дійсно пішов скаржитись! І навіть як доказ сфотографував маленьким фотоапаратом блювотиння, — демонструючи ряд добре доглянутих зубів, юнак ніяково посміхнувся.
Птаха посміхнувся йому у відповідь.
— Він доніс директору, що ви прийшли до аудиторії з похмілля, але ми — п’ятеро чи шестеро чоловік — збираємося свідчити, що це було харчове отруєння. Тому ми вирішили, що спершу варто, так би мовити, узгодити наші версії, — сказав хлопець, удаючи з себе вигадливого змовника.
— Але то й справді було похмілля, це ви з друзями помиляєтесь. Все було саме так, як поскаржився той законник, — Птаха прослизнув повз хлопця і пішов сходами вниз.
Учень поспішив слідом і вчепився в нього, намагаючись його переконати:
— Але ж, сенсей, якщо ви в цьому зізнаєтеся, вас звільнять! Директор очолює районну філію ліги за сухий закон!
— Жартуєш!
— Літо є літо, сенсей. Чому б не сказати все-таки, що це було харчове отруєння? Що у вас така низька зарплата, і ви ненароком з’їли те, що вже залежалось.
— Мені зовсім не хочеться брехати про своє похмілля. І ще більше я не хочу, щоб ви давали заради мене неправдиві свідчення.
— Хм! — із сумнівом чмихнув юнак. — Куди ви підете, якщо вас звідси виженуть, сенсей?
Птаха вирішив не звертати на нього уваги. Чого йому найменше зараз хотілося — це знову втягувати себе в нові інтриги. Він відчув, що став страшенно пасивно-консервативним. Напевно, в цьому винні ті прогалини у свідомості.
— Втім, я бачу, у вас немає необхідності працювати вчителем курсів. Я бачив ваш червоний спортивний автомобіль. Директор, якщо вирішить вас звільнити, теж, напевно, розгубиться, побачивши ваш MG, ха-ха!
Не повертаючись до звеселеного юнака, Птаха пішов прямо до вчительської. Поклавши у свою комірку коробку з крейдою та підручник, він помітив конверт, на якому зазначалось його ім’я. Лист від його друзів з гуртка слов’янських мов: можливо, на своєму екстреному зібранні вони все-таки придумали, що робити з Делчефом? Птаха відкрив конверт і збирався розгорнути листа, коли йому пригадався кумедний студентський забобон про ймовірність: якщо в тебе одночасно виникають дві важливі справи, і ти не знаєш, чого від кожної з них чекати, то за умови, що одна з них провалиться, у другій удача обов’язково тобі усміхнеться. Птаха поклав аркуш назад до конверта і засунув його в кишеню: якщо розмова з директором обернеться провалом, у нього будуть всі підстави сподіватися на краще у листі.
Достатньо було одного погляду на обличчя шефа, який підняв на нього очі від свого столу, аби відчути, що результат буде один: катастрофа. Але він швидко себе заспокоїв:
— Неприємна справа вийшла, Птахо. Відверто кажучи, я теж приголомшений, — сказав директор. Він нагадував начальника великої корпорації, що зійшов зі сторінок з бізнес-романів — одночасно величний та прагматичний. У свої тридцять з лишком років йому вдалося перетворити невеличку приватну школу вихідного дня у чималий інтегрований навчальний центр, і зараз він планував відкривати коледж. На його великому безформному, начисто поголеному обличчі сиділи окуляри у товстій оправі з двома круглими, як дощові краплини, лінзами. Зроблені на індивідуальне замовлення, вони підкреслювали своєрідність його зовнішності. За цими показними окулярами приховувались винуваті очі, які завжди викликали у Птахи легку приязнь до цього чоловіка.
— Я розумію, про що ви. Це все повністю на моїй відповідальності.
— Студент, який поскаржився — регулярний дописувач у освітній журнал. Неприємний тип. Якщо він здійме галас у пресі, нам буде кепсько.