Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 25)

— Але як ти тоді знаєш, що це суахілі?

— Слова, що звучать, як крики диких тварин, не можуть належати цивілізованому суспільству.

Птаха промовчав, сумно думаючи про те, що його дружина зовсім не розуміє принципу організації мови суахілі.

— Коли позавчора, а потім вчора ввечері мати сказала мені, що ти залишився в іншій лікарні, я запідозрила, що ти знову щось накоїв, Птахо. Тільки сумнівалася, що саме — напився чи просто кудись утік.

— Я був занадто засмучений, щоб навіть думати про щось таке.

— Гей, ти почервонів!

— Бо я втрачаю терпець, — відповів Птаха сердито. — Якого дідька я мав кудись тікати? У мене щойно народився син!

— Коли я сказала тобі, що вагітна, на тебе цілою армією термітів напала купа різних нав’язливих ідей! Ти бодай коли-небудь по-справжньому хотів дитину?

— Байдуже. Ми з цим усім розберемося, вже після того, як дитина одужає, хіба не так? — Птаха спробував вивести їхню розмову з цієї халепи.

— Саме так. А те, одужає вона чи ні, повністю залежить від твоїх зусиль та від того, яку лікарню ти обрав. Я не можу встати з ліжка, мені навіть не кажуть, у якому органі нашої дитини вгніздилася її хвороба! І тому я мушу повністю покластись на тебе, Птахо.

— От і добре. Покладись!

— Розмірковуючи, чи можу я на тебе розраховувати у нашій проблемі з дитиною, я раптом усвідомила, що не так добре тебе знаю. Ти зможеш взяти на себе всю відповідальність за нашу дитину, повністю, до самопожертви, якщо буде потрібно? — запитала дружина. — Чуєш, Птахо, ти хоробрий? Ти з тих, хто цінує та поважає покладену на нього відповідальність?

Птаха часто думав, що він зможе більш-менш упевнено сказати, наскільки він хоробрий, лише потрапивши на війну. Ці думки з’являлись у його голові перед бійкою, перед здачею іспитів, навіть перед одруженням. І щоразу він шкодував, що так і не знає точної відповіді. Навіть бажання випробувати себе в далеко не рутинній подорожі дикими африканськими розлогами підігрівалось думкою про те, що, можливо, саме там він знайде свою маленьку особисту війну. Та зараз йому здавалося, що він може відповісти на це запитання, навіть не з’їздивши до Африки та не шукаючи для себе війни, цілком упевнено: він з боягузів, на яких покластися неможливо.

Роздратована його мовчанням, дружина Птахи стисла в кулак руку, що лежала на його коліні. Він хотів накрити її кулак своєю рукою, але відчув у ній таку ворожість, що, здавалось, її рука здатна самим лише дотиком обпалити йому долоню.

— Я хочу знати, Птахо, чи не покинеш ти людину у найважчу для неї мить життя? Адже ти вже одного разу покинув у біді свого друга, Кікухіко? — вона широко розплющила свої стомлені тьмяні очі, щоб не пропустити жодного моменту з його реакції.

Кікухіко! Це був його молодший товариш, який всюди волочився слідом за ним у часи буремного вуличного отроцтва Птахи. Одного разу вони удвох поїхали до сусіднього містечка і скоїли там чудернацьку витівку. З психіатричної лікарні втік один пацієнт, і вони взялися його знайти. Увесь вечір хлопці кружляли вулицями міста, і його товариш врешті-решт знудився так, що навіть примудрився загубити позичений у лікарні велосипед. Але Птаха все більше запалювався ентузіазмом. Він розпитував про особу втікача у людей на вулицях і відчайдушно продовжував пошуки увесь вечір. Божевільний був упевнений, що цей світ — пекло, він жахався всіх собак, вважаючи їх демонами у тваринній подобі. На ранок мали пустити по його сліду зграю навчених німецьких вівчарок, але всі в унісон погоджувались, що коли собаки його знайдуть і оточать, він просто помре від жаху. Тому Птаха шукав його всю ніч до світанку, ні на хвилину не зупиняючись, щоб відпочити. Коли його молодший товариш почав наполягати на тому, щоб вони покинули цю марну справу і повернулися назад до свого міста, Птаха розсердився і присоромив хлопця, сказавши, що знає про інцидент, який стався у нього з американцем-гомосексуалістом у центрі міжнародного обміну. Врешті-решт, від’їжджаючи в бік свого міста на останньому вечірньому потязі, хлопець побачив у вікні Птаху, який завзято продовжував свої пошуки. Відчинивши вікно, товариш крикнув голосом, у якому бриніли сльози:

— Птахо, мені страшно!

Але Птаха так і покинув нещасного Кікухіко і далі шукав зниклого пацієнта. Зрештою він знайшов його в зашморгу на узгір’ї серед міста, але цей досвід став поворотним пунктом у його житті. На ранок, сидячи на пасажирському сидінні у триколісному автомобілі, в якому везли тіло мерця, він передчував, що невдовзі йому доведеться порвати з його тогочасним життям важкого підлітка. Наступної весни він вступив до Токійського університету. Тим часом у Кореї йшла війна, і до Птахи дійшли страшні чутки, що з таких, як він та його друзі, вуличних компаній, які без діла вештались вулицями провінційних містечок, формують поліцейські загони та примусово відправляють до Кореї. Але що сталося з Кікухіко після того, як я покинув його тієї ночі? — думав Птаха. Він почувався, ніби з темного минулого перед ним з’явився і привітався маленький привид старого знайомого.

— Чому ти раптом згадала про Кікухіко і вирішила вдарити мене з цього боку? Я навіть забув, що колись розповідав тобі цю історію, — сказав Птаха.

— Якби в нас народився хлопчик, я збиралася назвати його Кікухіко, — відповіла жінка.

Назвати! Ще не вистачало, щоб те химерне немовля ще й мало щось на зразок імені! — перелякано подумав Птаха.

— Якби ти покинув нашу дитину напризволяще, думаю, я б із тобою розлучилась, — сказала вона фразу, яку давно готувала, лежачи на лікарняному ліжку з трохи піднятими колінами і дивлячись у вікно, за яким буяла зелень.

— Розлучилась? Що ти таке кажеш? Ми би з тобою не розлучились!

— Навіть якби й не розлучилися, все одно у нас були б постійні сутички на цьому ґрунті, Птахо.

Окрім того, що я народився боягузом, на якого ніхто не може покластися, мені ще й судилося прожити меланхолійне життя чоловіка, який аж ніяк не підходить на цю роль, — подумав Птаха. Там, у тій занадто світлій дитячій палаті, зараз лежить, слабшаючи, його дитина, а він лише спокійно чекає, доки вона нарешті помре. Але моя дружина поставила все наше подружнє майбутнє в залежність від того, чи візьму я на себе повну відповідальність за одужання нашого дитяти. Я граю в гру, яку програв від самого початку. Отже, йому лишалось лише виконати свій обов’язок.

— Дитина не помре, — сказав він тихо, занурений у свої важкі думки.

В цей же час до палати зайшла теща з приготованим чорним чаєм. Оскільки вони з Птахою не хотіли, щоб жінка дізналась про їхню гостру розмову в коридорі, а вона в свою чергу не бажала демонструвати перед матір’ю напруженість, що виникла між нею та чоловіком, їхня розмова за чаєм вперше за довгий час проходила в буденній атмосфері. Намагаючись привнести в спілкування трохи сухого гумору, Птаха розповів їм про дитину без печінки та її батька.

Птаха озирнувся на зелені насадження навколо лікарні і, перш ніж підійти до червоного спортивного автомобіля, переконався, що всі вікна повністю прикриті пишним зеленним листям. Хіміко задрімала під кермом, ніби закутавшись у спальний мішок та поклавши голову на низьке сидіння. Нахиляючись, щоб розбудити її, Птаха зловив себе на думці, що він нарешті втік із оточення чужих людей і повернувся у свою справжню сім’ю. Чоловік розвернувся і ще раз винувато подивився на зелені верхівки дерев гінкго, що розвівалися під подувом вітру.

— Хай, Птахо! — прокинувшись, привіталась Хіміко в стилі американської студентки, після чого піднялась і відчинила перед ним двері біля пасажирського сидіння. Він швидко заліз у машину.

— Ти не проти, якщо ми заїдемо спершу в мою квартиру? А вже потім — у банк та другу лікарню.

Хіміко спершу неспішно виїхала з автостоянки, після чого вдавила педаль газу, і автомобіль, голосно ревучи двигуном, стрімко набрав швидкість. Втративши відчуття рівноваги, Птаха втиснувся в сидіння, але впізнав маршрут, яким він зазвичай добирався до їхнього з дружиною орендованого помешкання.

— Ти точно прокинулась? Чи, може, досі летиш автострадою у своїх снах?

— Звісно, я прокинулась! Мені снилось, що ми з тобою займалися сексом.

— У тебе завжди в голові думки про секс? — із простодушним подивом запитав Птаха.

— Тільки після таких неповторних утіх, як учора. Таке трапляється далеко не щодня, та й навіть із тобою, Птахо, це пристрасне напруження не триватиме вічно. Як би хотілося знати, що треба зробити, аби ці дні надзвичайних сексуальних пригод ніколи не закінчувались! А поки ми цього не знаємо, навіть нам з тобою невдовзі не вдаватиметься придушувати позіх, бачачи одне одного голими.

Але ж ми тільки почали! — хотів сказати Птаха, однак в руках маніяка-водія Хіміко машина, розкидаючи з-під коліс гравій, уже заїжджала у подвір’я, оточене живоплотом.

— Я повернуся за п’ять хвилин. Постарайся не заснути — п’яти хвилин замало, щоб подивитися повноцінний хтивий сон, еге ж? — сказав Птаха.

Піднявшись до спальні, він зібрав деякі речі, потрібні йому, щоб зупинитися на деякий час у Хіміко. Він збирав сумку, повернувшись до дитячого ліжечка спиною: зараз воно йому нагадувало маленьку білу труну. Наостанок він поклав у сумку роман англійською мовою, написаний одним із африканських письменників, зняв зі стіни африканські мапи, обережно згорнув їх та поклав до кишені піджака.