Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 19)

— Неможливо точно сказати, як таке трапилось. Це просто дуже прикра випадковість. Але факт залишається фактом: у дитини відсутня печінка. Випорожнення білі. Зовсім білі! Ви коли-небудь бачили у немовлят щось подібне? — лікар говорив із владними нотками в голосі, відбиваючи одним копняком атаку чоловіка.

— Курчата! У них печінка зазвичай на місці — усі ми їли курятину! Але послід у курчат нерідко буває білим.

— Мушу нагадати вам, що це не курча, а людське немовля.

— Але хіба діти, що гидять білим, — це така рідкість?

— Випорожняються, — роздратовано виправив його лікар. — Будь ласка, не забувайте, що ви в лікарні.

— Так-так, випорожняються. Я вже зрозумів, що у людей без печінки білі… випорожнення. Але ж лікарю, хіба це обов’язково означає, що у всіх людей з білими випорожненнями печінка відсутня?

— Я вже сто разів вам це пояснював! — Сердитий голос лікаря тепер прозвучав як крик відчаю. Він намагався силувано посміхнутись чоловіку, але скам’яніле обличчя за роговою оправою окулярів більше його не слухалось. Губи лікаря нервово тремтіли.

— Чи не могли б ви пояснити мені усе ще раз? — голос чоловіка став спокійним та ввічливим. — Мій син народився без печінки, і ні для мене, ні для нього в цьому немає нічого смішного. Для нас це біда, лікарю!

Нарешті лікар здався. Він посадовив нещасливого батька поруч із собою за стіл, знайшов потрібну медичну карту і почав дохідливо щось пояснювати. Голос лікаря, як і невпевнений голос чоловіка, стишились, і Птаха більше не міг розібрати слів.

Він повернувся одним вухом до них і прислухався, але в цю ж мить двері різко відчинились, і до палати моторно увійшов чоловік у білому халаті приблизно однакового з Птахою віку і зупинився прямо за його спиною:

— Хто з вас родич дитини з мозковою грижею? — його високий та дзвінкий голос прозвучав у палаті мелодійною флейтою.

— Я. Я — батько, — повернувшись до нього обличчям, відповів Птаха.

Лікар пильно роздивився Птаху з ніг до голови. Його очі, квадратна щелепа та зморшкувата довга шия одразу нагадали Птасі грубу та жорстоку черепаху. Темні цятки його зіниць нічого не виражали, але разом з тим у його білястих очах проглядалась якась простота і доброта.

— Це ваша перша дитина? — запитав лікар у Птахи, не перестаючи його роздивлятися. — Напевно, ви в розпачі.

— О, так…

— Ну, поки що ніяких суттєвих змін. Через чотири чи п’ять днів хтось із нейрохірургів огляне вашу дитину. Заступник головного лікаря — справжній професіонал у цій галузі, тож не турбуйтесь. Але поки що дитина недостатньо зміцніла, і оперативне втручання може їй тільки зашкодити. У нас неврологія просто переповнена, і тому ми намагаємось не витрачати час та ресурси намарне.

— Отже… мою дитину все ж оперуватимуть?

— Якщо вона стане достатньо сильною, щоб перенести операцію — так, — відповів лікар, неправильно зрозумівши вагання у голосі Птахи.

— Але хіба може бути, що вона виросте і стане нормальною людиною? У лікарні, де вчора прийняли пологи, лікар сказав, що найбільше, на що ми можемо розраховувати, — це дитина-овоч.

— Дитина-овоч?..

Так і не відповівши прямо на запитання Птахи, лікар замислено стих. Птаха невідривно дивився йому в обличчя, чекаючи на наступну репліку. Раптом він відчув, як його охоплює ганебне, але непереборне прагнення. Його личинки поселила в ньому медсестра у реєстратурі, повідомивши, що дитина досі жива, але лише тепер, розплодившись у глибинному мороку свідомості Птахи, ці комахи зі страхітливою ясністю розкрили свою істинну сутність. Знову на поверхню свідомості піднялось питання: як ми житимемо решту життя — я та моя дружина — тягнучи на своїх плечах дитину-монстра? Я мушу якось позбутись цього чудовиська! Якщо ж ні… що буде з моєю мрією про подорож до Африки?! В емоційній лихоманці Птаха приготувався до бою. Він ніби відчував, що монстр підстерігав його по той бік скла, сховавшись у інкубаторі, чекав вдалого моменту, щоб напасти. Та за мить ця гарячкова напруженість змінилась пекучим соромом від власного егоїзму, що, як черв’як-паразит, намертво вчепився в його душу. У вухах Птахи зашуміло, а очі, налившись кров’ю, почервоніли, ніби хтось ударив його в обличчя величезним невидимим кулаком. На очах у нього виступили сльози: якби ж то мені тільки позбутися цього тягаря! цієї монструозної дитини! Та він не міг навіть думати про те, щоб поділитися своїм бажанням з лікарем — сором був набагато сильнішим за його підірвану мужність. У відчаї Птаха схилив своє червоне, як помідор, обличчя.

— Ви не хочете робити операцію, яка могла б урятувати, бодай частково, вашу дитину?

Птаха відчув, як лікарева проникливість торкнулась пальцем його найогидніших, але найчутливіших, як складки мошонки, ділянок, і це змусило все його тіло неприємно пересмикнутись. Відчайдушно червоніючи, Птаха знову заговорив, його голос тремтів:

— Якщо шанси дуже малі… що він виросте нормальною людиною… навіть після успішної операції… — пробурмотів він ледь чутно.

Птаха відчув, що зробив перший крок на шляху до зневаги. Він запустив першу снігову грудку зі схилу і розумів, що тепер котитиметься разом із нею аж до низу, і снігова куля збільшуватиметься на очах, все більше обростаючи підлістю з кожним новим обертом. Він знову здригнувся від усвідомлення неминучості такої перспективи. Однак його очі в гарячковому тумані продовжували благально дивитись на лікаря.

— Сподіваюсь, ви розумієте, що я не можу ніяк безпосередньо посприяти смерті вашої дитини? — запитав лікар бундючно, з відтінком презирства у очах.

— Та звичайно, що ви таке кажете… — злякано, немовби почувши щось надзвичайно неочікуване, вигукнув Птаха. Однак він миттю зрозумів, що його карти розкрито, і лікар анітрохи не повівся на його хитрощі. Це було подвійне приниження, але він навіть не намагався виправдатись.

— Я розумію, ви молодий батько. Ми з вами майже ровесники, чи не так? — лікар повернув свою черепашачу голову і подивився по черзі на всіх, хто був у палаті з цього боку скляної стіни. Птаха засумнівався, чи, бува, лікар з нього не насміхається, і відчув глибокий страх. У Птахи потемніло в очах: якщо він з мене кепкує, я його просто вб’ю, — ледь чутно прогарчав він, але слова не піднялись вище горла.

Однак, лікар хотів допомогти Птасі з його ганебним прагненням. Стишивши голос, аби їх не почули решта присутніх у палаті, він сказав:

— Давайте спробуємо змінити об’єм молочної суміші. Можна навіть спробувати годувати його підсолодженою водою. Деякий час спостерігатимемо за реакцією, але якщо стан дитини не погіршиться, ми вимушені будемо оперувати.

— Дякую вам, — сказав Птаха і з деякою непевністю зітхнув.

— Нема за що, — в інтонації голосу лікаря Птасі знову вчулося глузування. — Приходьте через чотири-п’ять днів. Нічого нового просто зараз ви не дочекаєтесь, та й квапитись не варто, — жаба у лікарському халаті проковтнула велику муху і міцно стулила губи.

Птаха відвернувся від молодого лікаря і, похнюпивши голову, пішов до виходу з палати. Перед самими дверима його наздогнало гукання медсестри:

— Будь ласка, не забудьте про госпіталізаційні форми! Прошу, якомога швидше!

Птаха поспішав темним коридором подалі від дитячої палати, неначе тікав з місця злочину. У лікарні було задушливо. Лише тепер він звернув увагу на те, що в палаті працював кондиціонер. Перший кондиціонер цього літа! Птаха зупинився і потайки витер з обличчя гарячі від сорому сльози. Але в його голові було набагато гарячіше, ніж у спекотному коридорі, мозок зсередини пекло сильніше, ніж від гірких сліз. Як людина, що робила свої перші кроки після довгого лікування, Птаха невпевнено побрів далі. Сльози продовжували котитись по його обличчю, коли він проходив повз відчинені двері спільної палати. Пацієнти, хто сидів, хто лежав горілиць на ліжках, змарнілі та нечупарні, як дикі звірі, проводили його байдужими поглядами. Слізний припадок трохи стишився, коли він звернув у наступний коридор, але відчуття сорому засіло глибоко в його очах, як глаукома. Проте не тільки в очах — сором сковував поступово всі частини його тіла, руйнував його організм, як ракова пухлина. Птаха ясно відчував у собі це чужорідне тіло, але думати про нього вже не було сил — мозок був повністю виснажений. Двері однієї з індивідуальних палат було відчинено. У дверях стояла молода та струнка дівчина, ніби перегороджуючи шлях до входу. У синяво-чорній тіні коридору її тіло виглядало ще не повністю розвиненим. Лівою рукою вона любовно стискала невеличкі випуклості грудей, а правою так само ніжно гладила плаский низ живота і темний трикутник волосся під ним. Побачивши Птаху, вона поволі демонстративно розсунула ноги, і на якусь мить сонячне світло, що лилося з вікна за її спиною, освітило геніталії дівчини. Вона делікатно занурила палець у золотавий пушок навколо піхви. Птаха, хоч і відчув якусь схожу на любов жалість до еротоманки, не дав їй часу досягти її самотнього оргазму і швидко пішов далі. Відчуття сорому було занадто сильним, щоб його могло непокоїти існування будь-чого, окрім нього самого. Птаха вийшов у аркоподібний перехід, що вів до головного корпусу, коли з ним порівнявся низькорослий теоретик із крокодиловим годинниковим ремінцем на руці. Як і в палаті, він поводився підкреслено самовпевнено. Намагаючись компенсувати різницю у зрості, він вторував крокам Птахи, постійно підстрибуючи. Нарешті він заговорив, його голос звучав голосно і впевнено, як у людини, яка все для себе вирішила. Птаха мовчки слухав.