Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 110)
— Цей висуньте крізь бійницю, щоб було гарно видно. Але намагайтеся зробити так, щоб він не застряг там і щоб можна було його швидко звідти забрати, — сказав Тамакіті. — А інший ми дамо Такакі. Через п’ять хвилин випускаємо їх.
Ісана відрізав шматок кабелю від рації і закріпив ним полотнище на металевій трубці. Якщо супротивник вирішить, що і ті, хто залишився у сховищі, також не мають наміру продовжувати бойові дії, і раптом кинуть усі сили на знищення сховища, ретельна підготовка Тамакіті була б марною. Прапор необхідно було просунути крізь бійницю і вивісити таким чином, щоб можна було швидко його забрати назад. Ісана розчистив середню бійницю і почав висовувати назовні білий прапор, який мав би хоч на деякий час припинити базікання гучномовця. Як тільки згорнуте полотнище висунулося, по стіні застукотіли кулі снайперів, які не зрозуміли, що то білий прапор.
— Звільніть заручників! Кидайте зброю і виходьте зі сховища! — не припиняв повторювати одне й те саме гучномовець…
Ісана почав крутити трубку, розмотуючи прапор, і згодом він відчув, як полотнище затріпотіло на слабкому вітрі, і почув абсолютно нові звуки. Однак ані з боку поліцейських машин, ані з боку шеренг щитів, ані з боку окопів неозброєним оком ніякого ворушіння не було помітно. Лише безлюдний пейзаж на фоні червоних променів вечірнього сонця. Ісана здалося, що він уже колись переживав подібне. Але відразу ж зрозумів, що це не спогад, а скоріше — видіння майбутнього пейзажу. Пейзажу кінця світу.
Гучномовець замовк. Потім він почув, що назовні щось відбувається. Виглянувши у бійницю, Ісана спочатку побачив білий прапор, а потім Такакі, який тримав металеву трубку обома руками. Позаду йшла Інаго, тримаючи на руках Дзіна, який продовжував спати. Головою він посунув комір її сорочки, і груди дівчини оголилися. Ісана з теплом дивився на Інаго. Відставши від них на декілька кроків, йшов Доктор із коробкою, в якій були складені речі Дзіна. Йшов він на певній відстані від інших, видно, тому, що снайпери могли вирішити, що в коробці зброя, і відкрити вогонь. Усі троє, дивлячись перед собою, прямували швидкими кроками в бік поліцейського кордону.
Поки Ісана дивився, як вони наближаються до поліцейської машини, раптом все навколо змінилося. Уся місцевість, починаючи від руїн кіностудії, авторемонтного заводу та території сил самооборони і закінчуючи місцевістю біля сховища, почала швидко заповнюватися поліцейськими в однакових темних шоломах, і їхні чорні обличчя були повернуті в бік сховища. Частина з них прикривалася щитами, однак їхні тіла і самі вони були схожі на сірі щити. І ці механічні солдати щось розлючено вигукували…
Через деякий час Такакі підійшов до машини. За ним поспішала Інаго, а позаду всіх, відстаючи на два-три кроки, йшов Доктор. Поліцейські вишикувались у ряд, щоб провести полонених до задніх дверцят машини. Вони мали пройти через щільні лави озброєних поліцейських. Такакі почали шпиняти по голові і смикати за волосся. Інаго нахилила голову, прикриваючи Дзіна, однак її також намагалися вдарити по голові. Доктор спробував заступитися за неї. Один з поліцейських ударив його поміж ніг, і Доктор упав, наче збита бабка. Коли його схопили за комір і потягнули вперед, стрій поліцейських порушився, і згодом вони всі зникли за машиною.
— От гади! Що витворяють? Вони ж добровільно вийшли! — обурено сказав Тамакіті.
Хлопець стояв, тримаючи на плечах три гвинтівки, а в руках — дерев’яний ящик з патронами і динамітом, і дивився у бійницю поруч із Ісана. В ящику стояла ще бляшанка консервованої курятини, з якої Тамакіті по одному діставав шматки м’яса і відправляв до рота.
Як тільки Ісана почав згортати прапор, картина назовні моментально змінилася. Сірі механічні солдати разом усі зникли, і навколо все знову завмерло й обезлюдніло. З автоматом у руках Тамакіті уважно оглядав долину, зайнявши зручну для нього стрілецьку позицію на коліні. Він був страшенно змучений сьогоднішнім днем, упродовж якого йому не було часу перепочити, однак зараз в його стомлених очах на виснаженому почорнілому обличчі була сконцентрована вся його сила.
— Гадаю, як тільки наших посадять в машину «швидкої» і відправлять геть, почнеться штурм сховища, — сказав Тамакіті, оглядаючи соколиним оком табір супротивника. — От тоді ми їм і вріжемо. Вони захочуть помститися нам за все і тому знущатимуться з наших, скільки зможуть. Навіть не хочу і думати, що вони робитимуть з ними в машині, поки репортери нічого не бачать. — Тамакіті сіпонувся, наче з ним самим щось жахливе робили поліцейські, а потім підвівся і пішов подивитися, що коїться позаду сховища.
— Ти диви, кран та пожежна машина підібралися геть упритул до сховища. А навколо них тьма-тьмуща щитів… Судячи з усього, вони збираються руйнувати не третій, а другий чи перший поверх… Скоріше за все — другий. Проб’ють дірку у стіні другого поверху і почнуть обстрілювати нас газовими кулями і заллють водою. А потім поставлять драбини і пустять спецназ, — з цими словами Тамакіті повернувся у рубку. — Так що, можливо, вам краще спуститися в бункер? — сказав він, уникаючи дивитися Ісана прямо у вічі. Так зазвичай на співрозмовника дивився Такакі, коли хотів щось приховати. — Коли вони розіб’ють стіну другого поверху, в бункер вже не потрапиш. Гадаю, нам краще розійтися, поки не почався штурм. Ви — в бункер, а я — в рубку…
Тамакіті соромився сказати, що хотів би вести війну сам, один на один із ворогом. Ісана зніяковів через таку не властиву Тамакіті турботу:
— Так, звичайно, зараз я піду звідси, — сказав він. — Я ж навіть і стріляти не вмію, так що лише заважатиму тобі воювати…
— Поки що можете бути тут, — обірвав його Тамакіті. — Стріляти не так уже й важко. Візьмете автомат, там стоїть магазин із двадцятьма патронами. Натиснете на гачок, і все…
— А як же ти?
— А я буду відстрілюватися гвинтівкою та мисливською рушницею, — сказав Тамакіті і, не підводячи на Ісана очей, передав йому автомат.
Невдовзі з’явилася машина «швидкої допомоги», що їхала в бік поліцейських полем навпростець.
— Нехай від’їдуть, тоді і почнемо, — сказав Тамакіті, не зводячи очей з машини. Потім він повернувся до Ісана і, дивлячись йому прямо у вічі, спитав: — А пам’ятаєте, Червоновидий сказав, що чим безглуздіший задум, тим більше шансів, що він матиме успіх? Як думаєте, це він серйозно?
— Якщо ті, що залишилися живими, повірили, що померлий вважав щось серйозним, значить, це і було насправді серйозним, — відповів Ісана.
Замурзане обличчя Тамакіті із впалими темними очима раптом засвітилося радістю.
— Мені також в голову прийшла одна безглузда думка, — сказав він схвильовано. — Але вона справді безглузда. Мені подумалося, що, коли я почну без промаху по одному їх вбивати, все може піти навпаки, і сотні поліцейських захочуть перейти на мій бік. Разом ми сядемо у їхні машини та вантажівки, прорвемося через центр Токіо і, діставшись порту Харумі, захопимо там усі судна і вийдемо в море однією могутньою Командою Вільних Мореплавців. Повна маячня, правда?
Тамакіті засоромився того, що говорив, й Ісана вирішив його підтримати.
— Чому ж? Я також думаю, що поліцейським страшенно остогидло сидіти тут під пекучим сонцем і вони б із задоволенням погодилися вийти в море, — сказав він. — Якщо вже прийшла в голову така думка, то, збудивши в цих людях відвагу, твій план можна було б здійснити. І такій величезній кількості озброєних людей протистояти зможуть лише сили самооборони. Однак, поки уряд вирішуватиме, що до чого, Вільні Мореплавці встигнуть вийти в море.
— І треба буде одразу всім відмовитися від громадянства. Поліцейські поскидають свою спітнілу уніформу, а я залишуся у тому одязі, що на мені! Ха-ха! І жили вони довго і щасливо! Ха-ха!
— Якщо твій безглуздий задум вдасться, — серйозно сказав Ісана, сподіваючись, що його почують душі дерев і китів, — якщо це вдасться, то я передам тобі свої повноваження повіреного дерев і китів. Врешті-решт, я «людина старої епохи». Мій максимум — зачинитися від усіх у сховищі. Зате така людина, як ти — «людина нової епохи», — змогла б перевернути все догори дриґом.
Нарешті з’явилася машина «швидкої», в якій сиділи полонені, і стрімко помчала геть. Небо на заході почервоніло. Над заводськими будівлями за рікою в ясне небо здіймалися смуги диму, що виблискували бронзовими скалками. Світлі і темні пасмуги прокреслювали багряний захід. А вдалині за ними біліло сонце. Ісана знову пригадав велетенську дзелькву на тлі західного сонця в Ідзу і незчисленну зграю шпаків, що кружляли над деревом.
Дві поліцейські машини водночас вирушили вперед. В той же час зрушили з місця і поліцейські, які штовхали перед собою щити на колесах. Згодом вся долина вкрилася поліцейськими, що ланцюгами швидко рухалися вперед, дивлячись у прорізи у верхніх частинах щитів. На темно-синіх щитах також миготіли бронзові скалки західного сонця, і через це люди були і справді схожі на механічних солдатів…