Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 109)

— Ти пропонуєш мені піти? — сказав Такакі, силкуючись зрозуміти, про що йдеться. Його спітніле бліде обличчя стало непроникним.

— Так. Я думаю, ти маєш виконати свою місію, — сказав Тамакіті, підтягуючи до себе автомат.

— Ти пропонуєш мені піти? А ти забув, що саме я створив Команду Вільних Мореплавців? — сказав Такакі, криво посміхаючись.

— Правильно, Команду Вільних Мореплавців створив ти. Саме тому ти і повинен піти, щоб знову її створити. А інакше вийде, що все було лише грою, якимось жартом, — продовжував наполягати Тамакіті.

— Якщо вже ти заговорив про це, то пригадай, що я ще раніше пропонував усім здатися, — сказав Такакі. — Хто-хто, а я не вважаю Команду Вільних Мореплавців жартом. Особливо зараз…

— Саме такий ти і потрібен там, — Тамакіті відчував, що зможе переконати Такакі, і продовжив ще більш наполегливо: — А окрім того, що ти зможеш все розказати їм про Команду, ти зможеш також і переконати їх, що Інаго та Доктор не причетні ні до захоплення заручників, ні до вбивства Приплюснутого. Інакше, що буде з Дзіном?

— А хіба не до ваших обов’язків входило спілкуватися із зовнішнім світом від імені Вільних Мореплавців? — звернувся Такакі до Ісана, і на його брудному обличчі був страх, який пересилив легкодухість. — Хто, як не ви, наш спеціаліст зі слів?

— Ми вже говорили про це ще вчора, і нещодавно я також свою позицію пояснив, — відповів Ісана. — Я знімаю з себе повноваження спеціаліста зі слів Команди Вільних Мореплавців. Адже я хочу залишитися повіреним дерев і китів. А внутрішні справи Вільних Мореплавців вирішувати вам — ветеранам команди.

Сказавши це, Ісана взяв рушницю, якою користувався Червоновидий, і пішов геть з рубки, не дивлячись в очі Такакі. Спускаючись униз крученими сходами, він зустрівся з Інаго та Доктором, які піднімалися в рубку. Ісана зупинився, щоб пропустити їх. Інаго притискала до себе Дзіна, який виглядав змученим та виснаженим. На руках у Інаго він почувався захищеним. Проходячи повз Ісана, вона пильно подивилася на нього — було видно, що вона щось ретельно обмірковує. Коли вона протискалася повз Ісана, його зів’ялий пеніс, наче гордий проробленою роботою, дістав імпульс і почав підніматися. Після того, чого він добився, тепер вона зможе отримати оргазм із будь-яким чоловіком…

Ісана спустився у вітальню і, підійшовши до бійниці, оглянув місцевість. Поліцейські машини і паркан зі щитів стояли, як і раніше. Тепер, коли сонце вже не відбивалося від щитів, у проміжках між ними можна було розгледіти складені мішки з піском. Це означало, що вірогідність влучити у когось була досить незначною. Однак Тамакіті, напевно, вже й сам у цьому переконався. Ісана споглядав обпалені гілки почорнілої вишні, яка деінде ще була вкрита свіжим листям. Дерево вмирало, у розпачі здійнявши догори гілки, немов людина руки, і не розуміло, за що на нього накинувся ворог. Коли тоді на Балканському півострові хлопчик прийшов до тями, Ісана відчув, як всередині нього, наче бульбашка, розірвався страх. Усвідомлюючи, наскільки безпомічним було це тільце, що звисало в нього на руках, і відчуваючи якесь дивне відчуття жорстокої зверхності, він зробив те, що зробив. І якщо зараз він знову переживає те, що відчував тієї миті, значить, він зробив це не тому, що діватися було нікуди, і не тому, що його свідомість затьмарилася. І коли Лиходій запитував його, чи не чув він скрику, Ісана збрехав, що не чув. Так само не зізнався він, що його руки були подряпані нігтями хлопчика. Тепер Лиходій залишився сам на сам із метастазами, вирощеними в його клітинах, і умирає в муках. Він прагне відчувати муки умирання і добивається цього. Однак, можливо, відмовляючись від знеболювальних уколів через страх зануритися у самого себе, він ні на мить не пригадує того хлопчика з Балканського півострова…

Ісана відчув, як всередині нього заворушилося те, що можна було б назвати душею. Все життя я був аморфним, — заговорив він із душами дерев і китів. — Незважаючи на свої спроби набути якоїсь певної форми, я залишався аморфним і, будучи таким, я намагався сфокусуватися на реальному світі, користуючись при цьому аморфним об'єктивом. І разом із моєю смертю вибухне і зникне цей аморфний світ. Вибухне і зникне, так і залишившись аморфним, занедбаним і жалюгідним. Перетвориться на ніщо, так і не ставши чимось… Так, розмовляючи з душами дерев і китів, Ісана раптом відчув, що не отримує відгуку від вишні, яка знаходилася прямо перед його очима. Чорна, обгоріла вишня вже здійнялася своєю душею в космос. І зникла. Цю вишню підпалила і викликала її загибель людина, яка була поруч з Ісана. І перед душами дерев і китів він не зміг зректися і сказати: Ні, я не маю ніякого відношення до людини, яка підпалила вишню. Цього заперечувати він не міг. Але я полюбив цього незвичайного парубка. Ми з ним дуже довго їхали в одній машині, він навіть півсловом не обмовився про те, що мав якісь досягнення у плаванні. Щонайпізніше до заходу сонця я буду вбитий, однак лише через одну річ я відчуваю прикрість — через те, що після смерті не зможу згадувати цього незвичайного парубка. От і все. Однак я не відчуваю прикрості через те, що все зникає і залишається незрозумілим…

— Такакі кличе, — звернулася до Ісана Інаго, тримаючи на руках Дзіна, який почав засинати.

У приглушеному світлі напівтемної кімнати карі очі Інаго тихо поблискували. Навколо очей та по крилах носа пролягали глибокі зморшки. Такою Інаго, певно, буде через десять років. Ісана подивився, як Дзін, наче притягнутий магнітом, пригорнув голову до повних і темних грудей дівчини. Шрам на голові Дзіна, який виглядав зовсім свіжим, нагадав Ісана про аморфність у цій гарній голові, що була спричинена операцією, яку пережив Дзін. Думаючи про це, Ісана переповнювало одвічне почуття протесту. Але незважаючи на це, сам він так і залишиться неоформленим і незабаром перетвориться на ніщо. Ну, що ж, Дзін, прощавай, — сказав про себе Ісана, як зазвичай він звертався до душ дерев і китів. — Смерть, так само, як і те, що у тебе в голові — аморфна. Все, що прагне набути форми, врешті-решт, гине. Саме тому, — і я вже давно про це розмірковую, — вибух, що веде до смерті, несе в собі радість. І я буду всіма силами намагатися вчинити його.

— Я йду геть. Із Дзіном та Доктором… Для мене самої це несподівано, адже я думала, що наша радість триватиме вічно…

— Радість не може тривати вічно. Так зазвичай вважають, — сказав Ісана, зворушений її словами. — Хай там як, але мені можна не тривожитися ні за тебе, ні за Дзіна. Прощавай. Докторе, на все добре.

Такакі спостерігав за тим, що коїться позаду сховища, примостившись біля бійниці на сходах. Такакі спустився, й Ісана помітив на його обличчі також глибокі зморшки. Однак на відміну від обличчя Інаго, Такакі був виснажений і, певно, відчував спрагу. Він подивився на Ісана і облизнув пересохлі губи.

— А пам’ятаєте Китове дерево? Я тоді розповів вам про нього, щоб залучити до Команди Вільних Мореплавців. Китове дерево — вигадка. Я просто вигадав його, щоб пов’язати це з тим, що було для вас важливим.

Ісана не поворухнувся. Він відчував, що в його зіщулених очах та скривлених тонких губах криється відчайдушна спроба помінятися з Ісана місцями і залишитися у сховищі.

— Я багато думав про Китове дерево, і воно стало для мене чимось на кшталт сну Боя, — сказав Ісана. — Однак повіреним дерев і китів я став ще до того, як дізнався про Китове дерево. І навіть якщо його не існує, для мене це не грає великої ролі… Тамакіті сказав уранці, що оскільки неможливо піти і переконатися, що то просто блиск від сонця в калюжах, а не шматочки срібла, то немає підстав вважати, що то не шматочки срібла. Так само міркую і я: оскільки я не можу поїхати на твою батьківщину і переконатися, що Китового дерева не існує, то для мене воно існуватиме й далі.

Слухаючи Ісана, Такакі дивився на нього очима дитини, якій не дозволили зробити того, що вона так хотіла зробити. Потім він струсонув головою, наче собака, і довкола полетіли бризки поту.

— Он воно як… — сказав він тихим голосом.

— Саме так, — сказав Ісана. — Сподіваюся, Команду Вільних Мореплавців ти не вважаєш просто вигадкою?

— Певна річ, ні, — твердо сказав Такакі. — Раніше я до кінця не вірив, що у Команди Вільних Мореплавців може бути майбутнє. Однак тепер я вірю. Тепер я можу переконатися у реальному існуванні Команди Вільних Мореплавців. Більше того — в те, що Команда Вільних Мореплавців реально існує, віримо тепер не тільки ми, за межами сховища з’явилося чимало людей, які також повірили в те, що ми існуємо як Команда.

— Принаймні я про себе можу сказати, що я вірю в її існування.

— Сподіваюся, що наступного разу Команді Вільних Мореплавців вдасться вийти в море, — сказав Такакі і, протиснувшись повз Ісана, побіг сходами вниз. Добігши до першого поверху, він повернувся і промовив:

— А що стосується Китового дерева…

— Та годі вже, не треба… — обірвав його Ісана, посміхаючись.

— Такакі помітив, що вони зрівнюють схил, який ми підірвали гранатами. Хочуть, видно, розчистити дорогу, щоб міг під’їхати кран із залізною кулею, — сказав Тамакіті, який залишився один у рубці. — Що ж, почекаємо.

Тамакіті розібрав похідне ліжко, витягнувши з нього дві металеві трубки. Ісана допоміг йому розрізати простирадло на дві частини. Тамакіті прикріплював біле полотнище до трубки з таким серйозним виглядом, наче він порався з вітрилами на щоглі. Ісана взяв другу частину простирадла і також робив прапор.