Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 108)

— Нічого не вийшло! — закричав Тамакіті, кинувшись з кручених сходів до бійниці, і висунув назовні дуло автомата.

Пилюка поступово розвіювалася, і тепер усім стало очевидно, що операція Червоновидого справді провалилася. Машину відкинуло ще ближче до сховища, однак вона так і залишилася лежати на боці. Відчинені дверцята гойдалися туди-сюди. Раптом зсередини витягнулася рука, затягнута у чорну гуму, і зачинила дверцята. З машин, розташованих з боків, було неважко побачити цей рух. По перевернутій машині застукотіли газові кулі. Дивлячись на незчисленні чорні кульки, що відскакували від машини, Ісана пригадав чорну зграю шпаків, що вирували серед гілля велетенської дзелькви в Ідзу. З новою силою прокотилася хвиля розлючених вигуків. Голоси поліцейських перекривали навіть звуки пострілів: Виходь! Виходь! Убивця, псих, виходь! — волали вони хором, і тепер в їхніх голосах уже відчувалася переможна радість. Тамакіті вистрелив. А голоси поліцейських ставали ще гучнішими. По стінах сховища забарабанили кулі, і це вже було схоже на жорстоку гру. Поліцейські прагнули помститися за намальований японський прапор на сідницях одного зі своїх.

Через деякий час дверцята машини знову відчинилися, і показалося блискуче чорне плече парубка, виснаженого градом газових куль. Можливо, його контузило вибухом або в голові в нього запаморочилося через високу концентрацію газу, однак складалося враження, що він абсолютно не звертає уваги на існування ворога попереду нього. Парубок у чорному гумовому одязі вперся ногою у край дверного прорізу, відштовхнувся і, хитаючись, повністю виліз назовні. Потім він зірвав окуляри для плавання, відкинув їх геть і, задерши голову, почав жадібно вдихати повітря. Однак одразу його охопив лютий кашель, він зігнувся і, щоб не упасти, обіперся об дверцята машини. Глумливі вигуки наповнилися тріумфальними інтонаціями. Поліцейські вже не кричали: Вбивця! Божевільний! — а лише всі разом скандували: Йди сюди! Йди сюди! Звідусіль лунали лише зловтішні вигуки: Йди сюди! Йди сюди!..

Парубок у чорному гумовому одязі через силу випрямився і відірвав руку від машини. Розстебнувши змійку на водолазному костюмі, він дістав з-за пазухи пачку цигарок і сірники, наче збирався закурити. Все навколо почало реготати. Парубок у водолазному костюмі розпрямився і, схиливши голову, почав чиркати сірниками. Ті, хто був у сховищі, затамувавши подих, чекали, що зараз буде, бо тільки вони і знали, що Червоновидий не палив. Раптом парубок у водолазному костюмі швидко змахнув рукою в бік поліцейських, і пролунав вибух. Машину вмить охопило полум’ям, а труп хлопця у гумовому костюмі відкинуло до вишні. Дерево також зайнялося.

— Це я його вбив! Я не дав йому гранат, і він загинув! — безпорадно і відчайдушно кричав Тамакіті.

Так само він кричав, коли Боя лихоманило. Однак ніхто йому не відповів…

Частина 22

Обійняли мене води до душі моєї

Вдалині пролунав сигнал, який сповіщав, що пробило п’яту годину, і в цей самий момент з’явилася машина «швидкої допомоги», яка з явним острахом, що зі сховища відкриють стрільбу, наближалася до броньованих поліцейських машин. У бік сховища знову полетіли димові шашки та газові кулі. Однак Тамакіті не стріляв. Через деякий час машина «швидкої» від’їхала від поліцейського кордону і стрімко понеслася геть. На такій швидкості по горбистому бездоріжжю машину кидало з боку в бік. Жінка середніх років, що сиділа, обливаючись потом, у машині, зціпила зуби і з усіх сил упиралася ногами в підлогу. Вона розмірковувала над тим, чи був успішний її дебют політика за участі засобів масової інформації. Мати Дзіна, не вдаючись до моєї допомоги, займе місце Лиходія, який незабаром помре від раку горла, і стане членом парламенту. Вона буде стрімко нестися до своєї мрії, підплигуючи та коливаючись з боку в бік так само, як машина «швидкої», в якій вона зараз сидить, — сказав Ісана душам дерев і китів.

— Переговірник поїхав геть, отже скоро почнеться штурм, — сказав Такакі. — Вони ще засвітла спробують знищити Команду Вільних Мореплавців.

— А це ще що таке? Що це? — злякано промовив Доктор, який вів спостереження з бійниці, дивлячись у бінокль.

— Це просто вітер, — відповів Ісана, який цілий рік спостерігав за місцевістю.

Вітер гойдав густу траву, і було видно, як довгі стебла золотарника хвилями пригиналися до землі, наче скошені велетенською рукою. Вітер, певно, освіжить сили противника, і вони ринуться у бій з новим запалом нищівної енергії.

— Позаду сховища, де насаджені молоді деревця, під’їхала пожежна машина, а за нею — гігантський кран із гирею на гаку. Цей кран у п’ять разів більший, аніж ті, що руйнували кіностудію, — сповістив Тамакіті, який спостерігав за місцевістю позаду сховища.

— Невже так прямо і під’їхали? — здивувався Такакі і підійшов до бійниці. — Дійсно, вони вже тут.

— Вони так і не второпали, що хотів зробити Червоновидий, але зрозуміли, що гранат у нас вже немає, — сказав Тамакіті з похмурим завзяттям. — Вирішили, видно, що Червоновидий просто не витримав і вийшов, щоб підірвати поліцейську машину. А оскільки гранат немає, то й узяв із собою динаміт і сам підірвався.

— Спочатку вони сповістили всім через журналістів, що у нас купа гранат, а тепер упевнені, що в нас їх немає, — сказав Такакі. — Схоже, вони від початку здогадувалися про це. А тепер переконалися, що ми використали всі гранати, і думають, що ми будемо обороняти сховище самими лише гвинтівками…

— Зате на власній шкурі відчують, скільки їх у нас, — ще похмуріше сказав Тамакіті.

— Чекайте, у нас же заручники. Ми ж тримаємо Дзіна, невже вони цього не розуміють? — сказав Доктор. — Вони що, так і підуть на штурм? Невже переговори закінчені?

— А ти що думав? Поліції байдуже до заручників. Їм головне — щоб журналісти заспокоїлися. Зараз по всіх каналах розказують, як мати дитини хотіла нас умовити, і що ми їй відповіли, і як ми вчинили у відповідь вибух, і про що можна з нами домовлятися після цього? Стадія переговорів закінчилася. Тепер усі переконані, що заручників можна звільнити тільки силою. І якщо з бандитами не покінчити завидна, то місцеві жителі залишаться у небезпеці.

— Якщо так, то треба звільнити заручників, перед тим як почнеться штурм, — рішуче сказав Доктор, показуючи членам команди свою непохитність.

— Справа не в заручниках, — спробував було заперечити йому Ісана, однак Доктор продовжив наполягати на своєму.

— Коли почнеться штурм, тут усе наповниться газом, і Дзінові буде дуже зле. Звичайно, ми можемо закрити його в бункері, однак, врешті-решт, коли вони відкриють кришку, то газ миттєво потрапить всередину. До того ж вони спочатку обстріляють бункер газовими кулями. Ви взагалі уявляєте, що буде з очима, горлом та шкірою Дзіна?

— А нам заручники вже непотрібні. Навіть якщо ми зможемо обміняти їх на корабель, у нас уже немає ані радиста, ані штурмана. Досвід мореплавання є лише у Такакі та у мене. Навіть якщо буде на чому, ми все одно не зможемо вийти в море, — сказав Тамакіті розчаровано.

Ісана хотів сказати Тамакіті, що він насправді не заручник, але раптом він зрозумів, що це говорить той самий Тамакіті, який більше за всіх наполягав на війні, але, виявляється, він увесь час мріяв про плавання.

— Я готовий здатися, щоб урятувати Дзіна. Ми з Інаго здамося, — сказав Доктор із властивою йому рішучістю.

— Ну, Інаго за себе вирішуватиме сама, — тихо сказав Такакі.

— Гаразд, я піду поговорю з Інаго, — сказав Доктор, показуючи, що його не цікавить, що про нього говоритимуть, поки його не буде.

Однак ті, хто залишився у рубці, не обговорювали рішення Доктора. Незважаючи на те, яким буде рішення Інаго, зараз доля Команди Вільних Мореплавців залежить від того, чи скажуть Тамакіті чи Такакі те, про що вони зараз мовчки розмірковують, — повідомив Ісана душам дерев і китів, задихаючись від задушливого повітря у приміщені.

— Я буду продовжувати бій до останньої гранати, — сказав Тамакіті, відчуваючи на серці тягар за смерть Червоновидого.

— А що робитимете ви? — спитав Такакі з очевидною метою у чомусь переконати Ісана. — Якщо піде Дзін, то, природно, ви також маєте піти. Хоча, безперечно, це ваше сховище, і ми вдерлися у нього…

— Гадаю, що Дзіна можна довірити Інаго та Доктору, — відверто відповів Ісана, і його відвертість була підтвердженням зробленого ним вибору. — Я вже казав, що став відлюдником, щоб присвятити себе діяльності повіреного дерев і китів. Але я так і не зміг сповістити іншим про сутність моєї діяльності. Отже, я знехтував своїми обов’язками. Тому я думаю, що коли я залишуся у сховищі до кінця, то хоча б цим я зможу сповістити зовнішній світ про свою діяльність. Сховище в оточенні декількох сотень поліцейських, і якщо мене вб’ють, то це означатиме, що люди вбили повіреного дерев і китів. При цьому це послання я зможу передати за допомогою телебачення, радіо та газет, і, напевно, кращої нагоди в мене не буде. І цим я зобов’язаний Команді Вільних Мореплавців…

— Ну, що ж, ваше право, — сказав Такакі. — В такому разі, Інаго має піти з Дзіном. І поки вони разом із Доктором не підуть, ми утримаємося від бойових дій. А потім продовжимо війну.

— Зачекай, Такакі, — сказав Тамакіті, піднявши посіріле обличчя, яке було сповнене твердої рішучості. — Я тут подумав, якщо ми залишимося тут утрьох, нас, безперечно, знищать. Тоді вийде, що це буде кінець Команді Вільних Мореплавців. Щось на кшталт того сну, який весь час бачив Бой… Навіть якщо Інаго та Доктор залишаться живими, їм доведеться займатися Дзіном, їм буде не до Команди Вільних Мореплавців. До того ж мені здається, що оскільки Доктор вирішив піти звідси, то, не виключено, що він не мріяв про те, щоб вийти в море на кораблі. А Інаго не зможе одна впоратися з усім. Тобто, що виходить? Приплюснутий, Бой, радист, Червоновидий, тепер ми… І справді буде, як уві сні Боя. Це кінець, розумієш? Тому я і подумав… Давай я їм добряче вмажу своїми гранатами, а ти підеш і зробиш так, щоб Команда Вільних Мореплавців не зникла безслідно, наче сон?