Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 111)

— Ви не могли б мені нагадати ті слова? — сказав Тамакіті, примощуючи дуло гвинтівки на краю бійниці. — Аркуш, на якому я написав їх, забрала з собою Інаго. Вони мені дуже сподобалися, але я ніяк не можу повністю пригадати всю фразу.

— Young man be not forgetful of prayer, — нагадав Ісана перший рядок, однак Тамакіті мовчав, дивлячись у бійницю, тому Ісана продовжив цитувати: — Every time you pray if your prayer is sincere, there will be new feeling and new meaning in it which will give you fresh courage, and you will…

— Дякую, — впівголоса зупинив його Тамакіті. — Я зрозумів текст лише до цього місця. Тепер я все пригадав і можу бути спокійним. А то я не люблю, коли щось забуваю…

Тамакіті вистрілив. Поліцейський, що біг ліворуч від машини, впав, і біла тонка палиця злетіла в повітря. Тамакіті, видно, помітив незахищену частину обличчя поліцейського між щитом і шоломом. Оскільки в нього була палка, схоже, це був командир. І він був тим, з мовчазної згоди якого били людей, які добровільно пішли здаватися. Після пострілу всі рухи супротивника вмить припинилися. Як на передньому, так і на задньому фланзі поліцейські поховалися за щитами. Бронзовий туман над їхніми головами став щільним і здійнявся вгору. І знову, наче чорні цятки шпаків, у стіну полетіли газові кулі та димові шашки. А в задню стіну сховища вдарила велетенська кувалда.

— Пустили в хід кран, — сказав Ісана, наче констатуючи, що відбувається, хоча насправді в стіну вдарив усього-на-всього струмінь води. Та одразу після цього почулося незрівнянно могутніше гримання, від якого затрусилися стіни.

— Що ж, час прощатися! — гукнув Тамакіті крізь червоно-сірий дим, що заповнював приміщення. — Це і справді безглуздя! Ось побачите, все ще перевернеться догори ногами!

Не дочекавшись відповіді Ісана, Тамакіті дістав із бляшанки з курятиною жмут м’яса і, засунувши його до рота, витер об сорочку руку і почав возитися із динамітом. Він, здавалося, геть забув про існування Ісана. Але коли той підвівся, Тамакіті гукнув його і вказав на велику бляшанку консервів у ящику. Ісана засунув руку в бляшанку і дістав звідти великий шматок курятини. Розуміючи, що ось-ось може статися вибух, Ісана пересунув автомат на груди і, продовжуючи жувати, вийшов з рубки. Кручені сходи гуділи і здригалися від страшних ударів залізної кулі у стіну. Ісана сів на сходах і став чекати. З вулиці лунав дзюркіт водоспаду. У вхідні двері потрапляли газові кулі, від чого здавалося, що в двері стукає натовп людей з приводу якоїсь термінової справи. Двері витримали вже чималий натиск, тому висадити їх буде на так уже й важко. Ісана спустився на сходовий майданчик на рівні другого поверху і подивився вниз у бік передпокою, роздумуючи, чи не варто йому закріпитися на цій позиції? Звідси він міг би стріляти по бійцях, що увірвуться через вхідні двері, і разом з тим, прикривати Тамакіті. Протриматися він зможе дві-три хвилини. Над головою чулося ворушіння Тамакіті, який, наче загнаний пес, кидався туди й сюди. Він хоче прилаштувати динаміт таким чином, щоб завдати ворогу найбільшої шкоди. Переконавшись, що все так, як треба, він востаннє огляне гвинтівки та гранати і почне чекати. Очевидно, що ніяке прикриття Тамакіті не потрібне. Верхня частина сховища була його власним полем бою, і Ісана, який лише йому заважатиме, скоріш за все, просто злетить у повітря від вибуху динаміту.

На підлозі у вітальні Ісана підібрав кишеньковий ліхтарик і металевою драбиною спустився у бункер. Поклавши ліхтарик та автомат на підлогу, він знову піднявся, щоб зачинити кришку люка. Ісана лише прикрив кришку і не замикав її на засуви, адже не виключено було, що поранений Тамакіті може прийти також сховатися у бункері.

Дзюркіт водоспаду стих. Ані пострілів газовими кулями, ані розривів димових шашок чутно не було. Лише удари залізної кулі по стіні сховища відлунювали навіть у бункері, але вони Ісана не лякали. Сидячи у закритому з усіх боків приміщені, він відчував ейфорію дитини, що залишилася на самоті. В підвалі було прохолодніше, аніж на вулиці, і він відчував, як по ногах тягнуло прохолодою. Посвітивши ліхтариком, Ісана підійшов до столу і запалив спиртову лампу. Йому хотілося сісти і занурити ноги у квадрат із землею, яка допомагала йому поринати у споглядання, але він розумів, що це місце у підвалі виявиться одразу у полі зору тих, хто відчинить кришку люка. Він підсунув ближче до центру похідну койку, що стояла у кутку приміщення. На папірці, що злетів з койки, було написано: pilot berth. Червоновидий, викреслюючи план корабля, обмірковував усе до дрібних деталей. Ісана поклав папірець назад на койку. На місце, де стояла койка, він поставив стілець, на якому зазвичай сидів, коли віддавався роздумам у бункері. З якихось глибин пам’яті зринула думка, що не слід ставити заряджений автомат біля стіни, тому він поклав його на pilot berth.

Розпрямивши спину, Ісана сидів на стільці для споглядання. Помітивши на ліжку, на якому спав Дзін, магнітофон, Ісана встав зі стільця і підійшов перевірити, чи працюють ще батареї. З магнітофона, наче пара, почали вириватися пташині голоси. Цікаво, голоси яких птахів він почує останніми у своєму житті? Ісана подумав, що це незначне запитання, на яке він не дізнається відповіді, потім зникне. Однак зупинятися на цьому не варто. Шкодуючи час на перемотування плівки, він зняв обидві бобіни і, діставши з коробки чисту бобіну та плівку із записами голосів китів, уставив їх у магнітофон. Він збирався слухати голоси горбатих китів, записаних підводними пристроями у водах поблизу Бермудських островів. Увімкнувши повний звук, він почув спочатку шум хвиль та гул мотору судна, які вловив записуючий пристрій у глибині океану. Ці звуки миттєво помістили бункер на дно океану поблизу Бермудських островів. А потім почалися звуки китів: уін, уін, уін, уін, буоооо, буооооо, уін, уін, уін, — лунав голос горбача, перекриваючи удари залізної кулі у стіну.

— А це кит, — із задоволенням сказав Ісана.

— Уін, уін, уін, уін, буоооо, буооооо, уін, уін, уін, — скрикував горбатий кит, і до нього приєднувалися кити всього Світового океану.

Ісана хотів було повернутися на стілець для споглядання, як помітив на Дзіновому ліжку малоформатну червону книжечку, яка виглядала плямою крові на білому простирадлі. Посвітивши ліхтариком, Ісана побачив, що це була Гедеонівська Біблія із англійським та японським паралельним текстом. Ісана дуже здивувався, коли відкрив, що Вільні Мореплавці так прагнули вивчити англійську мову, що навіть украли з номера якогось готелю Біблію. Невже, сидячи тут, у бункері із Дзіном, Інаго читала цю книгу? Він подумав, що в Інаго є ще багато чого, про що він не знає. Однак ці речі так і залишаться підвішеними в повітрі і зникнуть. Ісана знову сів на стілець для споглядання з Біблією в руках і вирішив поворожити. Йому подумалося, що оскільки він опинився в цьому місці, з якого йому вже немає виходу, то його ворожіння буде більшою мірою вільним. Принаймні він міг бути впевненим, що ніхто не звинуватить його, що він ворожить із упередженням. Заплющивши очі, Ісана знову занурився у звуки, що йшли з океанських глибин, і розгорнувши навмання книгу, відмітив певне місце нігтем. Розплющивши очі, він прочитав відмічений ним англійський текст: …yet ye seek to kill me, because my word hath not free course in you. Ісана одразу зрозумів, що це і є останнє послання йому від душ дерев і китів. Скільки разів він звертався до душ дерев і китів, однак ніяк не міг отримати від них безпосередньої відповіді. І ось тепер вони дали йому чітку відповідь. Тепер ви хочете вбити мене, бо слово моє не вміщається у вас. Поза всякими сумнівами, говорячи «ви», душі дерев і китів мали на увазі і Ісана, який привласнив собі титул повіреного дерев і китів. Адже слухаючи ці приголомшуючі звуки китів, їхні слова, Ісана не був зданий їх зрозуміти і дозволив цим словам зникнути у потоці часу. Хіба треба ще якісь докази? Але й усвідомлення цього так і залишиться нез’ясованими і перетвориться на ніщо. Ця думка допомогла Ісана звільнитися від сили, що тягнула його у темну безодню. Я привласнив собі звання повіреного дерев і китів, однак оскільки я людина, я є одним із тих, хто вирубує дерева та винищує китів, — сказав Ісана душам дерев і китів. — І, отже, тому Дзін і не міг бути іншим. Тому він відмовлявся від їжі, постійно падав, завдавав собі рани і прямував до смерті. І усвідомлення того, що все так і залишиться підвішеним у повітрі і перетвориться на ніщо, допоможе мені здобути свободу…

На голоси китів і звуки океану почали накладатися звуки вируючої води, які ставали дедалі гучнішими. Ісана відчув, що його босі ступні у воді. Він устав зі стільця і, посвітивши ліхтариком, побачив, що із квадрата оголеної землі виплескується брудна вода. Схоже, що пожежна машина вилила попід задню стіну сховища таку величезну кількість води, що вона просочилася під фундамент і почала фонтаном бити з-під землі у підвалі. Цікаво, який гідродинамічний закон змушує лютувати потоки води, що дійшла вже йому до кісточок? Однак і це запитання залишиться підвішеним у повітрі і перетвориться на ніщо.