Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 99)

Знайшлося б чимало жінок, які охоче пішли б заміж за Тома та дбали би про його доню. Він знав, що його не можна назвати непривабливим, а тепер, коли пріор Філіп узявся до будівництва по-справжньому, він міг не хвилюватися за свій заробіток. Том виїхав із гостьового будинку та збудував собі в селищі чудову хату на дві кімнати, з димарем. Врешті-решт, як старший майстер, що відповідає за всі роботи, він матиме заробіток, якому зможе позаздрити будь-який дрібномаєтний дворянин. Але він не міг і думати про те, щоб одружитися з кимось, окрім Елени. То було немов звикнути до найкращого вина, після якого все інше смакує, наче оцет. У селищі жила вдова — пухка, вродлива жінка з незмінною усмішкою, чималим бюстом і двома добре вихованими дітьми, яка кілька разів пекла для нього пироги та палко цілувала під час святкування Різдва, — готова вийти за нього заміж, варто було лише поманити. Але він знав, що буде з нею нещасливим, адже завжди мріятиме про те, щоб мати за дружину непередбачувану, шалену, чарівливу, пристрасну Елену.

Елена обіцяла колись повернутися та провідати їх. Том твердо вірив, що вона дотримає слова, і вперто чекав, хоча минув уже рік, відколи вона пішла. Але коли вона повернеться, він попросить її вийти за нього заміж.

Том гадав, що тепер вона мала б прийняти його. Він більше не був нужденним: міг прогодувати і своїх дітей, і її з Джеком. Йому здавалося, що бійкам між Альфредом і Джеком можна запобігти, якщо правильно поводитися з хлопцями. «Коли Джек почне працювати, Альфред не буде так обурюватися ним», — думав Том. Він хотів запропонувати взяти Джека в підмайстри. Хлопець наче зацікавився будівництвом, був дуже кмітливим, а за рік-другий мав достатньо зміцніти для важкої роботи. Тоді Альфред не зможе звинувачувати його в лінощах. Інша річ, що Джек умів читати, а Альфред — ні. Том хотів попросити Елену навчити його сина грамоти й письма. Вона могла б давати йому уроки щонеділі. Тоді Альфред не почувався б дурнішим за Джека. Хлопці стануть рівними: освіченими, працьовитими, а невдовзі й зрівняються за статурою.

Том знав, що Елені подобалося жити з ним, попри всі їхні знегоди, їй подобалися і його тіло, і душа. Вона захоче повернутися до нього.

Чи зможе він владнати це з пріором Філіпом — то інше питання. Елена доволі рішуче показала зневагу до його віри. Складно уявити щось більш образливе для пріора за те, що вона скоїла. Том іще не знав, як цьому зарадити.

Тим часом усі його зусилля були спрямовані на планування собору. Отто та його каменярі мали збудувати собі хатину в каменярні, щоб було де спати вночі. Коли вони облаштуються, то збудують собі справжні будинки й перевезуть у них свої сім’ї.

З усіх будівельних ремесел робота в каменярні вимагала найменше вмінь і найбільше сили. За всіх думав старший каменяр: він вирішував, де брати камінь і в якому порядку, де ставити драбини й підіймальні пристрої.

Якщо каменярі працювали на високих прямовисних ділянках, він мав подбати про риштовання, а також стежити за тим, щоб коваль справно постачав необхідні інструменти. Загалом же робота каменяра не була складною. Треба було пробити кайлом щілину в скелі, а потім її поглиблювали молотом і долотом. Коли щілина ставала такою великою, що по каменю йшла тріщина, її розширювали дерев’яним клином. Якщо розрахунок був правильний, камінь розколювався саме там, де необхідно.

Робітники виносили каміння з каменярні на ношах або підіймали на мотузці, закріпленій на великому колесі, що оберталося. У своїй хижі каменярі начорно рубали каміння за формою, вказаною старшим будівельником. Точне різьблення та формування мали робити вже в Кінгзбриджі.

Найскладнішим було перевезення. Подорож від каменярні до Кінгзбриджу тривала день, і візник, напевне, братиме по чотири пенси за ходку — а він же не зможе вантажити більше ніж вісім-дев’ять великих каменюк за раз, інакше в нього зламається віз або здохне кінь. Щойно каменярі облаштуються на місці, Том повинен буде дослідити місцевість і з’ясувати, чи можна скоротити маршрут — наприклад, водним шляхом.

Вони вирушили з Кінгзбриджу на світанку. Коли йшли лісом, дерева, що схилялися над дорогою, змусили Тома замислитися про колони нового собору. Листя на деревах лише починало зеленіти. Тома вчили прикрашати опори спіралями чи зиґзаґами, але тепер йому спало на думку, що орнамент у вигляді листя буде дуже ефектним.

Вони взяли непоганий темп і в другій половині дня вже наблизилися до каменярні. На свій подив, Том почув удалині звуки, немов хтось бив по каменю чимось металевим — наче там хтось працював. Фактично каменярня належала графу Ширингському — Персі Гамлейському, — але король дозволив Кінгзбриджському пріорату видобувати там камінь для собору. «Напевне, — розмірковував Том, — граф Персі надумався видобувати каміння для власної вигоди одночасно з пріоратом. Король, мабуть, не заборонив йому, але це створить чимало незручностей».

Коли вони підійшли ближче, Отто — смаглявий грубий чоловік — насупився, почувши цей звук, але промовчав. Інші почали стурбовано бурмотіти один до одного. Том не зважав на них і пішов швидше. Йому кортіло швидше дізнатися, що там відбувається.

Дорога повернула в невеличкий лісок і вперлась у пагорб. Він, власне, і був каменярнею: збоку від нього немов відкусили шматок — то були сліди роботи каменярів у минулому. Томові здавалося, що працювати тут буде нескладно: пагорб зручніший за копальню, адже спускати каміння легше, ніж підіймати його з ями.

У каменярні хтось працював, у цьому не було жодних сумнівів. Біля підніжжя пагорба стояла хижка, вгору тягнулося міцне риштовання футів у двадцять[107] заввишки, а поряд лежала купа каміння, що чекало, поки його заберуть. Том побачив щонайменше десятьох каменярів. Біля хижки стояли два воїни із суворими обличчями, які кидали каміння в діжку.

— Мені це не подобається, — сказав Отто.

Томові це теж не подобалося, але він старався здаватися спокійним. Зайшов у каменярню впевнено, немов господар, і швидко пройшов повз двох воїнів. Ті підхопилися на ноги з дещо винуватим виглядом, притаманним вартовим, які знудилися на багатоденній варті. Том швидко глянув на їхню зброю: кожен мав меч і кинджал, обидва були вдягнені в жилети з грубої шкіри, але без обладунку. У Тома був лише мулярський молот на паску. Він не готувався до бою. Будівник мовчки пішов просто на тих двох, але в останню мить повернув убік, обійшов їх і попрямував до хижки. Вартові непевно подивилися один на одного: якби Том мав дрібнішу статуру й не мав молота, вони зупинили б його більш рішуче, але тепер було запізно.

Том увійшов у хижку. То була простора дерев’яна будівля з комином. На стінах висіли новенькі інструменти, а в кутку стояв камінь — щоб їх гострити. Два каменярі сиділи на масивній дерев’яній лавці та обтісували каміння сокирами.

— Вітаю, браття, — привітався Том, як було заведено серед ремісників. — Хто тут старший майстер?

— Я старший каменяр, — сказав один. — Звуся Гарольд Ширингський.

— Я — старший майстер-будівник Кінгзбриджського собору. Мене звуть Том.

— Вітаю, Томе Будівнику. Що привело тебе сюди?

Перед тим як відповісти, Том роздивився Гарольда. То був блідий, вкритий пилом чоловік із маленькими сіро-зеленими очима, які він мружив, коли говорив, немов старався змахнути кам’яний пил. Він невимушено прихилився до верстака, але був не такий спокійний, як хотів здаватися.

Гарольд був схвильований, насторожений і явно щось передчував. «Він чудово знає, чому я тут», — подумав Том.

— Я привів свого старшого каменяра працювати тут.

Воїни увійшли слідом за Томом, а Отто і його люди стояли в них за спинами. Кілька Гарольдових робітників також увійшли поцікавитися, що відбувається.

Гарольд сказав:

— Каменярня належить графові. Якщо хочеш брати тут каміння — маєш домовлятися з ним.

— Ні, не маю, — відповів Том. — Коли король віддав каменярню графові Персі, він також дав Кінгзбриджському пріоратові право брати тут камінь. Нам не потрібні нічиї дозволи.

— Але ми не зможемо працювати тут усі, правда ж?

— Думаю, зможемо, — мовив Том. — Я не хотів би позбавити твоїх хлопців роботи. Тут достатньо каменю — вистачить не на один собор. Нам треба домовитися, як ужитися тут разом.

— Я не згодний, — сказав Гарольд. — Я працюю на графа.

— А я працюю на Кінгзбриджського пріора, і мої люди почнуть роботу завтра, хочеш ти того чи ні.

Тут заговорив один із воїнів.

— Ти не працюватимеш тут — ані завтра, ані коли-небудь іще.

До цієї миті Том чіплявся за думку, що Персі, хоч і порушив королівський едикт і почав сам розробляти каменярню, піддасться тискові, дотримається угоди й дозволить пріоратові видобувати камінь. Але, очевидно, цим воїнам наказали не пускати сюди монастирських каменярів.

Це все змінювало. Том зрозумів, що їм не здобути камінь у мирний спосіб, і його серце обірвалося.

Воїн, що заговорив до нього, був низеньким присадкуватим хлопцем років двадцяти п’яти із сердитим виразом обличчя. Він здавався тупим, але впертим — переконати таких у чомусь було найскладніше. Том подивився на нього з викликом і спитав:

— Хто ти такий?

— Я — управитель графа Ширингського. Він наказав мені охороняти каменярню, і я виконую його наказ.