Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 101)
Негайно після вечірньої служби Філіп скликав позачергові збори капітулу й розповів усе братії.
Він відпрацював певну методику ведення цих зборів. Ремігій, підпріор, досі мав зуб на Філіпа через те, що його не обрали пріором, і нерідко давав волю злопам’ятності, коли обговорювали монастирські справи. То був консервативний, прозаїчний, педантичний чоловік, і його підхід до керування пріоратом докорінно відрізнявся від Філіпового. Ченці, які підтримали Ремігія на виборах, ставали на його бік і під час зборів капітулу: Ендрю, апоплектичний ключар; трапезник П’єр, відповідальний за дисципліну, чия обмеженість цілком пасувала до його посади; і нарешті Джон Малий, ледачий скарбник. І, аналогічно, Філіпа підтримували ті самі люди, які були на його боці під час обрання пріора: передусім старий келар Катберт Білоголовий і молодий Мілій, якого Філіп призначив рахівником — управителем грошових справ пріорату. Філіп дозволяв Мілієві сперечатися з Ремігієм. Зазвичай він обговорював з ним усе важливе перед зборами, а коли не встигав, то міг розраховувати на те, що Мілій дотримуватиметься приблизно таких самих поглядів. Тоді Філіп підбивав підсумки, наче неупереджений посередник, і, хоча Ремігію не завжди вдавалося відстояти свою думку, пріор нерідко приймав його аргументи або частково погоджувався на його пропозиції — щоб зберегти атмосферу одностайності.
Вчинок графа Персі обурив монахів. Усі вони раділи, що король Стефан надав пріоратові каміння й ліс у необмеженій кількості, а тепер, коли Персі знехтував королівський наказ, були шоковані.
Коли протести затихнули, слово взяв Ремігій.
— Пам’ятаю, рік тому я попереджав, — почав він, — що домовленість, за якою граф володіє каменярнею, а ми лише маємо право видобувати каміння, недостатня. Нам мали б віддати каменярню у володіння.
Справедливість цього зауваження ніяк не зараджувала Філіпові. Він домовлявся з леді Реганою саме про повне володіння каменярнею, але вона в останню хвилину обдурила його. Він хотів сказати, що виторгував найкращий варіант із можливих і радо подивився б на поведінку Ремігія в підступному лабіринті королівського суду, але прикусив язика, адже він, врешті-решт, був пріором і мав визнавати свою відповідальність, якщо щось ішло не так.
Йому на допомогу прийшов Мілій.
— Бажати, щоб король віддав нам каменярню в повне володіння, звісно, нікому не шкодить, але він розсудив інакше, і питання в тому, що нам робити тепер.
— Думаю, це очевидно, — негайно відповів Ремігій. — Ми не можемо самостійно прогнати людей графа, тому треба, щоб це зробив король. Потрібно відрядити до нього когось із нас і попросити Стефана забезпечити виконання його наказу.
Почувся ствердний гамір. Ключар Ендрю сказав:
— Треба відправити наймудріших і найвправніших ораторів.
Філіп зрозумів, що Ремігій та Ендрю бачили себе на чолі цієї делегації. Ремігій додав:
— Коли король дізнається, що сталося, навряд чи Персі Гамлейський надовго залишиться графом Ширингським.
Філіп не був таким певним.
Ендрю немов згадав про щось:
— А де король? Хто-небудь знає?
Філіп недавно був у Вінчестері й дещо знав про переміщення короля.
— Поїхав у Нормандію, — сказав він.
Мілій одразу ж зауважив:
— Наздогнати його буде складно.
— Пошук справедливості вимагає терпіння, — пихато відказав Ремігій.
— Але кожен день у пошуках справедливості забирає в нас день будівництва нового собору, — заперечив Мілій.
Судячи з голосу, його дратувала готовність Ремігія погодитися з тим, що будівництво буде відкладене. Філіп відчував те саме. Мілій повів далі:
— І це не єдина наша проблема. Коли знайдемо короля, ми маємо переконати його вислухати нас. Це може забрати кілька тижнів. Потім він може дати Персі можливість висловитися — знов очікування…
— Які аргументи можуть бути в Персі? — роздратовано спитав Ремігій.
Мілій відповів:
— Не знаю, але він, напевне, щось вигадає.
— Але ж король, врешті-решт, має дотримати власного слова.
Тут почувся інший голос.
— Я не був би такий певний.
Усі обернулися. То мовив брат Тімоті, найстарший чернець у пріораті. Дрібний, скромний чоловік, він говорив рідко, але коли казав щось, усі дослухались.
Часом Філіпові здавалося, що він мав би стати пріором. Зазвичай під час зборів капітулу Тімоті сидів напівсонний, але зараз нахилився вперед, а його очі горіли переконанням.
— Король — заручник певного моменту, — повів він. — Йому постійно хтось загрожує: то бунтівники у власній країні, то сусідні монархи. Йому потрібні союзники. Граф Персі — впливова людина, що має чимало лицарів. Якщо королеві буде потрібен Персі саме тоді, коли ми звернемося з нашою скаргою, він відмовить нам, незалежно від того, праві ми чи ні. Є лише один справедливий суддя, і це — Господь.
Він сів, обперся на стіну й напівзаплющив очі, немов його зовсім не цікавило, як сприйняли його промову. Філіп приховав усмішку: Тімоті точно виклав його власні побоювання щодо королівської справедливості.
Ремігій не хотів відмовлятися від перспективи тривалої захопливої подорожі до Франції та відвідання королівського суду, але не міг суперечити логіці Тімоті.
— Що ще ми можемо зробити? — спитав він.
Філіп не міг сказати напевне. Шериф навряд чи захоче втручатися в цю справу: Персі став надто впливовим, щоб підкоритися звичайному шерифові. Єпископові також не можна було довіряти. Ситуація здавалася безвихідною, але Філіп не збирався миритися з поразкою. Він має забрати каменярню, ось тільки як?
І тут дещо спало йому на думку.
— Хвилинку, — сказав він.
Для цього знадобляться всі здорові ченці з монастиря… Усе треба ретельно продумати — немов бойову операцію, тільки без зброї… І ще їм потрібні харчі на два дні…
— Я не певен, чи це спрацює, але варто спроби, — почав він. — Послухайте.
І Філіп розповів їм свій план.
Вони вирушили майже одразу: тридцять монахів, десятеро послушників, Отто Чорнопикий і його каменярі, Том Будівник та Альфред, а з ними — віз, запряжений двома конями. Коли стемніло, вони запалили ліхтарі, щоб освітлювати шлях. Опівночі зупинилися поїсти на швидку руку приготовлені на кухні курку, хліб і вино. Філіп був переконаний, що важка робота має винагороджуватися смачною їжею. Дорогою вони заспівали відправу, яку повинні були відслужити в пріораті.
Раптом Том Будівник, який вів їх, дав знак зупинитися. Він сказав Філіпові:
— Ми за милю[110] від каменярні.
— Добре, — відповів Філіп і розвернувся до монахів. — Скидайте деревняки та взувайте повстяники. — Він сам зняв сандалі й натягнув м’які повстяники — такі самі, які взимку носили селяни.
Пріор покликав двох послушників.
— Едварде й Филимоне, залишайтеся тут з кіньми та возом. Стійте тихо й чекайте на світанок, а потім приєднаєтеся до нас. Зрозуміло?
— Так, отче, — відповіли вони в унісон.
— А всі інші, — сказав Філіп, — ідіть за Томом Будівником, у
Вони рушили.
Війнув легкий західний вітерець. Шерхіт дерев заглушив дихання п’ятдесяти людей і човгання п’ятдесяти пар повстяників. Філіп напружився. Тепер, коли вони були готові діяти, його план здавався йому дещо безумним. Він подумки помолився про успіх.
Дорога повернула ліворуч, і у мерехтливому світлі ліхтарів з’явилася дерев’яна хижка, стос необробленого каміння, драбини й риштовання, а позаду — пагорб, спотворений білими шрамами, що залишили роки видобування каменю. Філіп раптом подумав, що в робітників, які сплять у хижці, можуть бути собаки. У такому разі ченці втратять перевагу, яку їм давала несподіванка, і весь їхній задум опиниться під загрозою. Але відступати було пізно.
Вони пройшли повз хижку. Філіп затамував подих, зі страхом чекаючи на какофонію собачого гавкоту. Однак було тихо.
Пріор зупинив своїх людей біля підніжжя риштовання. Філіп пишався тим, як тихо їм вдалося підійти. Людям важко було дотримуватись тиші, навіть у храмі. Напевне, вони надто боялися й тому мовчали.
Том Будівник і Отто Чорнопикий почали тихенько розставляти людей у каменярні. Вони розділили їх на дві групи. Одна зібралася біля пагорба на рівні землі. Друга підійнялася на риштовання. Коли всі були на місцях, Філіп жестами наказав монахам стати або сісти поруч із робітниками. Сам він стояв окремо від інших — на півдорозі між хижкою та пагорбом.
Час був дібраний ідеально. Світати почало за кілька хвилин після того, як Філіп віддав останні розпорядження. Він дістав свічку з-під сутани та запалив від ліхтаря, а потім обернувся до ченців і високо здійняв її. То був заздалегідь обумовлений сигнал. Усі сорок монахів і послушників дістали свічки й запалили. Видовище було неймовірним. День здіймався над каменярнею, заповненою мовчазними примарними постатями, в руках яких мерехтіли вогники.
Філіп розвернувся до хижки. Там досі не було видно жодних ознак життя. Він приготувався чекати. Монахи добре це вміли. Стояти смирно упродовж довгих годин було невіддільною частиною їхнього життя. Робітники ж не були до цього звиклі й невдовзі стали проявляти нетерпіння: тупцювати й тихенько розмовляти. Але то вже не мало значення.
Їхнє бурмотіння — чи радше дедалі яскравіше світло нового дня — розбудило мешканців хижки. Філіп почув кашель і харкання, а потім — шарудіння, немов із дверей знімали засув. Він здійняв руку на знак того, щоб усі принишкли.