Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 103)

У замку завжди було багато котів: одним менше, одним більше — байдуже. Хлопці зачинили двері в донжоні та затулили вікна віконницями, а всі меблі відсунули під стіну, щоб кіт не мав, де сховатися. Посеред зали вони зібрали купу каміння. Кіт — старий мишолов із посивілою шерстю — одразу відчув їхню жагу до крові й сів біля дверей, сподіваючись вшитися за першої нагоди.

Кожен клав у горщик пенні за кожну каменюку, яку кидав, а той, чий кидок стане смертельним, забирав усі гроші.

Вони кинули жеребок, щоб визначити черговість, за якою кидатимуть, і кіт стривожився й почав ходити туди-сюди перед дверима.

Волтер кидав першим — це було удачею, адже кіт, хоч і насторожився, ще не усвідомлював, що саме відбуватиметься, і його можна було застати зненацька. Вільям став спиною до тваринки, вибрав камінь, приховав його в кулаку, повільно розвернувся та раптово метнув.

Він не влучив. Камінь ударив у двері, а кіт підскочив і побіг. Усі вишкірилися.

Тому, хто кидав другим, пощастило найменше: кіт мав чимало сил і жвавості, тож ще не скоро втомиться, щоб стати легкою мішенню. Наступним кидав юний зброєносець. Він стежив за тим, як кіт біжить залою, дочекався, поки той сповільниться, і жбурнув. То був гарний кидок, але кіт його очікував, смикнувся й ухилився. Усі застогнали від розчарування.

Кіт знову побіг залою, тепер швидше — він злякався й став стрибати то на столи, що стояли під стіною, то назад на підлогу. Наступним кидав старший лицар. Він удав, що жбурляє, щоб побачити, куди стрибне кіт, а коли той побіг, він кинув, цілячись трохи перед ним. Його хитрість зустріли оплесками, але кіт був розумнішим — він раптом зупинився, і каменюка пролетіла мимо.

Кіт у відчаї намагався сховатися за дубовою скринею, що стояла в кутку. Наступний гравець побачив у цьому можливість і негайно скористався нею: він швидко кинув, поки кіт стояв на місці, і влучив у тулуб, ближче до хвостика. Почулися схвальні вигуки. Кіт уже не намагався влізти за скриню: він побіг залою, але помітно кульгав і рухався повільніше.

Наступним кидав Вільям.

Він гадав, що, найпевніше, зможе вбити кота, якщо кине влучно. Він крикнув, щоб змусити мишолова бігати й ще сильніше виснажитися, а потім зімітував кидок — задля того самого. Якби хтось інший отак тягнув час, його уже обсвистали б, але Вільям був графським сином, тому всі терпляче чекали. Кіт сповільнився — йому, очевидно, було боляче. Він з надією підійшов до дверей. Вільям замахнувся. Кіт раптом зупинився біля стіни поряд із дверима. Вільям уже готовий був кидати, коли двері відчинились і на порозі з’явився священник у чорному. Вільям жбурнув каменюку, але кіт стрілою рвонув у двері з переможним нявчанням. Священник перелякано скрикнув високим голосом і схопився за поділ сутани. Юнаки розсміялися. Кіт врізався священникові в ноги, миттю скочив на лапи та втік. Священник застиг на місці, наче літня пані, що злякалася миші, тому хлопці аж полягли від сміху.

Вільям упізнав священника. То був єпископ Валер’ян.

Хлопець зареготав іще гучніше. Те, що цей жінкуватий піп, який злякався кота, був суперником їхньої родини, здавалося йому ще смішнішим.

Єпископ швидко відновив самовладання. Він зашарівся, вказав на Вільяма обвинувальним перстом і промовив скрипучим голосом:

— На тебе чекають нескінченні тортури в самих глибинах пекла.

Вільямові веселощі миттю згасли, змінившись на жах. У дитинстві його переслідували кошмари після розповідей матері про те, що чорти роблять з людьми в пеклі: палять їх у вогні, виколюють очі, відрізають причандалля гострими ножами — і відтоді він ненавидів такі розмови.

— Замовкни! — закричав він на єпископа. У залі запала тиша. Вільям вийняв ножа й пішов на Валер’яна. — Облиш свої проповіді для інших, змію!

Валер’ян, здавалося, зовсім його не боявся — навпаки, йому, схоже, цікаво було дізнатися про Вільямову слабкість, і це ще більше розлютило хлопця.

— Я тебе поріжу, тому зроби ласку — стій смирно…

Він справді готовий був кинутися на єпископа з ножем, але його зупинив голос, що пролунав зі сходів у нього за спиною.

— Вільяме! Досить!

То був його батько.

Вільям зупинився й за мить вклав ножа в піхви.

Валер’ян увійшов до зали. За ним переступив поріг ще один священник і зачинив двері. То був Дін Болдвін.

Батько сказав:

— Здивований вашим візитом, єпископе.

— Тому що під час нашої минулої зустрічі ви вмовили Кінгзбриджського пріора обманути мене? Так, не дивно, що ви здивовані. Мене важко назвати великодушним.

Він пронизав Вільяма крижаним поглядом і знов перевів очі на його батька.

— Але я не тримаю зла, коли це суперечить моїм інтересам. Нам треба поговорити.

Персі задумливо кивнув.

— Тоді прошу нагору. Вільяме, ходи з нами.

Єпископ Валер’ян і Дін Болдвін підійнялися сходами в графські покої. Вільям поплентався за ними. Він злився через те, що кіт утік. Водночас розумів, що мало не втрапив у халепу: якби він хоча б торкнувся єпископа, його, мабуть, повісили б. Але хлопець однаково не міг заспокоїтися: щось у Валер’яновій вишуканості й тендітності викликало в нього несамовиту ненависть.

Вони пішли в батькову світлицю — кімнату, де Вільям зґвалтував Алієну. Він згадував це щоразу, як входив сюди: її розкішне біле тіло, страх в її очах, її крики, спотворене обличчя її брата, коли його змусили дивитися на все, і, нарешті, свій вигадливий жест — коли він дозволив Волтерові оволодіти нею після себе.

Він страшенно шкодував, що не міг поневолити її тут, щоб користатися нею коли заманеться.

Думка про неї була нав’язливою. Вільям намагався вистежити втікачку. У Ширингу йому попався вердюр, що намагався продати його бойового коня, і лісничий під тортурами зізнався, що викрав коня в дівчини, яка за описом нагадувала Алієну. Від вінчестерського тюремника Вільям дізнався, що вона відвідувала свого батька перед смертю. А його приятелька господиня Кейт, власниця борделю, який він часто відвідував, розповіла, що пропонувала Алієні працювати на неї. Але далі її слід губився.

— Забудь про неї, Віллі, — співчутливо сказала Кейт. — Хочеш великі цицьки й довге волосся? Бери Бетті й Міллі на всю ніч — і буде тобі одразу чотири великі цицьки.

Але Бетті й Міллі не були невинними, білошкірими й до півсмерті наляканими й не задовольняли його. Насправді жодна жінка не могла задовольнити Вільяма після того, що він зробив з Алієною тут, у графських покоях.

Він старався відкинути думку про неї. Тим часом єпископ Валер’ян звернувся до його матері:

— Думаю, вам уже відомо, що пріор Кінгзбриджський заволодів вашою каменярнею?

Ні, Гамлеї ще не знали. Вільям був приголомшений, а мати розлютилася.

— Що? — перепитала вона. — Як?

— Здається, ваші вартові прогнали каменярів, але наступного дня їх розбудив спів монахів, які захопили каменярню, і вони не наважилися здійняти руку на людей Божих. Пріор Філіп найняв ваших робітників, і тепер вони всі працюють разом, у ладі та згоді. Дивно, що ваші воїни не повернулися, щоб розповісти вам про це.

— Де ці боягузи? — проскрипіла мати, а її обличчя спалахнуло. — Як доберуся до них, змушу один одному відрізати все причандалля!

— Тоді це зовсім не дивно, — зауважив Валер’ян.

— До біса вартових, — сказав батько. — То просто солдати. Хитрий пріор у всьому винний. Я й не думав, що він здатний таке утнути. Він перехитрив нас!

— Саме так, — вставив Валер’ян. — Попри всю набожність, він хитрий, немов щур.

Вільям подумав, що Валер’ян і сам нагадує щура — чорного, з гострим писком і лискучою шерстю, що сидить у кутку з крихтами хліба в лапах і спостерігає за кімнатою, поки гризе свій обід. Чому його цікавить, хто хазяйнує в каменярні? Він був такий самий хитрий, як пріор Філіп, — він теж щось замислював.

Мати сказала:

— Не можна, щоб це йому так минулося. Треба стерти цього пріора на порох.

Батько не погодився.

— То просто каменярня, — зауважив він. — І король дозволив…

— Це не просто каменярня, йдеться про честь нашої родини, — перебила його мати. — Забудь, що сказав король.

Вільям погоджувався з матір’ю. Філіп Кінгзбриджський кинув виклик Гамлеям і мав бути знищений. Якщо тебе не бояться — ти ніщо. Але він не розумів, у чому тут складність.

— Чому не прийти туди з нашими людьми й не викинути геть його каменярів?

Батько похитав головою.

— Одна річ — стиха нехтувати королівську волю, як зробили ми, коли почали роботи в каменярні. Але силою вигнати робітників, що працюють з королівського дозволу, — то вже дещо інше. Через це я можу втратити графський титул.

Вільям неохоче визнав його правоту. Батько завжди був обережним, і це зазвичай виправдовувало себе.

Єпископ Валер’ян сказав:

— У мене є пропозиція.

Вільям передчував, що той має якийсь козир у прикрашеному вишивкою рукаві.

— Я гадаю, що в Кінгзбриджі не треба будувати собор.

Зауваження єпископа спантеличило Вільяма. Він не розумів, до чого це сказано, і батько, схоже, також. Але в матері розширилися очі, і вона глибокодумно мовила:

— Дуже цікава думка.

— У давнину собори будували переважно в селищах — таких, як Кінгзбридж, — повів далі Валер’ян. — Десь шістдесят-сімдесят років тому, за часів Вільгельма I, більшість їх перенесли в міста. Кінгзбридж — то маленьке село в глушині, де нема нічого, крім занепалого монастиря, що не має грошей навіть на утримання собору, не кажучи вже про будівництво.