Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 105)

З листом від пріора Кентерберійського в руці Філіп підійшов до вікна й подивився на будівельний майданчик. Весняні дощі перетворили його на суцільну багнюку. Двійко юних монахів, насунувши каптури, носили деревину з річки. Том Будівник змайстрував якусь штукенцію з мотузки та шківа для підіймання діжок із ґрунтом з котловану й крутив барабан, поки його син Альфред наповнював діжки вологою землею. Здавалося, вони можуть вічність так працювати без жодного помітного результату. Хіба що професіонал, споглядаючи цю картину, міг дійти висновку, що собор таки збудують раніше, ніж настане Судний день.

Філіп відійшов від вікна та повернувся до свого столу. Що робити? На якусь мить йому здалося, що нічого вже не вдієш. «Нехай єпископ Генріх їде й дивиться, нехай вирішує на свій розсуд, — подумав він. — Якщо собор побудують у Ширингу, то хай так і буде. Нехай єпископ Валер’ян править ним як хоче, хай він збагачує мешканців Ширингу й лиху Гамлеївську династію. На все воля Божа».

Однак, звісно ж, пріор знав, що це не вихід. Вірувати в Господа не означає просто сидіти й чекати. Це означає вірити в те, що досягнеш успіху, якщо діятимеш щиро й енергійно. Філіпів священний обов’язок — докласти всіх зусиль, щоб собор не опинився в руках цинічних, аморальних людей, які використовуватимуть його для власного звеличення. Отже, він мусив довести єпископові Генріхові, що будівництво йде за планом і що Кінгзбридж має сили та натхнення довести його до кінця.

Чи було це правдою? Щиро кажучи, Філіп вважав, що збудувати собор їм буде надзвичайно складно. Він мало не відмовився від цієї ідеї, варто було графові захопити каменярню. Але він знав, що впорається, тому що Господь йому допоможе. Та його впевненості було замало, щоб переконати єпископа Генріха.

Філіп вирішив: хай там як, а він докладе всіх зусиль, щоб майданчик справляв краще враження. Він змусить усіх ченців працювати упродовж десяти днів, що лишалися до Трійці. Можливо, їм вдасться вирити частину котловану на повну глибину, щоб Том і Альфред почали мурувати фундамент.

Можливо навіть, їм вдасться звести його до рівня землі, щоб Том розпочав будувати стіну. Тоді видовище буде не таке сумне, як зараз, хоч і не набагато. Насправді ж Філіпові була потрібна сотня робітників, але він не мав грошей навіть на десятьох.

Єпископ Генріх мав прибути в неділю, коли ніхто не працюватиме, якщо тільки Філіп не залучить усю паству. Тоді він матиме сотню робітників. Пріор уявив, як стане перед ними й скаже, що цього року замість співати гімни та проказувати молитви вони ритимуть ями й носитимуть каміння. Усі будуть приголомшені. Неодмінно…

А справді, як вони відреагують?

Є велика ймовірність, що радо допоможуть.

Філіп насупився. «Або я збожеволів, — подумав він, — або цей абсурдний план має шанс».

Він ще трохи обміркував усе. Після служби треба підвестися й сказати, що цього року єпитимією за всі гріхи буде пів дня роботи на будівництві собору. А в обід усім, хто працюватиме, роздадуть хліб та ель.

Вони погодяться. Неодмінно погодяться.

Пріор захотів поділитися з кимось цим задумом. Спершу він згадав про Мілія, але передумав — Мілій мислив так само, як він. То мусив бути хтось з дещо інакшими поглядами. Філіп вирішив поговорити з Катбертом Білоголовим, келарем. Він одягнув сутану, натягнув каптур, щоб захиститися від дощу, і вийшов.

Філіп поспіхом перетнув брудний майданчик, машинально помахав Томові та подався на кухонний двір. Там уже з’явилися курник, корівник і маслоробня: пріор не хотів витрачати гроші на яйця й молоко, якими ченці здатні були самі себе забезпечити.

Він увійшов у комору келаря, що так і залишилася в підвалі під кухнею, і вдихнув сухе ароматне повітря, просякнуте пахощами прянощів і спецій, які Катберт зберігав тут. Келар саме рахував голівки часнику, нанизані на мотузку, і бурмотів собі під ніс. Філіп раптом з подивом відзначив, що Катберт старішає: його тіло всихало.

— Тридцять сім, — сказав Катберт уголос. — Тобі налити вина?

— Ні, дякую. — Філіп помітив, що вино, якщо його пити вдень, робить його ледачим і дратівливим. Святий Бенедикт, безперечно, саме через це радив монахам пити помірно. — Мені потрібна твоя порада, а не пожива. Сідай.

Катберт пробрався через лабіринт ящиків і діжок, перечепився через мішок, мало не впав і нарешті всівся на триногий табурет перед Філіпом. Пріор відзначив, що комора не така охайна, як раніше. Раптом він усе зрозумів.

— Катберте, у тебе зір погіршився?

— Очі не ті, що були, але ще послужать, — сухо відповів Катберт.

Він давно мав слабкий зір — напевне, тому й не навчився пристойно читати, — але, очевидно, розмови про це дратували старого, тому Філіп ні слова більше не сказав, проте подумки відзначив для себе, що настав час готувати нового келаря.

— Я одержав дуже тривожного листа від пріора Кентерберійського, — почав Філіп і розповів Катбертові про підступний задум Валер’яна. Наприкінці він додав: — Єдиний спосіб довести, що в нас щось робиться, — це попросити вірян працювати. Є якісь доводи проти цього?

Катберт не знайшов, що заперечити.

— Навпаки, це чудовий задум, — негайно сказав він.

— Дещо нетривіальний, чи не так? — спитав Філіп.

— Так робили й раніше.

— Справді? — Філіп здивувався і зрадів. — Де?

— Мені розповідали про це в декількох місцях.

Філіп зрадів іще більше.

— І це було вдало?

— Часом — так. Усе залежить від погоди.

— Як усе влаштовували? Священник оголошував наприкінці служби?

— Це потребує більших зусиль. Єпископ або пріор має розіслати вісників по парафіях і оголосити, що відпущення гріхів надаватиметься за роботу на будівництві.

— Чудова ідея! — захоплено мовив Філіп. — Ми зможемо залучити більше вірян, їх привабить таке нововведення.

— Або менше, — зауважив Катберт. — Багато хто радше дасть грошей священникові або поставить свічку святому, ніж цілий день поратиметься в багнюці й тягатиме важезні каменюки.

— Про це я не подумав, — сказав Філіп, і його ентузіазм дещо пригаснув. — Може, це не такий уже і вдалий задум.

— Ти маєш інші?

— Жодного.

— Тоді доведеться спробувати й сподіватися на краще, правда ж?

— Так, — відповів Філіп. — Хіба що сподіватися на краще.

III

Напередодні Трійці Філіп не спав усю ніч.

Упродовж тижня погода була ясна, що ідеально відповідало його плану, — гарна погода мала залучити більше добровольців, — але в суботу небо затягли хмари й задощило. Філіп лежав і безутішно слухав стукіт крапель по даху й виття вітру в гілках дерев. Йому здавалося, що він достатньо молився: Господь мав би почути його.

Минулої неділі кожен із ченців пріорату відвідав по одній, а дехто — по кілька церков, щоб поговорити з вірянами й розповісти, що вони можуть отримати прощення гріхів, працюючи на будівництві собору щонеділі. На Трійцю їм будуть відпущені гріхи за минулий рік, а надалі за день праці — прогрішення упродовж тижня, окрім убивства та святотатства. Філіп особисто поїхав у Ширинг, щоб виступити з промовою в кожній із чотирьох парафіяльних церков. Він відрядив двох монахів у Вінчестер, щоб ті навідалися в якомога більше дрібних церков у місті. До Вінчестеру було два дні ходу, але свято Трійці тривало шість днів, і люди охоче вирушали в таку подорож заради великого ярмарку або видовищної служби. Врешті-решт його звістку почуло кілька тисяч людей, але скільки відгукнеться, було невідомо.

Решту днів уся братія старанно працювала. Гарна погода й довгі дні раннього літа сприяли цьому, і вони встигли зробити більшість із запланованого Філіпом. Був закладений фундамент для стіни в дальньому східному краю вівтаря. Вирили частину котловану для північної стіни, і там можна було починати мурувати фундамент, а Том підготував достатньо підіймальних механізмів, щоб зайняти тих, хто копатиме інші ділянки котловану, — якщо, звісно, хтось прийде. Крім того, на березі лежали купи лісу, який сплавили річкою лісничі, і стоси каміння з каменярні, і все це треба було перенести на будівництво. Роботи вистачило б кільком сотням людей.

Та чи прийде хтось?

Опівночі Філіп встав й подався під дощем у крипту на нічну відправу. Коли він ішов назад, дощ вщухнув. Він не повернувся в постіль, а сів читати. Останнім часом ці години, від півночі до світанку, стали єдиним часом, який він міг присвятити освіті й роздумам, адже вдень його цілком поглинали монастирські справи.

Утім, цієї ночі йому було тяжко зосередитися — Філіп безперестанку повертався думками до того, що готує йому новий день, і зважував можливості успіху та поразки. Він може втратити все, заради чого працював упродовж минулого року, і не тільки. Йому спало на думку, — напевне, через фаталістичні передчуття, — що він не повинен прагнути успіху заради успіху. Невже на терезах опинилася його гордість? Він був найбільше схильний до гріха гордині. Але потім пріор подумав про людей, які залежали від його підтримки, протекції, про тих, кому він давав роботу: монахів, слуг у пріораті, каменярів, Тома з Альфредом, кінгзбриджських селян і вірян з усього округу. Єпископ не дбатиме про них так, як дбає Філіп. Валер’ян, схоже, був певен, що має право використовувати людей для служіння Господові так, як йому заманеться. Філіп натомість вважав, що дбати про людей — то і є служіння Господові. Саме в цьому полягало спасіння. Ні, Господь не міг хотіти перемоги Валер’яна. Філіп визнавав, що його гордість також поставлено на карту, але душі інших людей важили значно більше.