Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 107)

— З Горстеду, — відповів один із них і витер рота рукавом.

Це вселяло надію: Горстед мав дві-три сотні мешканців і був лише за кілька миль від Кінгзбриджу. Можна було сподіватися ще на сотню робітників.

— І скільки ваших прийде сюди? — спитав Філіп.

Це запитання, здавалося, здивувало горстедця.

— Тільки ми четверо, — відповів він.

Упродовж наступної години прочани тонкою цівкою текли через браму пріорату, і вранці разом із місцевими селянами працювали вже сімдесят-вісімдесят людей. Потім людський потік зупинився.

Але цього було замало.

Філіп стояв біля майбутнього вівтаря й дивився, як Том мурує стіну. Будівник уже заклав основи двох контрфорсів до рівня третього ряду каменів і тепер будував між ними стіну. «Це будівництво, напевне, ніколи не буде завершене», — із сумом подумав Філіп.

Коли робітники підносили Томові камінь, він спершу перевіряв кути залізним інструментом у формі літери «Г». Потім клав лопатою шар розчину на стіну, спушував його вістрям кельми, клав наверх камінь і зіскрібав надлишок розчину. Орієнтиром йому слугувала мотузка, туго натягнута між контрфорсами.

Філіп помітив, що камені були однаково рівні згори та знизу, де торкалися розчину, а також із зовнішнього боку. Це здивувало його, і він спитав у Тома, чому так.

— Камінь не повинен торкатися інших, що згори або знизу, — відповів Том. — Для цього й потрібен розчин.

— Чому вони не повинні торкатися один одного?

— Через це виникають тріщини. — Том випростався, щоб пояснити. — Якщо ви ступите на сланцевий дах, то провалитесь. Але якщо покладете наверх дошку, то зможете іти нею, не пошкодивши сланців. Дошка розподіляє вагу, те саме робить і розчин.

Філіп ніколи не замислювався про це. Будівництво було загадковою справою, особливо коли ним займалася така людина, як Том, здатний пояснити, що він робить.

Найгірше був оброблений внутрішній бік каменів. Філіп подумав, що це зіпсує інтер’єри собору, але потім згадав, що Том будував стіну з двох шарів із порожниною між ними, тому необроблену поверхню не буде видно.

Щоразу, коли Том клав камінь на шар розчину, він хапався за висок. Це був залізний трикутник зі шкіряним ремінцем, прикріпленим до однієї з вершин, і якимись позначками в основі. До ремінця кріпилося свинцеве грузило, яке завжди висіло прямо. Том прикладав основу інструмента до каменя й дивився, як висить ремінець. Якщо він відхилявся в той чи інший бік від центру, Том стукав по каменю, аж поки той ставав рівно. Потім муляр ставив інструмент над швом між сусідніми каменями, щоб пересвідчитися, що ті на однаковому рівні. Нарешті він прикладав інструмент до каменя збоку й дивився, чи нема нахилу. Перш ніж братися до наступного каменя, Том ляскав натягнутою мотузкою, щоб переконатися, що всі камені стали у пряму лінію. Філіп раніше не розумів, що кам’яні стіни неодмінно мають бути ідеально прямі.

Він подивився, що відбувається на інших ділянках будівництва. Територія була така велика, що вісімдесят чоловіків, жінок і кілька дітей буквально розчинилися на ній. Вони бадьоро працювали на сонечку, але їх було надто мало, і всі їхні зусилля здалися Філіпові марними. Він сподівався, що їм допомагатиме сотня людей, але тепер бачив, що навіть сотні було б замало.

Через браму пройшов ще один гурт, і Філіп змусив себе з усмішкою привітати прибулих. Їм не варто було знати, що всі їхні зусилля будуть марними. Хай там як, усім робітникам однаково буде дароване відпущення гріхів.

Коли пріор наблизився, то побачив, що людей більше, ніж здавалося, — він нарахував дванадцятьох, а невдовзі до них приєдналися ще двоє. Напевне, йому таки вдасться зібрати сотню людей до полудня, коли має прибути єпископ.

— Благослови вас Господи, — звернувся пріор до новоприбулих. Він уже збирався показати їм, де вони мають копати, але його перервав гучний крик:

— Філіпе!

Пріор насупився. То був голос брата Мілія, але навіть Мілій мав на людях звати Філіпа «отче». Пріор глянув в напрямку, звідки той гукав. Мілій стояв на мурі пріорату в доволі непоштивій позі. Філіп сказав — спокійно, але переконливо:

— Брате Мілію, зійди зі стіни.

Але Мілій, на його подив, не послухався й знову закричав:

— Ходіть подивіться!

Філіп подумав, що у вірян складеться погане враження про монашу покірливість, але йому кортіло дізнатися, що ж таке побачив Мілій, якщо навіть забув про гідну поведінку.

— Зійди та розкажи мені, Мілію, — мовив він тоном, яким зазвичай розмовляв із буйними послушниками.

— Це треба бачити! — знов закричав Мілій.

Філіп роздратовано подумав, що краще б Мілієві мати якусь вагому причину, щоб йому не довелося вичитувати мораль своєму найближчому сподвижникові перед незнайомим людьми. Тож, щоб припинити суперечку, він послухався Мілія.

Роздратований аж до люті, Філіп перетнув брудний двір перед стайнею та стрибнув на низький мур.

— У чому причини такої поведінки? — прошипів він.

— Дивіться! — вигукнув Мілій і вказав пальцем.

Філіп глянув у напрямку, куди вказував Міліїв палець: над дахами селища, через річку, на дорогу, що збігала з пагорба на заході. Спершу він не повірив очам. Зеленими полями до Кінгзбриджу рухався натовп із кількасот людей.

— Що це таке? — приголомшено спитав пріор. — Армія? — Тут він усвідомив, що то йдуть охочі працювати. Його серце забилося швидше. — Тільки глянь! — крикнув він. — Їх там п’ять сотень… Тисяча… Чи більше!

— Саме так! — радо відповів Мілій. — Вони таки прийшли!

— Ми врятовані.

Філіп так зрадів, що й забув, за що він гнівався на Мілія. Людський потік заполонив дорогу аж до мосту й розтягнувся перед брамою пріорату через усе селище. Люди, яких щойно привітав Філіп, були першою хвилею тієї повені, що вихлюпнулася в пріорат крізь браму та наплинула на західний край будівельного майданчика в очікуванні розпоряджень.

— Алілуя! — несамовито заволав пріор і зістрибнув зі стіни.

— Мерщій! — гукнув він Мілієві. — Забери всіх монахів з роботи — вони мають керувати новоприбулими. Перекажи кухарям спекти якомога більше хліба та викотити ще кілька діжок пива. Потрібні ще заступи й відра. Вони повинні почати працювати до прибуття єпископа Генріха!

Упродовж наступної години Філіп був шалено зайнятий. Спершу, щоб прибрати людей з подвір’я, він відправив сотню чи більше носити матеріали від річки. Щойно Мілій зібрав ченців, які мали керувати робітниками, пріор почав відправляти людей у котлован. Невдовзі в них закінчилися заступи, діжки та відра. Філіп наказав принести з кухні всі казани, а декого з прибулих поставив робити грубі короби з дощок і плести кошики — щоб виносити землю. Бракувало драбин і підіймальних механізмів, тому довелося влаштувати східці наприкінці найбільшої частини котловану, щоб люди могли спускатися в нього й підійматися звідти.

Філіп зрозумів, що не подумав, куди дівати ту величезну кількість ґрунту, що зараз підіймали з котловану. Тепер було запізно міркувати про це, тому він розпорядився звалювати землю на кам’янисту галявину біля річки — може, завдяки цьому там можна буде щось вирощувати. Коли він віддавав цей наказ, до нього в паніці прибіг кухар Бернард зі словами, що вони можуть нагодувати не більше ніж дві сотні людей, а їх уже зібралося близько тисячі.

— Розведіть вогнище на кухонному подвір’ї та варіть юшку в залізному чані, — сказав Філіп. — Розведіть пиво водою. Беріть усі припаси. Накажіть селянам готувати їжу в себе по хатах. Вигадайте щось!

Він відвернувся й знов заходився віддавати накази робітникам, коли хтось поплескав його по плечу та заговорив французькою:

— Пріоре Філіпе, дозвольте відірвати вас.

То був Дін Болдвін, супровідник Валер’яна Біґо.

Філіп обернувся й побачив високих гостей — усі були верхи, в розкішному вбранні. Вони приголомшено спостерігали сцену, що розгорталася перед ними. Серед них був і єпископ Генріх — присадкуватий чоловік з роздратованим виразом обличчя. Його монаша зачіска різко контрастувала з прикрашеною вишивкою багряною накидкою. Поруч із ним був єпископ Валер’ян, вбраний, як завжди, в чорне. Його збентеження не здатний був приховати навіть одвічний вираз холодної зневаги. З ними також був Персі Гамлейський, його дужий син Вільям і гидка дружина Регана: Персі та Вільям були спантеличені, а от Регана все вже зрозуміла й тепер палала люттю.

Філіп перевів увагу на єпископа Генріха, який, на його подив, дивився на нього із щирою цікавістю. Пріор, не криючись, також став роздивлятися його. На обличчі єпископа Генріха з’явився вираз, в якому вгадувалося здивування, цікавість і щира повага. За мить Філіп наблизився до Генріха, взявся за вуздечку його коня та поцілував єпископську руку з унизаними перснями пальцями.

Генріх спішився плавним, але жвавим рухом, і його почет зробив те саме. Філіп покликав кількох монахів — поставити коней у стійло. Генріх був приблизно такого самого віку, що й Філіп, але здавався старшим через червоне обличчя та огрядну статуру.

— Отче Філіпе, — сказав він, — я приїхав перевірити доповідь про те, що ви нездатні збудувати новий собор тут, у Кінгзбриджі. — Він зробив паузу, подивився на сотні робітників, і знову перевів погляд на Філіпа. — Схоже, мене ввели в оману.

Серце у Філіпа завмерло. Генріх не міг висловитися більш однозначно: Філіп переміг.