Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 109)
— Філіп — дуже гарний пріор. Під його проводом монастир розцвітає. Я маю надійну роботу. Нам ніколи не доведеться мандрувати дорогами, повір мені.
— Річ не в тому…
— Знаю, дай мені закінчити.
— Гаразд.
— Я збудував у селищі хату з двома кімнатами й димарем і можу ще розширити її. Нам не треба буде жити в пріораті.
— Але ж селище належить Філіпові.
— Філіп у боргу переді мною. — Том обвів рукою будівельний майданчик. — Він знає, що не досягнув би всього цього без мене. Якщо я попрошу його пробачити тобі та вважати рік твоєї відсутності тут за єпитимію, він погодиться. Він не відмовить мені, й особливо сьогодні.
— А хлопці? — спитала вона. — Я змушена буду дивитися, як Альфред лупцює Джека щоразу, коли злиться?
— Гадаю, я знайшов вихід, — сказав Том. — Альфред став каменярем. Я візьму Джека собі в підмайстри, і Альфред не буде злитися через те, що той нічого не робить. А ти навчиш Альфреда читати й писати, і хлопці стануть рівні: обоє працьовиті, обоє грамотні.
— Ти довго це обмірковував, правда ж?
— Так.
Він чекав на її реакцію. Том ніколи не вмів переконувати — він умів тільки викласти факти. Якби це було так легко, як зобразити собор на малюнку! Він урахував усі її можливі заперечення. Вона мала б погодитися! Але Елена вагалася.
— Навіть не знаю, — промовила вона.
Том втратив самовладання.
— О, Елено, не кажи так! — Він боявся розплакатися перед усіма, та, хоча клубок у горлі заважав йому говорити, заблагав: — Я так тебе кохаю! Прошу, не йди знову! Єдине, що втішало мене, — це надія на твоє повернення. Я не можу жити без тебе. Не зачиняй двері до раю переді мною. Невже ти не бачиш, що я кохаю тебе всім серцем?
Її настрій раптом змінився.
— Чому ж ти одразу не сказав? — прошепотіла Елена й наблизилася до нього впритул. Він тут-таки схопив її в обійми. — Я теж кохаю тебе, дурнику.
Том відчув, що аж послабшав з радощів. «Вона любить мене! Вона любить!» — думав він. Обійняв кохану сильніше та зазирнув їй в очі.
— Елено, ти станеш моєю дружиною?
У неї в очах стояли сльози, але вона усміхалася.
— Так, Томе, я стану твоєю дружиною, — сказала Елена та підвела обличчя до нього.
Том притягнув її до себе та поцілував у губи. Він цілий рік мріяв про це й тепер, заплющивши очі, смакував її солодкі вуста. Її рот розтулився, і губи стали вологі. Поцілунок смакував так чарівно, що Том геть забувся. Хтось поруч сказав:
— Хлопче, гляди не з’їж її!
Том відсахнувся від неї зі словами:
— Ми ж у церкві!
— Начхати, — весело відповіла Елена і знову заходилася його цілувати.
«Філіп знову нас перехитрив», — розлючено думав Вільям, сидячи в будинку пріора, попиваючи водянисте монастирське вино та куштуючи цукати, що подали з кухні. Він не одразу оцінив блискучість і повноту перемоги Філіпа. Єпископ Валер’ян змалював ситуацію правдиво: Філіпові бракувало грошей і будівництво собору в Кінгзбриджі мало бути для нього надзвичайно тяжким.
Однак попри все хитрий монах якось прискорив процес: найняв старшого майстра, розпочав будівництво, а потім ще й залучив силу робітників, щоб обдурити єпископа Генріха. І той був вражений належним чином, тим паче що Валер’ян наперед намалював геть похмуру картину.
Чортів монах також знав, що переміг. З його обличчя не сходила тріумфальна усмішка. Він заглибився в розмову з єпископом Генріхом і жваво розповідав про породи овець і ціни на вовну, а Генріх уважно — і навіть з повагою — слухав його, грубо ігноруючи Гамлеїв, які були набагато впливовішими за якогось пріора.
Філіп пошкодує про це. Нікому не вдавалося обставити Гамлеїв і вийти сухим із води. Вони не досягнули б того, що мають, якби дозволяли монахам ошукувати себе. Варфоломій Ширингський зневажив ними й сконав у темниці для зрадників. На Філіпа чекає не краща доля.
Том Будівник також пошкодує, що перейшов дорогу Гамлеям. Вільям не забув, як муляр кинув йому виклик у Дурстеді, де не відпускав його коня і змусив заплатити робітникам. Сьогодні Том непоштиво назвав його «юним лордом Вільямом». Він, напевне, тепер заодно з Філіпом: вважає за краще будувати собори, а не панські будинки. Що ж, він дізнається, що краще ризикнути з Гамлеями, ніж об’єднуватися з їхніми ворогами.
Вільям тихо кипів, аж доки єпископ Генріх підвівся й сказав, що готовий вести службу. Пріор Філіп дав знак послушникові, той вибіг із будинку, і за мить залунали дзвони.
Вони вийшли з будинку: єпископ Генріх на чолі процесії, за ним — єпископ Валер’ян, потім пріор Філіп і далі миряни. Ченці, що чекали надворі, стали за Філіпом, доповнивши процесію. Гамлеї опинились у хвості.
Робітники заповнили всю західну частину пріорату, вмостившись на стінах і дахах. Генріх зійшов на поміст посеред будівельного майданчика. Монахи вишикувалися лавами в нього за спиною — там, де мали б бути хори нового собору. Гамлеї та інші миряни, що супроводжували єпископа, стали на місці майбутньої нави.
Щойно вони розмістилися, Вільям побачив Алієну.
Вона дуже змінилася. На ній був грубий, дешевий одяг і деревняки, а кучеряве волосся змокріло від поту. Але то безперечно була вона — така прекрасна, що у Вільяма аж пересохнуло в горлі, і він витріщився на неї, неспроможний відвести очей. Тим часом розпочалася служба, а подвір’я пріорату наповнили тисячі голосів, що промовляли «Отче наш».
Алієна, здавалося, відчула його погляд: вона дивилася стурбовано, переступала з ноги на ногу й озиралася, немов шукала щось. Нарешті побачила його. На її обличчі з’явився вираз страху, і вона відступила, хоча їх і без того розділило не менш ніж десяток ярдів[113] і з пів сотні людей. Цей страх робив її ще жаданішою для нього, і Вільямове тіло зреагувало так, як не реагувало вже рік. Його хіть до неї змішувалася з обуренням через закляття, яке вона наклала на нього. Алієна зашарілася та сховала очі, немов їй було соромно. Вона щось коротко сказала хлопцеві, що стояв поруч, — то, звісно, був її брат, Вільям згадав його з проблиску свого еротичного спогаду, — а потім розвернулась і зникла в натовпі.
Вільям був розчарований. Йому кортіло піти за нею, але, звісно, він не міг — посеред служби, на очах у батьків, двох єпископів, сорока монахів і тисячі вірян. Тому він, засмучений, відвернувся. Він втратив нагоду дізнатися, де тепер мешкає Алієна.
Хоча вона пішла, Вільям однаково не міг не думати про неї та розмірковував: «Чи то не гріх, коли прутень встав у церкві?»
Він побачив, що батька щось стривожило.
— Дививсь! — сказав він матері. — Глянь на ту жінку!
Спершу Вільям подумав, що батько має на увазі Алієну. Однак вона зникла з очей, а коли він простежив за поглядом батька, то побачив жінку років тридцяти — не таку розкішну, як Алієна, але з яскравою, дикою зовнішністю, що робила її дуже привабливою. Вона стояла поруч із Томом, і Вільям подумав, що це, напевне, його дружина — жінка, яку він хотів купити в лісі близько року тому. Але звідки батько знає її?
— Це вона? — спитав батько.
Жінка озирнулася, немов почула, і подивилася просто на них — Вільям знову побачив її сяйливі, проникливі золотисті очі.
— Клянуся Богом, це
Погляд тих золотистих очей немов струсив батька. Його червоне обличчя зблідло, а руки затремтіли.
— Господи Ісусе, захисти нас, — сказав він. — Я думав, вона мертва.
А Вільям подумав: «Та що це, в біса, взагалі таке?»
Джек боявся цього.
Упродовж року він помічав, що його мати сумує за Томом Будівником. Вона стала не такою врівноваженою, як раніше, і часто дивилася кудись замріяним поглядом. А вночі іноді стогнала, немов їй снилося, що вона кохається з Томом. Джек знав, що рано чи пізно вона повернеться до пріорату. А тепер вона ще й погодилася залишитися.
Він ненавидів саму думку про це.
Їм завжди було добре удвох. Він любив матір, а мати любила його, і ніхто не мав втручатися в їхні стосунки.
Жити в лісі, по правді, було не дуже цікаво. Йому бракувало магії натовпів і міст, які він побачив під час нетривалого співіснування з Томом і його родиною. І Джек скучив за Мартою. Та, хоч як дивно, нудьгу лісу було легше зносити завдяки маренням про дівчину, яку він називав Принцесою, хай і знав, що її кличуть Алієною. А ще йому цікаво було б працювати з Томом і дізнатися, як зводять будівлі. Але тоді він більше не буде вільним. Йому будуть наказувати. Він повинен буде працювати, незалежно від того, хоче цього чи ні. І йому доведеться ділити матір з усім світом.
Джек сидів на стіні біля брами пріорату й із сумом це обмірковував, коли, на свій подив, побачив Принцесу.
Він зморгнув. Вона зі страдницьким виглядом проштовхувалася до воріт. Принцеса була ще прекрасніша, ніж він її запам’ятав. Тоді в неї було пишне, чуттєве дівоче тіло, вбране в дорогий одяг. Тепер вона стала стрункішою і більше була схожа на жінку, ніж на дівчинку. Просякнута потом полотняна сукня пристала їй до тіла так, аж видно груди та ребра під ними, плаский живіт, вузькі стегна й довгі ноги. Обличчя було вимазане брудом, а кучері розпатлані. Щось її збентежило, злякало та приголомшило, але від того її обличчя сяяло ще сильніше. Джек був зачарований. Він відчув щось у крижах — щось таке, чого раніше не відчував.
Юнак пішов за нею, не знаючи, що робити. Ось він сидів на стіні й дивився на неї, а ось уже поспішав за нею крізь браму. Джек наздогнав її на вулиці за межами пріорату. Від неї пахнуло мускусом, наче вона до цього важко працювала. Він згадав, як колись від неї пахло квітами.