Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 108)
Пріор підійшов до єпископа Валер’яна. На обличчі в того застила гримаса прихованої люті. Він розумів, що знову програв. Філіп став на коліна, схилив голову, щоб приховати переможний блиск очей, і поцілував Валер’янові руку.
Том мурував стіну із щирим задоволенням. Будівник так давно не робив цього, що навіть забув те відчуття глибокого спокою, що наринало на нього, коли він укладав камені ідеально рівними рядами та дивився, як росте стіна.
Коли добровольці почали прибувати сотнями, він зрозумів, що задум Філіпа справдиться, і захопився процесом ще сильніше. Це каміння стане частиною Томового собору, а стіна, що наразі була лише у фут[111]заввишки, здійметься до небес. Том відчув, що це початок решти його життя.
Він знав, що прибув єпископ Генріх. Наче вода від каменя, кинутого в ставок, звістка про його приїзд розійшлася хвилями в натовпі робітників: люди кидали роботу, щоб подивитися на розкішно вбраних гостей, які велично йшли через багнюку. Том не відривався від своєї справи. Єпископа, напевне, вразив натовп із тисячі робітників, які весело та вправно працювали на будівництві. Том мав справити не гірше враження. Йому завжди було складно розмовляти з людьми в пишному вбранні, але він мусив видаватися компетентним, розумним, спокійним і певним у собі — саме такою людиною, якій можна довірити клопіт великого й дорогого будівництва.
Він видивлявся відвідувачів і відклав кельму, коли високі гості наблизилися до нього. Пріор Філіп підвів єпископа Генріха до Тома, і той став на коліна та поцілував єпископові руку. Філіп сказав:
— Том — наш будівничий, якого послав нам сам Господь у день, коли згоріла стара церква.
Том знову став на коліна перед єпископом Валер’яном, а потім подивився на решту. Будівник нагадав собі, що він — старший майстер, тому не повинен бути надто підлесливим. Він упізнав Персі Гамлейського, якому колись звів до половини будинок.
— Мілорде Персі, — сказав він із поклоном, і, помітивши його потворну дружину, додав: — Міледі Регано. — Потім йому на очі потрапив їхній син. Він не забув, як Вільям мало не розтоптав Марту своїм бойовим конем і як намагався купити Елену в лісі. Хлопець був тим ще покидьком, але Том надягнув на обличчя шанобливий вираз: — І юний лорде Вільяме. Вітаю вас.
Єпископ Генріх проникливо подивився на Тома.
— Ти намалював ескіз, будівнику?
— Так, мілорде єпископе. Хочете подивитися?
— Неодмінно.
— Прошу за мною.
Генріх кивнув, і Том повів його у свою повітку, що стояла за кілька ярдів від них. Він увійшов усередину і виніс план, накреслений по гіпсу у великій дерев’яній рамі. Том прихилив його до стіни повітки та відступив.
То була делікатна мить. Більшість людей не розумілася на кресленнях, але єпископи з лордами неохоче це визнавали, тому їм треба було пояснювати задум так, щоб не явити всьому світові їхнє невігластво. Деякі ж єпископи були компетентні в цьому й могли розгніватися, якби простий будівник став їм щось пояснювати.
Том схвильовано вказав на схему та почав:
— Оце — стіна, яку я зараз будую.
— Так, це вочевидь східний фасад, — мовив Генріх. Це все пояснювало: він добре розумівся на ескізах. — Чому трансепти не мають бічних нав?
— З міркувань економії, — миттю відповів Том. — Але ми однаково не почнемо будувати їх у найближчі п’ять років, а якщо монастир і надалі процвітатиме, як став за перший рік керівництва пріора Філіпа, можна буде дозволити собі й трансепти з бічними навами.
Том водночас і відповів на запитання, і вставив добре слово про Філіпа, тож почувався доволі розумним.
Генріх схвально кивнув.
— Планувати скромно й залишати простір для розширення — це розсудливо. Покажи мені фасад.
Том дістав креслення. Він нічого не пояснював, бо знав уже, що Генріх усе зрозуміє сам. Його здогадки підтвердилися, коли Генріх сказав:
— Пропорції дуже приємні.
— Дякую, — відповів Том. Здавалося, єпископові все подобалося. Будівник додав: — Собор доволі скромний, але він буде світлішим і красивішим за старий.
— Чи довго триватиме будівництво?
— П’ятнадцять років, якщо роботи не зупинятимуться.
— Я не став би на це розраховувати. Але менше з тим. Чи можеш показати, який
Том зрозумів єпископа.
— Зробити ескіз?
— Так.
— Звісно.
Том повернувся до стіни, яку мурував, а єпископ з почтом пішли за ним. Будівник став на коліна перед своїм соколом[112] і розрівняв шар розчину по його поверхні. Потім вістрям кельми зобразив західну частину собору. Він знав, що добре робить це. Єпископ, його супровід, ченці й робітники, що стояли неподалік, зачудовано спостерігали за Томовою роботою. Людям, які не вміли малювати, цей процес здавався магією. За кілька хвилин Том намалював західний фасад із трьома дверними арковими прорізами, вітражне вікно та вежі по боках. То був простий трюк, але він завжди справляв враження.
— Дивовижно, — сказав єпископ Генріх, коли малюнок був завершений. — Хай Господь благословить твої вміння.
Том усміхнувся. То було потужне схвалення його як майстра.
Пріор Філіп сказав:
— Мілорде єпископе, не бажаєте підкріпитися перед тим, як проведете службу?
— Радо.
Том зітхнув із полегшенням. Іспит закінчився, і він успішно його склав.
— Прошу до мого будинку, це поряд, — запросив Філіп гостей. Ті рушили за ним. Філіп стиснув Томову руку й радісно прошепотів:
— Нам вдалося!
Коли сановники пішли, Том іще раз полегшено зітхнув. «Так, вдалося», — подумав він. Єпископ Генріх був не просто вражений — він був приголомшений, хоча самовладання його й не покинуло. Вочевидь Валер’ян готував його до картини запустіння та бездіяльності, тому реальність виявилася ще більш разючою. Сталося так, що Валер’янів злий намір зіграв проти нього самого, через що перемога Філіпа й Тома здавалася ще блискучішою.
Том іще плекав радість від свого заслуженого тріумфу, коли почув за спиною знайомий голос:
— Вітаю, Томе Будівнику.
Він обернувся й побачив Елену.
Настала Томова черга почуватися приголомшеним. Історія з будівництвом так поглинула його, що він сьогодні навіть не згадував про Елену. Тепер стояв і радісно дивився на неї. Вона була така сама, як того дня, коли пішла: струнка, смаглява, з темним волоссям, що колихалося, немов морські хвилі, і тими глибоко посадженими сяйливими золотистими очима. Елена усміхнулася йому повними губами, які завжди змушували його думати про поцілунки.
Йому страшенно закортіло схопити її в обійми, але він стримався й із зусиллям вичавив із себе:
— Вітаю, Елено!
Юнак, що стояв поруч із нею, сказав:
— Вітаю, Томе!
Том допитливо подивився на нього. Елена спитала:
— Невже ти забув Джека?
— Джек?! — вразився Том.
Хлопець змінився. Він став вищий за матір, але мав кістляву статуру, тож бабусі сказали б, що він «переріс силу». Джекове волосся залишалося яскраво-рудим, шкіра — білою, а очі — блакитними, тільки тепер його риси набули більш привабливих пропорцій. Схоже, колись його навіть можна буде назвати вродливим.
Том перевів очі на Елену та якусь мить просто милувався нею. Він хотів сказати, що скучив, що несамовито скучив за нею, і мало не сказав, але не наважився й просто спитав:
— Як тобі жилося?
— Ми жили там, де й раніше, — в лісі, — відповіла вона.
— Чому ж ви повернулися саме сьогодні?
— Ми дізналися про заклик допомогти, і нам було цікаво, як у тебе справи. І я не забула про обіцянку відвідати тебе.
— Дуже добре, — сказав Том. — Я так хотів тебе побачити.
— Он як? — стримано відповіла вона.
То була мить, на яку він чекав і до якої готувався цілий рік, а коли вона настала — злякався.
До цього дня він жив у надії, але тепер, якщо Елена йому відмовить, Том втратить її назавжди. Він не наважувався заговорити. Запала тиша. Том глибоко вдихнув.
— Послухай, — почав він. — Я хочу, щоб ти повернулася до мене. Благаю, не кажи нічого, доки не вислухаєш мене, прошу.
— Добре, — байдуже відповіла вона.