Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 110)

— Що в тебе сталося? — спитав він.

— Нічого не сталося, — коротко відповіла вона й пришвидшила ходу.

Джек не відставав.

— Ти не пам’ятаєш мене. Коли ми бачилися минулого разу, ти пояснювала мені, звідки беруться діти.

— Замовкни і йди геть! — закричала вона.

Джек зупинився, неймовірно розчарований. Мабуть, він сказав щось не те.

Вона повелася з ним як з надокучливою дитиною. Йому було тринадцять, але з висоти своїх вісімнадцяти чи, може, й більше років, вона, мабуть, однаково вважала це дитинством.

Він побачив, як Принцеса наблизилася до хатини, витягла ключ, що висів на ремінчику в неї на шиї, і відімкнула двері.

Вона живе тут!

Це змінювало все.

Раптом перспектива залишити ліс і жити в Кінгзбриджі здалася Джекові не такою вже й поганою. Він бачитиме Принцесу щодня — за це хлопець міг багато чого стерпіти.

Джек так і стояв на дорозі, дивлячись на її двері, але вона не виходила. То було дивне відчуття — стояти серед вулиці та сподіватися побачитися з кимось, хто ледь його знає, — але він не хотів нікуди йти. У ньому спалахнуло якесь нове почуття. Ніщо вже не здавалося йому важливим — ніщо, окрім Принцеси. Він міг думати тільки про неї. Він був зачарований. Він був одержимий.

Він закохався.

Частина третя

1140–1142

Розділ 8

I

Повія, яку обрав Вільям, була не дуже гарною, але мала пишні груди й густе кучеряве волосся, що сподобалося молодому лордові. Дівка ліниво наблизилася до нього, хитаючи стегнами, і Вільям побачив, що вона старша, ніж здавалося, — років двадцяти п’яти — тридцяти — і що, попри невинну усмішку, її погляд жорсткий і розважливий. Наступним обирав Волтер. Він уподобав мініатюрну, вразливу на вигляд дівчину з хлоп’ячою, пласкогрудою статурою. Коли Вільям із Волтером визначилися, настала черга інших чотирьох лицарів.

Вільям привів їх у бордель, бо вони мусили якось випустити пару. Хлопці кілька місяців не були в битві та стали невдоволеними й дратівливими.

Громадянська війна, що спалахнула рік тому між королем Стефаном і його суперницею Матильдою, яку називали імператрицею Мод, наразі затихла. Вільям і його люди супроводжували Стефана під час всієї кампанії в Південно-Західній Англії. Його стратегія відзначалася енергійністю й безладністю: він атакував цитаделі Матильди з несамовитою завзятістю, але, якщо йому не вдавалося одразу ж їх захопити, король швидко втомлювався від облоги та рухався далі. Військо заколотників очолювала не сама Мод, а її однокровний брат Роберт, граф Глостерський, і Стефанові ніяк не вдавалося змусити його до прямого протистояння. То була якась нерішуча війна, з грандіозними маневрами та дуже незначними баталіями, тож воїни казилися.

Бордель був розділений перегородками на окремі кімнатки із солом’яними матрацами. Вільям і його лицарі повели обраних жінок за завіски. Вільямова повія засмикнула завіску, щоб ніхто їх не бачив, і зсунула вниз ліф своєї сукні, оголивши груди. Вони були пишні, як Вільям і сподівався, але з великими пипками та помітними венами — як у жінки, що годувала грудьми дітей, — і це дещо розчарувало лорда. Однак він притягнув дівку до себе, взяв її груди в руки, стиснув і вщипнув за пипки.

— Легше, — запротестувала вона, обійняла його та потягнула за стегна до себе, тручись об його тіло своїм, а потім полізла рукою йому проміж ніг.

Вільям пробурмотів прокляття. Його тіло ніяк не реагувало.

— Не хвилюйся, — пробурмотіла повія.

Її поблажливий тон розізлив його, але Вільям промовчав, адже вона відірвалася від нього, стала на коліна, задерла його туніку та почала працювати ротом. Він подивився на її обличчя, адже це часом його розпалювало, але цього разу лише переконався, що не справляє враження. Його злість посилилась, і від цього він іще більше зіщулився.

Повія зупинилася й сказала:

— Спробуй розслабитися.

Вона повернулася до своєї справи й стала смоктати так сильно, що зробила йому боляче. Вільям відсахнувся, і її зуби подряпали його в найніжнішому місці — так, що він аж скрикнув і дав їй ляпаса. Вона ахнула й упала на бік.

— Незграбне стерво, — прогарчав він.

Повія лежала на матраці у Вільяма під ногами та з острахом дивилася на нього. Він копнув її — більше з досади, ніж зі злості. Удар прийшовся у живіт. Він вдарив сильніше, ніж хотів, і жінка скорчилася від болю.

Нарешті він відчув якесь ворушіння в крижах.

Вільям став на коліна, перевернув її на спину та розвів їй ноги. Вона дивилася на нього з болем і жахом в очах. Він задер поділ її сукні аж до поясу. Волосся в неї проміж ніг було густе й кучеряве — таке, як він любив. Він дрочив, дивлячись на неї, бо його прутень досі був млявий. Страх пішов з її очей. Вільям подумав, що дівка навмисно віднаджує його, намагається охолодити його хіть, щоб не робити те, за що їй платять. Ця думка розлютила його. Він стиснув кулак і сильно вдарив її в обличчя.

Вона закричала та спробувала виповзти з-під нього. Він упав на неї всією вагою, притиснувши до матраца, але вона все одно пручалась і кричала. Його прутень нарешті затвердів. Вільям спробував розвести її стегна, але вона не давалася.

Завіску смикнули, і з’явився Волтер, у самих лише чоботях і нижній сорочці, з-під якої, немов флагшток, стирчав його член. За ним увійшли ще двоє лицарів: Бридкий Джерваз і Г’ю Сокира.

— Потримайте її, хлопці, — сказав їм Вільям.

Лицарі сталі на коліна біля повії та вчепилися в неї.

Вільям уже був готовий увійти в неї, але зволікав, насолоджуючись передсмаком.

— Що сталося, лорде? — спитав Волтер.

— Передумала, коли побачила мій розмір, — з усмішкою відповів Вільям.

Усі заревіли від сміху. Вільям увійшов у неї. Йому подобалося робити це на людях, і він заходився рухати стегнами.

Волтер сказав:

— Я і сам збирався всунути, коли ти мене відірвав.

Вільям бачив, що Волтер не встигнув задовольнитися.

— То сунь їй в рота, — сказав він. — Вона це любить.

— А ну ж бо спробую.

Волтер змінив позу, схопив жінку за волосся та задер їй голову. З переляку вона ладна була зробити що завгодно, тож охоче пішла йому назустріч. Джерваз і Г’ю вже не були потрібні, але залишилися дивитися. Вони були в захваті: їм іще не доводилося бачити, як одну жінку натягують одразу двоє. Для Вільяма це також був перший такий досвід, і в цьому було щось надзвичайно захопливе. Волтер, схоже, відчував те саме, бо за кілька хвилин став дихати важко й судомно, а потім кінчив. Вільям, дивлячись на нього, за мить теж вивергнув сім’я.

Вони підвелися на ноги. Вільям і досі відчував збудження.

— Чому б і вам їй не вдути? — сказав він Джервазові та Г’ю.

Він охоче ще раз подивився б цю виставу, але його друзі були не в захваті від цього задуму.

— Мене там лярвочка чекає, — озвався Г’ю.

— Мене також, — додав Джерваз.

Повія підвелася та поправила сукню. З її обличчя тяжко було щось зрозуміти. Вільям спитав у неї:

— Не так уже й погано, скажи?

Вона стала перед ним, втупивши в нього погляд, а потім зморщила губи та плюнула. Вільям відчув, як його обличчя вкрилося теплою липкою рідиною: Волтерове сім’я залишилося в неї в роті. У нього аж в очах потемнішало. Розлючений, він уже заніс руку, щоб ударити жінку, але та дременула за перегородки. Волтер з іншими лицарями зайшлися сміхом. Вільямові це не здавалося смішним, але він не міг ганятися за повією зі спермою на обличчі, тож усвідомив, що єдиний спосіб зберегти гідність — це удати, ніби нічого не сталося, і він засміявся разом з усіма.

— Сподіваюся, лорде, ти не завагітнієш від Волтера! — сказав Бридкий Джерваз, і всі зареготали ще гучніше.

Навіть Вільямові це здалося смішним. Вони разом вийшли з хатини, спираючись один на одного та протираючи очі. Дівки з тривогою дивилися на них: вони чули, як кричала Вільямова повія, і злякалися. З-за перегородок із цікавістю визирали інші відвідувачі борделю. Волтер сказав:

— Вперше бачу, щоб дівка цим прискала! — І вони знову засміялися.

Біля дверей стояв один із Вільямових зброєносців зі спантеличеним виразом на обличчі. То був юний хлопчина, який, схоже, ніколи не відвідував борделів. Він боязко всміхнувся, немов не наважувався приєднатися до веселощів. Вільям заговорив до нього:

— А ти що тут робиш, бовдуре нахнюплений?

— Лорде, вам прийшла звістка, — мовив зброєносець.

— Ну то не гай часу, кажи, в чому річ!

— Мені дуже шкода, лорде, — промовив хлопець.

Він був такий переляканий, що, здавалося, от-от розвернеться й дремене геть від хатини.

— Про що ти шкодуєш, гівнюче?! — заволав Вільям. — Що за звістка?

— Лорде, ваш батько помер, — випалив хлопець і розридався.

Вільям витріщився на нього, приголомшений. Помер? Як так помер?