Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 112)
— Мілорде, у скарбниці немає грошей.
Вільямові закортіло задушити його.
— Це Ширингське графство! — сказав він так гучно, що інші лицарі й челядь озирнулися на нього. — У нього мають бути гроші!
— Мілорде, гроші, звісно, регулярно надходять, — спокійно відповів Артур. — Але так само і йдуть, особливо під час війни.
Вільям вдивився в його бліде, гладенько поголене обличчя. Артур був надто самозадоволений. Чи не бреше він? Неможливо було сказати напевне. «Якби можна було зазирнути людині просто в душу», — подумав Вільям.
Мати одразу ж зрозуміла, про що міркує Вільям.
— Артур не бреше, — сказала вона, попри те що староста сидів поруч. — Він старий, ледачий і поведений на своєму, але чесний.
Вільям був вражений. Не встигнув він сісти в батькове крісло, як уся його влада якимось магічним чином згасла. Молодий лорд почувався, мов проклятий: здавалося, він мусить на все життя залишитися хлопчиком у дорослому світі, хай би якого віку сягнув.
— Як так сталося? — спитав він слабким голосом.
Мати відповіла:
— Твій батько хворів майже рік перед смертю. Я бачила, що він втратив хватку, але нічого не могла з тим вдіяти.
Тобто мати не всемогутня. Для Вільяма це було щось нове. Йому здавалося, що вона завжди здатна домогтися свого. Він розвернувся до Артура.
— У нас мало не найкращі орні землі в королівстві. Як сталося, що ми без грошей?
— На деяких фермах зараз не найкращі часи, а кілька орендарів затримують платежі.
— Чому?
— Найчастіше через те, що молодь не хоче працювати в полі та їде в міста.
— Цього не можна допустити!
Артур знизав плечима.
— Якщо вілан[115] прожив рік у місті, він стає вільним. Такий закон.
— А що ти зробив з тими, хто не платить?
— А що з ними зробиш? — відповів Артур. — Якщо позбавити їх засобів до існування, вони ніколи не зможуть розплатитися. Тож нам треба бути терплячими та сподіватися, що їхні поля вродять і вони зможуть повернути нам заборговане.
Вільям гнівно подумав, що Артур надто спокійно ставиться до своєї нездатності розв’язати проблеми, але стримався.
— Якщо молодь їде в міста, то де рента від наших будинків у Ширингу? Вони ж мають щось там заробляти.
— Хоч як дивно, ні, — мовив Артур. — Чимало будинків у Ширингу стоять порожніми. Схоже, молодь їде далі.
— Або люди тобі брешуть, — зауважив Вільям. — Може, скажеш, що і прибутки від Ширингського ринку та ярмарку вовни також зменшилися?
— Так…
— То чому ти не підвищив ренту й податки?
— Ми підвищили їх, лорде, як і наказав ваш покійний батько, але це не допомогло.
— Як тільки Варфоломій зводив кінці з кінцями з таким убогим господарством? — в обуренні сказав Вільям.
Артур і на це мав відповідь.
— Він іще мав каменярню. Колись вона приносила чималі гроші.
— А тепер її прибрав до рук цей чортів піп.
Вільям аж тремтів. Саме тоді, коли він мусить справити пристойне враження, йому сказали, що він не має жодного пенні. Він опинився у великій небезпеці. Король надав йому право розпоряджатися графством. То було свого роду випробування. Якщо він повернеться до двору з маленьким військом, це буде розцінене як невдячність, якщо не віроломство.
Але картина, змальована Артуром, не могла бути цілком правдивою. Вільям був певен, що його дурять — ще й глузують у нього за спиною. Від цієї думки він геть ошаленів. Він не буде цього терпіти. Він радше влаштує кровопролиття, ніж змириться з поразкою.
— Ти на все маєш відмовку, — сказав він Артурові. — Насправді ж, поки батько хворів, ти геть занехаяв справи — саме тоді, коли мав би бути пильний як ніколи.
— Мілорде…
Вільям підвищив голос.
— Стули пельку, інакше накажу тебе відшмагати.
Артур збліднув і замовк.
Вільям вів далі:
— Завтра ми поїдемо графством. Ми відвідаємо кожне моє селище й добряче потрусимо мешканців. Може, ти не знаєш, як поводитися зі скигливими й брехливими селянами, а от я знаю. Скоро дізнаємося, чи сильно збідніло моє графство. І якщо ти збрехав мені, клянуся Богом, — станеш першим із багатьох шибеників.
Крім Артура з ним поїхав Волтер і ще четверо лицарів, що супроводжували Вільяма упродовж минулого року: Бридкий Джерваз, Г’ю Сокира, Ґілберт Рейнський і Майлз Кістка. То були кремезні жорстокі чолов’яги, дратівливі й завжди готові до бою. Вони їхали верхи на найкращих конях, озброєні до зубів, щоб налякати селян. Вільям вважав, що людина, якої не бояться інші, безпорадна.
Стояв спекотний день пізнього літа, пшениця була зібрана в грубі снопи. Дивлячись на ці багатства, Вільям ще сильніше злився, що не має грошей. Він був
Він вирішив почати з Нортбруку, маленького селища, розташованого доволі далеко від замку. Його населення складалося і з віланів, і з вільних. Вілани були власністю Вільяма та не могли нічого робити без його дозволу. Вони мусили відпрацьовувати на нього панщину й віддавати частину своїх врожаїв. Вільні селяни просто платили ренту — готівкою або ж натурою. П’ятеро з них йому завинили. Вільям підозрював, що вони сподівалися вийти сухими з води, адже їхнє селище було так далеко. Тому він вважав Нортбрук вдалим місцем, щоб почати трусити селян.
Подорож була довгою, і, коли вони наблизилися до селища, сонце вже стояло високо. Поселення складалося з двадцяти-тридцяти хат, оточених трьома великими полями, врожай з яких уже зібрали. Біля будинків, на межі чийогось поля, росли три великі дуби. Коли Вільям із супутниками наблизилися, вони побачили, що селяни обідають у затінку дерев. Останні кілька сотень ярдів[116] він проїхав галопом, інші також підострожили коней. Вони зупинилися перед селянами в клубах пилюки.
Поки селяни підводилися на ноги, дожовували кінський хліб і затуляли очі від пилу, Вільямове підозріле око помітило цікаву сценку. Чоловік середнього віку із чорною бородою тихо, але наполегливо казав щось рум’яній дівчині з рум’яною та пухкенькою дитиною. До них наблизився молодий хлопець, але старший миттю прогнав його. Після цього дівчина неохоче, немов під примусом, пішла в напрямку хатин і зникла в пилюці. Вільям був заінтригований. У цій сцені було щось загадкове, і він пошкодував, що поруч немає матері, яка могла б усе розтлумачити.
Він вирішив поки що не зважати на це. Звернувся до Артура гучним голосом, так, щоб усі почули:
— П’ятеро тутешніх орендарів мені заборгували, чи не так?
— Так, мілорде.
— Хто найбільший боржник?
— Етельстан не платив упродовж двох років, але йому зі свинями не пощастило…
Вільям різко перебив Артура.
— Хто з вас Етельстан?
Високий, сутулий чоловік років сорока п’яти вийшов уперед. У нього було рідке волосся та сльозаві очі. Вільям спитав:
— Чому не платиш ренту?
— Мілорде, в мене маленьке господарство, і ніхто мені не допомагає, бо мої хлопці поїхали працювати в місто, ще й свиняча чума…
— Зажди, — перебив Вільям. — Куди поїхали твої сини?
— У Кінгзбридж, мілорде, працювати на будівництві собору, бо вони хочуть одружитися, як і всі молоді, а моя земля не прогодує три родини.
Вільям постарався запам’ятати на майбутнє, що молодь поїхала працювати на будівництві Кінгзбриджського собору.
— Твоя ділянка достатньо велика, щоб прогодувати одну родину, але ти все одно не платиш ренту.
Етельстан знову забурмотів щось про своїх свиней. Вільям злобно дивився на нього, але не слухав. «Я знаю, чому ти не платив, — думав він. — Ти чув, що твій лорд хворий, і вирішив обдурити його, поки він не здатний захистити свої права. Четверо інших порушників вважають так само. Грабують нас, поки ми слабкі!»
На мить Вільям сповнився жалості до себе. Він був певен, що ті п’ятеро, які вважали себе неабиякими розумниками, зараз потайки сміються з нього. Що ж, доведеться дати їм науку.
— Ґілберте, Г’ю, візьміть цього селюка та тримайте міцно, — тихо сказав він.
Етельстан і досі щось бурмотів. Лицарі спішилися та підійшли до нього. Його розповідь про свинячу чуму одразу ж обірвалася. Лицарі схопили його за руки, і він сполотнів зі страху.
Вільям так само тихо звернувся до Волтера: