Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 111)

— Він же ж був здоровий! — по-дурному крикнув він.

Вільямів батько вже не міг брати участі в битвах, але то не дивно для чоловіка, якому було майже п’ятдесят.

Зброєносець тим часом не припиняв ревіти. Вільям згадав батька під час їхньої останньої зустрічі: дебелого чоловіка із червоним обличчям, щирого й запального, сповненого життя. І то було лише… Тут він із деяким збентеженням усвідомив, що востаннє вони бачилися майже рік тому.

— Що сталося? — спитав він зброєносця. — Що з ним сталося?

— У нього був удар, мілорде, — схлипнув зброєносець.

Удар. До Вільяма нарешті почало доходити. Той кремезний, бурхливий, завзятий чоловік зараз лежав десь на кам’яній плиті, безпорадний і холодний…

— Я маю їхати додому, — раптом сказав Вільям.

— Спершу треба відпроситися в короля, — м’яко зауважив Волтер.

— Твоя правда, — невиразно пробурмотів Вільям. — Я маю просити дозволу.

Його думки геть переплуталися.

— Розплатитися з хазяйкою борделю? — спитав Волтер.

— Так. — Вільям простягнув Волтерові гаманець.

Хтось накинув Вільямові на плечі плащ. Волтер щось пробурмотів хазяйці борделю та дав їй грошей. Г’ю Сокира відчинив двері перед Вільямом, і вони вийшли.

Мовчки йшли вулицями містечка. Вільям почувався віддаленим, немов дивився на все згори. Він не міг сприйняти той факт, що його батька більше не існувало. Коли наблизилися до королівської ставки, він спробував опанувати себе.

Королівський двір розмістився в церкві, адже в містечку не було ані замку, ані ратуші. То була маленька, проста кам’яниця, пофарбована усередині в червоне, синє й оранжеве. Посередині на підлозі горіло вогнище, і вродливий король із шатеновим волоссям сидів, витягнувши ноги, на дерев’яному троні — у позі, в якій він зазвичай відпочивав. На ньому було бойове вбрання, високі чоботи та шкіряна туніка, але на голові замість шолома сиділа корона. Вільям із Волтером проштовхалися крізь натовп прохачів, що юрмилися біля дверей церкви, кивнули вартовим, які відтісняли простолюд, і наблизилися до короля. Стефан розмовляв зі щойно прибулим графом, але помітив Вільяма й негайно перервав розмову.

— Вільяме, друже мій. Ти вже дізнався.

Вільям уклонився.

— Мілорде королю.

Стефан підвівся.

— Я оплакую його разом із тобою, — сказав він, обійняв Вільяма та не відпускав кілька хвиль.

У Вільяма на очі вперше набігли сльози.

— Я прошу дарувати мені відпустку додому, — промовив він.

— Дарую охоче, але не радо, — відповів король. — Нам бракуватиме твоєї сильної руки.

— Дякую, Ваша величносте.

— Я також дарую тобі володіння графством Ширингським і право на всі прибутки, що воно приносить, аж доки питання спадкоємства буде вирішене остаточно. Їдь додому, поховай батька та повертайся якомога швидше.

Вільям вклонився та відступив. Король повернувся до своєї розмови. Придворні зібралися навколо Вільяма, щоб висловити співчуття. Поки слухав їх, він раптом усвідомив сказане королем. Той подарував йому володіння графством, аж доки питання спадкоємства буде вирішено остаточно. Яке питання? Вільям був у батька єдиною дитиною. Які ще могли бути питання? Він подивився навколо й помітив молодого священника, найбільш обізнаного церковника короля. Він підкликав його й тихо спитав:

— Яке, в біса, питання спадкоємства, Джозефе?

— На графство претендує ще одна особа, — відповів той.

— Ще хтось претендує? — приголомшено перепитав Вільям: він не мав кровних братів, незаконнонароджених братів, кузенів… — Хто це?

Джозеф указав на чоловіка, що стояв до них спиною. То був один із новоприбулих, вбраний як зброєносець.

— Але ж то навіть не лицар! — гучно сказав Вільям. — Мій батько був графом Ширингським!

Зброєносець почув його та обернувся:

— Мій батько також був графом Ширингським.

Спершу Вільям його не впізнав. Перед ним стояв вродливий широкоплечий юнак років вісімнадцяти, доволі пишно вбраний як на зброєносця, і з гарним мечем. У його позі прозирали впевненість і навіть зневага. Найбільше вражало те, що він дивився на Вільяма з такою ненавистю, аж той мимоволі відступив на крок.

Обличчя юнака здавалося знайомим, однак Вільям не міг пригадати, хто це. Аж тут він побачив огидний шрам на правому вусі зброєносця — бракувало мочки. Перед Вільямовими очима блимнув спогад: шматочок білої плоті падає на груди переляканої діви, а хлопчик кричить від болю. То був Річард, син зрадника Варфоломія, брат Алієни. Хлопчик, якого змусили дивитися, як двоє чоловіків ґвалтують його сестру, виріс у грізного чоловіка, в очах якого палала жага помсти. Раптом Вільям перелякався.

— Ти пам’ятаєш, чи не так? — процідив Річард, і за цими словами безпомилково вгадувалася холодна лють.

Вільям кивнув.

— Пам’ятаю.

— Я також, Вільяме Гамлейський, — промовив Річард. — Я пам’ятаю все.

Вільям сів у велике крісло на чолі столу — туди, де раніше сидів батько. Він знав, що одного дня опиниться на цьому місці, і уявляв, як стане тоді неймовірно могутнім, але тепер йому було трохи страшно. Він боявся, що люди скажуть, ніби він не рівня своєму батькові, та не будуть його поважати.

Мати сиділа праворуч. Ще коли батько був живий, Вільям часто спостерігав, як вона грає на його страхах і слабкостях, щоб домогтися свого, і тепер був сповнений рішучості не допустити, щоб вона чинила так само з ним.

Ліворуч сидів Артур, запопадливий сивий чоловік, що служив старостою в графа Варфоломія. Коли батько отримав графство, він найняв Артура, бо той добре знав маєтність. Вільям завжди сумнівався в цьому рішенні. Чужі слуги нерідко йшли шляхом своїх колишніх господарів.

— Король Стефан ніяк не може надати Річардові графський титул, — злобно сказала мати. — Він лише зброєносець!

— Не розумію, як йому це вдалося, — роздратовано пробурмотів Вільям. — Я думав, вони лишилися голі й босі. Але він файно вбраний і має незлого меча. Де він узяв гроші?

— Він став торговцем вовною, — пояснила мати, — і має достатньо грошей. Точніше, його сестра має — подейкують, усі справи веде саме Алієна.

Алієна. То це вона за всім стоїть. Вільямові так і не вдалося її забути, хоча з початком війни думки про неї відступили — доки він не зустрів Річарда. Тепер вона знову полонила його уяву — така сама свіжа та прекрасна, вразлива й жадана, як і раніше. Вільям ненавидів її за владу, що вона мала над ним.

— Алієна розбагатіла? — спитав він з удаваною байдужістю.

— Так. Але ти цілий рік бився за короля. Він не відмовить тобі в спадщині.

— Річард, схоже, також відважно бився, — сказав Вільям. — Я попитав людей. Найгірше те, що його відважність помітив король.

Материна гнівна зневага змінилася на задумливість.

— Тож він таки має шанс.

— Боюся, що так.

— Ясно. Треба відвадити його.

— Але як? — машинально спитав Вільям, забувши, що не хотів давати матері розпоряджатися.

— Ти маєш повернутися до короля з більшою кількістю лицарів, зброєносців і зброї.

Вільям хотів був заперечити, але знав, що вона має рацію. Врешті-решт, король, найпевніше, віддасть графство тому, хто принесе йому більше користі.

— Це ще не все, — повела далі мати. — Ти мусиш поводитися як граф і мати відповідний вигляд. Тоді король вважатиме, що все передрішено.

Попри все, Вільям був заінтригований.

— Як граф має поводитися?

— Висловлюй свою думку про все: про те, як король має вести війну, про хід кожної битви, про події на півночі[114], а ще — і це найголовніше — про здатності й вірність інших графів. Обговорюй їх з іншими. Скажи графові Гантінгдонському, що граф Вареннський — чудовий воїн. Скажи єпископу Ілійському, що не довіряєш шерифові Лінкольнському. Тоді королеві переказуватимуть, що Вільям Ширингський підтримує графа Вареннського, або що Вільям Ширингський і його прихильники проти шерифа Лінкольнського. Якщо здаватимешся впливовим, король охоче дасть тобі ще більше влади.

Вільям мало вірив у такі тонкощі.

— Гадаю, важливіше мати велику армію, — сказав він і розвернувся до старости. — Артуре, скільки грошей у скарбниці?

— Ніскільки, мілорде, — відповів Артур.

— Що ти, в біса, верзеш? — визвірився Вільям. — Там має хоч щось бути. Скільки?

Артур розмовляв дещо зверхньо — так, наче не мав причин боятися Вільяма.